Вік червоних мурах

1932-1933 роки.

Полтавщина. Село Мачухи.

Дуся разом із мамою, братом та бабусею намагаються вижити, шукаючи будь-яку поживу, але їхні тіла вже пухнуть від голоду, наливаються водою, лише доторкнись і шкіра трісне.

В той самий час Соля - дружина партійного чиновника, вгамовує біль від втрати дитини, напихаючись їжею, мов гуска, й пухне від неї. Її чоловік отримав посаду в Мачухах, а дружину відіслав до місцевого санаторію, аби там вона схудла.

Яким чином переплетуться долі головних героїв? Чи виживе Явдоха та її сім'я? Чи впаде полуда із очей Соломії?

Одна з найважчих книг про Голодомор, які я читала. У ній стільки болю мого народу, стільки правди, що ними можна захлинутися. Та попри біль, цю книжку потрібно читати всім, а особливо тим, хто сумує за совком і чекає на його повернення.

"Серце родить сльози, а вони не виливаються, доходять аж до самого горла і там пересихають..."

"Мені хочеться навіки її запам'ятати, передати цю пам'ять моїм дітям через власну плоть, через кров, через спазм ока, через холод мурашиних слідів під шкірою... Щоб вони, як і я, вже не могли осліпнути, забутися, одректися цієї пам'яті, цього марева, цього болючого потворного видива".

Всі ми знаємо про голод 30-х років.

Вперше про це я дізналася у школі, як зараз пам'ятаю, сиділа на другій парті й уся увага моя була прикута до розповіді вчителя, яка розповідала, як люди їли своїх наймолодших дітей, аби прогодувати старших.

"Як?", подумала я, це ж неможливо!

З кожною прочитаною книгою я дізнаюся все більше і більше про ті страшні часи. Про Сталіна, який усе це запровадив, про те, що насправді ціль була знищити саме український народ, і що далеко не вся срср страждала голодом.

Стосовно книги, це просто неописанний жах, та попри це вважаю, такі книги варто читати й пам'ятати, аби знати того ворога, який намагався знищити нас, як націю.

Головна героїня, Соля, після загибелі своєї новонародженої дитини, втрачає розум, заїдаючи своє горе. Її чоловік, партієць, відвозить її до села під Полтавою, на "лікування", приховуючи при цьому, від неї страшну правду, яку коїть зі звичайними селянами. Так у селі вона зустріне зморених голодом людей та відчує запах смерті. Але, завдяки своєму страшному горю, їй таки вдасться врятувати хоча б кілька життів.

Подібні книги завжди важко описувати, а особливо оцінити, пальці не повернуться поставити 10, бо не вважаю такі книги фантастичними чи цікавими, та і низьку поставити зась не можу, адже це наша історія, наші предки.

Тому дану книгу залишаю без оцінки, але назавжди в моєму серці

Роман Тані П‘янкової від першого слова до останньої трикрапки чітко вписується в класичний канон художніх оповідей про Голодомор, психотравми якого досі лишаються частиною нашого генетичного коду. Глибока і пронизлива поетичність тексту роблять оповідь ще сильнішою та виразнішою.