Третя прочитана книга Івана Нечуй-Левицького і друга, не типова, міська. І цей роман мені сподобався більше, ніж попередня повість "Хмари"!
В Кишиневі живуть і працюють дві подруги Саня Навроцька і Надія Мурашкова. З них, головних персонажок, оповідь і починається. Надворі весна, тож описується багато дівочих думок і поривань. Подруги начитані, тож багато обговорюють інтелектуальих тем, що актуальні в ці роки. Тут і космополітизм, і національна свідомість, і жіночі питання освіти та просвітництва.
Наступає літо, і подруги їдуть на море в місто Одеса або Одес, як називає його автор. Саня і Надія багато проводять часу з парубками, тому персонажів стає набагато більше. Але на відміну від "Хмари", де автор легко проскакує роки та персонажів, в цьому романі він концентрується на одному періоді, навіть сезоні, та на одних персонажах.
Найцікавішим та наймилішим був розвиток стосунків Сані Навроцької та Віктора Комашка, вчителя і старого знайомого з Кишиневу. І воно й не дивно: літо, море, спека, інтелектуальні розмови двох розумних молодих людей) У певний момент, акцент твору змістився на чистому коханні цих персонажів, за яких я щиро вболівала.
А що, Надія Мурашкова? На жаль, дівчині так не поталанило як подрузі і її було страшенно шкода (та й загалом, вкінці автор все ж швидко пройшовся роками і долями своїх персонажів, і тональність роману стала більш похмурою. Бо літо закінчується і приходить сіра і, подекуди, страшна буденність життя.
Анонім
Ця соціально-побутова повість є справжньою перлиною класики української літератури. Такі твори читаєш і насолоджуєшся ними: і тим як вони написані, і про що, бо все чітко уявляється і сприймається як належне. Тут нема різних мовних викрутасів аби були, чи надуманих і припасованих одна до одної подій, чи штучних "картонних" героїв. Усе на своєму місці, усе по-справжньому, природно, емоційно й щиро. Тут багата барвиста мова, неймовірні описи природи, живі діалоги, життєві ситуації та неперевершений гумор, що підкреслює трагікомічність подій та конфліктів поміж персонажами. Та й самі герої настільки харизматичні і яскраві, такі різні й неповторні, настільки емоційні і справжні, немовби би списані з життя. Можливо, є тут трохи гіперболізації, але то зовсім не факт, адже таких колоритних персонажів в житті й справді зустрічається немало 😄.
Омелько Кайдаш - наче й непоганий чоловік і працьовитий, і богомільний, і на всі руки майстер, але дражливий, лайливий, слабохарактерний, ще й п'яниця.
Маруся Кайдашиха - чи не найяскравіший персонаж: хитра, сварлива, прошена й пихата, дуже чванлива і чепуриста. Хотіла покірну і слухняну невістку, щоб самій байдикувати і тільки керувати нею.
Обоє їхніх синів вродливі і сильні. Карпо з виду схожий на батька. Він прагматичний, тихий, непоступливий, гордий і впертий. А ще з готовністю захищатиме всіх і все, що йому дороге. Як, в принципі, і молодший син. Лаврін з виду більше схожий на маму, веселий і життєрадісний, але аж ніяк не менше впертий.
Мотря Довбишівна, дружина Карпа, - розумна, вродлива, працьовита дівчина з характером: гостра, палка, завзята, не дає собою потикати. "Вона догадалась, що її свекруха недобра і що під її солодкими словами ховається гіркий полин. Але Мотря була не з таківських, щоб комусь покорятись."
Мелашка Балашівна, дружина Лавріна, - "молода, незугарна до важкої роботи", невеличка на зріст, але проворна і жвава, "з поетичною душею, з ласкавим серцем".
Спостерігати за такими яскравими і самобутніми персонажами, особливо коли вони були під одним дахом, це і сміх, і гріх. Нареготалась донесхочу 😂. При чому й не знати за кого вболівати у всіх тих суперечках: з одного боку - того правда, а з іншого глянеш - другого. А ще ж не слід забувати про бабу Параску і бабу Палажку, про подорож до Лаври, про усіляку чортівню, що ввижалась старому, та про "обряди" для відлучення його від чарки, про усі культурні та соціально-побутові аспекти роману, що неодноразово змушували замислитись. Надзвичайний твір у всіх сенсах!
Анонім
