Попри свій поважний вік, «Хмари» звучать так, ніби їх написано сьогодні: про імперію, що нищить українську ідентичність через мову, церкву, освіту й повсякденність. Про молодих людей, які шукають себе. Про те, як надія проривається крізь тиск колоніальної дійсності.
Це повість про Україну під російським гнітом— і про тих, хто не хоче мовчати. Київ у книзі не тло, а живий організм: із Лаврою, Подолом, Могилянкою, студентськими суперечками про національність, свободу, емансипацію. Місто стає ареною боротьби ідентичностей, а кожен опис — як кінокадр. Нечуй-Левицький пише так, що хочеться робити закладки, щоб повертатися.
Автор проводить нас через кілька хвиль української інтелігенції XIX століття. Спочатку — Василь Дашкович: зачарований українством, але згодом зламаний імперським побутом і власною втомою. Його донька виростає вже цілком відірваною від мови й коріння. Це болюче, але впізнаване.
У центрі ж твору згодом опиняється Павло Радюк — юнак із гарячим серцем, розірваний між двома жінками:
— Галею, щирою селянською дівчиною, вкоріненою в землю й традицію
— Ольгою Дашкович, витонченою панночкою міського «вищого світу»
Та цей любовний трикутник — набагато більше, ніж романтика. Це вибір між забуттям і пам’яттю. Між тим, ким хочеш здаватись, і тим, ким є.
Нечуй-Левицький з болючою точністю показує механіку русифікації:
Академія, що колись була осердям українського духу, перетворюється на інструмент імперської політики; мова стирається; церква стає знаряддям контролю; студенти з Росії вільно прибувають у Київ, тоді як українців відправляють у глиб імперії.
Одна з найбільших цінностей «Хмар» — те, що це рідкісний міський роман у нашій класиці. Київ у 1830–1870-х – це кипіння чужих мов, звичок, впливів. Росіяни, болгари, греки — всі мають свої манери, і на цьому тлі українці дивним чином зберігають демократичність і людяність.
Нечуй-Левицький також надзвичайно сучасно пише про стосунки між чоловіком і жінкою. Тут є досить виразні, хоч і не декларативні, феміністичні штрихи: герой шукає не покірну «рабиню», а партнерку з душею. Для XIX століття — дуже сміливо.
Коли читаєш «Хмари» у XXI столітті — дивуєшся, наскільки багато питань залишилися тими самими: освіта, урбанізація, культурний розрив між містом і селом, російські наративи, що не міняються десятиліттями.
І так, навіть антиросійський сарказм у Нечуя звучить до болю знайомо.
Це книжка, яку хочеться давати тим, хто каже «Украіна — ето Россія». Або книжкою.
Анонім
Книга заслуговує на увагу за свою художню довершеність, глибокий психологізм та здатність поєднувати смішне і трагічне. Це книга, яку варто прочитати кожному, щоб оцінити майстерність Нечуя-Левицького та глибше зрозуміти українську ментальність і її виклики.
Анонім
Кайдаші були, є і будуть! Це вічна класика. До речі, Нечуй-Левицький у першій редакції мав оптимістичні прогнози щодо завершення твору, але реальність таки перемогла.)))
Анонім
Котолог
