"Хмари” Нечуй-Левицький
Перечитую вдруге, вперше читала, коли мені було трішки за 20, і звичайно, мене цікавили більше обставини кохання, стосунків, навчання, як головних героїв, студентів-семинаристів, коли вони були ще студентами у 30-40-х роках ХІХ століття, як вони шукали собі дружин, товаришували тощо, так і потім ми прослідковуємо за життям, стосунками та коханням їх дітей. Найперше мене цікавив побут, життя-буття жінок, як воно змінювалося за десятиліття, і життя та стосунки молодшого покоління, яке вже жило у 50-60-х роках ХІХ століття.
І сприймала я роман у кінці 90-х вже ХХ століття лише соціально-побутову реалістичну історичну книжку. Всі питання національного гноблення, національної ідентичності, боротьби за українське в мене пройшли фоном, як щось менш актуальне. Як же я помилялася, що все це залишилося лише в минулих століттях.
Але ось на дворі ХХІ століття, читаю вдруге, вже як досвідчена доросла читачка і крім всього зазначеного вище бачу вже і іншу, більш складну проблематику та питання, які ставить Нечуй-Левицький перед своїми читачами. І вони досі гострі та актуальні, як ніколи.
Тому й твір став класикою, що коли б ти не читав, у 15, 25 чи 60 років, у ХІХ, ХХ, чи ХХІ столітті ти все ще знайдеш там теми, які тебе хвилюватимуть, героїв, яким симпатизуватимеш, або навпаки осуджуватимеш, і будуть ці теми актуальні, болючі і потребуватимуть відповідей, на які читач має сам знайти відповідь, навіть якщо герої роману цих відповідей у ХІХ столітті так і не знайшли.
Іван Нечуй-Левицький нам знайомий по “Кайдашевій сім”ї”, яку майже все ХХ століття вчили українські діти, не применшую цінність цього роману, але все ж він дуже допомагав ідеологічній настанові імперії, яку б назву вона не мала, показувати Україну, лише як країну селян, ще й в такому критичному світлі.
А “Хмари” - це роман про інтелігенцію, про духовенство, про місто, про те, яким чином ці верству розчаровували в будь-якій ідея, яка могла призвести до національного відродження України і думок про те, що українці можуть мати свою власну державу.
В першу чергу страждала культура, освіта, мова — русифікація, що у ХІХ столітті, коли українські землі і український народ були під неймовірним тиском російської імперії, що продовжувалася потім у наступні століття — була страшною зброєю, наслідки цього ми спостерігаємо досі.
Тож назва символічна, застлали українські творчі терени, плодючі землі чорні хмари і не видно кінця-краю цій безпросвітності, розчарувалося старше покоління, така ж доля чекає молодше, а за ним і наступні покоління того українства, яке хотіло б змінити стан справ, але з різних причин так і не зробить цього.
«…закутали чорні хмари Україну, зібралися з усіх усюдів і заступили нам ясне й прозоре небо і заплутали у тінь та мряку увесь наш рідний край. І хто розжене ті хмари…»
І старше покоління: Дашкевич — на старості жалів, що не досяг нічого корисного в прагненні покращити життя українців, лише просиджував за книгами. У молодшого покоління Павло Радюк вже більш дієвий, пропагує українські книжки, читає неписьменним Шевченка, готовий і матеріально і морально включитися в боротьбу, і хоча і робить помилки на своєму шляху, але таких як він досить мало, щоб відбулися зміни у свідомості більшості. Тож теж не досяг нічого.
Тож Нечуй-Левицьким лише окреслив проблеми, його герої не змогли досягти перемоги, вони зайшли в тупик, але шанси в українців з”являлися знову і знову, і попри все, у ХХІ столітті ми все ще боремося з імперією за свою державу, свободу, мову, віру.
Книжку раджу і підліткам і дорослим читачам — кожен знайде в ній своє, актуальне досі.
Анонім
Котолог
