Таня П'янкова

Я давно не читала такої страшної книжки. Жоден трилер не зрівняється з тією жорстокості, яку творила партія на нашій землі. Я думала, що після прочитаного ще в школі твору Василя Барки "Жовтий князь", страшнішого я вже не читатиму. Але авторка пише так пронизливо і болісно, що слів не дібрати, щоб висловити почуття та емоції. Голодомор - це наша історія і наша страшна правда. Це те, що болітиме завжди. Твори про голодомор читати дуже важко, але потрібно. Я понад рік відкладала цю книжку. Тут не можна сказати, що вона сподобалась чи ні. Вона вражаюче страшна, але читати я все одно раджу.

Анонім

1932-1933 роки. Полтавщина. Село Мачухи. Дуся разом із мамою, братом та бабусею намагаються вижити, шукаючи будь-яку поживу, але їхні тіла вже пухнуть від голоду, наливаються водою, лише доторкнись і шкіра трісне. В той самий час Соля - дружина партійного чиновника, вгамовує біль від втрати дитини, напихаючись їжею, мов гуска, й пухне від неї. Її чоловік отримав посаду в Мачухах, а дружину відіслав до місцевого санаторію, аби там вона схудла. Яким чином переплетуться долі головних героїв? Чи виживе Явдоха та її сім'я? Чи впаде полуда із очей Соломії? Одна з найважчих книг про Голодомор, які я читала. У ній стільки болю мого народу, стільки правди, що ними можна захлинутися. Та попри біль, цю книжку потрібно читати всім, а особливо тим, хто сумує за совком і чекає на його повернення. "Серце родить сльози, а вони не виливаються, доходять аж до самого горла і там пересихають..." "Мені хочеться навіки її запам'ятати, передати цю пам'ять моїм дітям через власну плоть, через кров, через спазм ока, через холод мурашиних слідів під шкірою... Щоб вони, як і я, вже не могли осліпнути, забутися, одректися цієї пам'яті, цього марева, цього болючого потворного видива".

Анонім

"Жодна людська сльоза не може розбавити густину крові, котрою вони залили Україну" ⠀ ⠀ Одна з найгіркіших, найболючіших книг, які я читала. Роман про Голодомор. Не спогади, не статистика, а почуття і емоції українців, яких радянська влада вбивала голодом. ⠀ Село Мачухи на Полтавщині, 1933 рік. Молода дівчина Явдоха, яка з мамою Ганною і братом Мирославом намагаються вижити, і мріють про повернення батька, якого забрали як куркуля. Дружина партійного чиновника Соломія, яка переїданням намагається вгамувати страшний біль. Радянський посіпака Свирид, закоханий у чужу дружину - і водночас не припиняє ходити до юної дівчини. І Голод. ⠀ Голод тут як повноцінний герой твору, центр всього. Голодом лякають, голодом шантажують, голод панує над усіма думками і вчинками. Голод змушує людину піти на найстрашніші гріхи, оголює душу, відлущує все зайве. Людина віддасть найдорожче за кілька зернят. Скільки золота заробив Торгсін? І ота прекрасна вишиванка - для кого вона була шита, чи та дівчина ще жива? ⠀ Село стоїть пусткою. Не гавкне пес, не заспіває пташка. Ви знаєте, що з ними сталося. І у той же час, і тому ж селі коней годують медовими пряниками. Це такий метод лікування ожиріння партійців і членів їхніх сімей. Не знали? Не чули? Вірили у пропаганду про злих куркулів, які підкидають дітей на холодний ґанок сільради, лиш би не іти у колгосп? ⠀ Моральні муки, божевільна закоханість, шалене бажання жити і голод - всього вдосталь у цім романі. Насамперед болю - іншим не буває роман про 33-ій рік в Україні. Переплетені долі всіх героїв, до відрази прописані характери одних і до щему, до клубка у горлі - долі інших. ⠀ Я ніколи не думала, що існує скільки слів на позначення того, що їли під час Голодомору. Люди називали всі ці каші і коржі з бур'янів, кори і гнилого буряка, кожна "страва" мала свою назву. Це дуже страшно. ⠀ Я можу передбачити, що ви будете плакати, коли її читатимете. Але прочитайте. ⠀

Анонім