Це була та книга, з якої починаєш читати «на пару сторінок перед сном», а потім — оп, третя ночі, чай охолонув, серце б’ється в ритмі погоні, а ти вже внутрішньо підозрюєш усіх — навіть кота. Розслідування стартує гучно: стрілянина, поранення, вагітна дівчина — мертва, потім ще кілька тіл. І тут починається гра: хто, чому, кому це було вигідно? Капітан Іван Зуб — не просто слідчий, а людина з характером: і язик гострий, і мізки працюють, і читача тримає, як на гачку. І поки він копається в справах, ми разом із ним потопаємо у версіях, деталях, фальшивих слідах і людських недомовках. Так, подекуди інформації забагато — є моменти, де з’являються факти, що ніби й важливі, але ні. Але навіть це не псує загального враження, бо сюжет — дійсно закручений. Автор тримає інтригу до самого фіналу, і коли вже думаєш: «Ага, зрозуміла, хто винен» — БАЦ, поворот. Я аж реально здивувалась (і це буває рідко). Персонажі тут не для фону. У кожного — своя мотивація, кожен дихає, бреше, переживає. І Зуб — це, мабуть, новий улюблений герой. Хочеться ще. Хочеться серіал. Хочеться взагалі, щоб він приїхав і сам розслідував моє життя. Це не просто кримінальна історія — це класний, продуманий детектив із нервом, атмосферою та живими героями. І якщо інші книги автора такі ж — я вже біжу їх замовляти.

Не встигаю за паном Василем, тільки-но закінчила нещодавно його «Жереб» читати, а у нього вже нова детективна історія видана. І все, як я люблю: маленьке подільське містечко з його таємницями, історіями, людьми та кримінальними злочинами. У Пригорщі отруюють шоколадними цукерками дружину та дочку-інваліда мера міста, причому дівчина помирає. Як тільки розпочинається розслідування, запускається ланцюг не менш дивних подій, що призведе ще не до однієї смерті. І не так то і просто вирахувати хто ж чинить зло. Але капітан Іван Зуб – професіонал своєї справи. В цей же час приїздить у містечко журналіст Володимир Нечай, щоб спочатку взяти інтерв’ю у колись відомої поетеси Лілії Понаровської, а потім дізнатися, хто ж отруїв рідних мера. Крок за кроком він наближається до розгадки таємниць жителів містечка, а їх у них дуже багато, як і легенд та різних містифікацій: годинник, який показує різний час для місцевих та туристів, кат Казя Пуделка, що бродить містом, будинок-мінарет поетеси, генделик з цікавою назвою «Пиво Кубійовича», трагічні події життя в минулому героїв історії. Пан Василь уміє майстерно закрутити інтригу і не менш майстерно розкласти всі крапки над «І», коли ми нарешті дочитаємо до драматичного фіналу. Книжку раджу. Атмосферний детектив для відпочинку зимового вечора.

Книжка є посереднім представником жанру поліцейського детективу. Це б непогано виглядало у форматі декількох серій CSI: місце злочину Пригорща, однак як книжка сприймається важко. Спочатку здалося, що ця книга є частиною якоїсь серії, адже персонажі та події минулого представлені так, ніби читач мав уже з ними ознайомитися в попередніх книгах. Самі персонажі майже не розкриваються, їх взаємодії виглядають дивно (особливо це кохання журналіста до Альбертіни. Від його залицянь брав іспанський сором.). Розгадка вбивства є неочікуваною, але тільки через те що натяків на особу вбивці до кінця не давали. Історія з позначеннями генетиків теж виглядає дивно. Можливо, я просто не фанат жанру, але книжка мені не сподобалася.

Про цю жінку чули майже всі. Комусь її ім’я знайоме з історичних розвідок, хтось дивився про неї кіно, а хтось користувався серією польської косметики, названої на її честь. Прекрасна полька, якій вдалося підкорити серце славетного полководця і мудрого правителя. Якою вона була насправді, що привело її до алькову Наполеона, як складалася її доля? На ці питання спробував відповісти знаний український письменник Василь Добрянський у своєму новому романі «Пані Валевська. Фатальна жінка Наполеона». Добрянський добре відомий нашому читачеві творами, написаними в дещо інших жанрах, аніж біографічний роман. До цього він написав чимало детективно-пригодницьких книжок, серед яких є й романи, створені на історичному матеріалі. А тут «чиста», хоча й, звичайно, белетризована біографія реальної історичної особи. Цей жанр був надзвичайно популярним за радянських часів, коли автори на потребу часу створювали величні образи яскравих діячів минулого. Потім він підупав і зараз аналогічні твори зустрінеш не часто (хоча наш буремний час буквально кричить щодо необхідності нових книжок про діяння славних предків українців). Тому Добрянський трохи ризикував, вийшовши на книжковий ринок з романом про життя прекрасної польки, яка померла двісті років тому і практично не пов’язана з вітчизняною історією. Так, для наших сусідів-поляків це, беззаперечно, ікона, легенда. А для нас? Чи може вона нас зацікавити в цей жорстокий і суворий час? Чому навчить, про що свідчитиме? Як не дивно, може і зацікавити, і навчити. Бо ситуація, змальована Добрянським у романі, і час, обраний письменником для відтворення, дотичні до нашого часу. Війна і доля країни – ось про що пише романіст. Війна примушує суспільство шукати сильного союзника, який би допоміг, захистив від зовнішнього хижака, що рве Вітчизну на шматки, і разом з тим шукати засобів для порятунку. Чи не нагадує це те, що відбувається з нами зараз? Польща також колись була частиною Російської імперії (і не лише її), якій врешті-решт таки пощастило відновити свою державність (аж двічі впродовж буремного ХХ століття). Чим не приклад для України? Так, не став Наполеон визволителем нації, не виправдав покладених на нього сподівань. Проте ще й досі поляки вдячні йому за саму спробу допомогти їм, про що свідчать рядки з їх національного гімну: «Дав нам приклад Бонапарте, як звитяжить маєм». Цей роман поза всім тим, що в нім є, про жертву, покладену на вівтар любові до Вітчизни. Драматична історія молодої польки Марії Валевської дуже нагадує сюжет новели Мопассана «Пампушка». І там, і там суспільство вимагає від дівчини пожертвувати собою, віддавшись іноземцю, щоб врятувати інших. Спочатку героїня Добрянського сама відчуває себе чимось на кшталт повії, змушеної при живому чоловікові віддавати своє тіло на поталу чужинцю. Переживання Марії викликають гаряче співчуття, а резони, які наводять польські сутенери-аристократи не сприймаються серйозно. Як можуть люди, які вважають себе добрими християнами, штовхати молодицю в гріх? Увесь короткий життєвий шлях, пройдений юною графинею до цього, був сповнений втратами й стражданнями. Невже вона приречена на довічні страждання? Сам момент «жертвопринесення», після якого Марія відроджується, немов фенікс з попелу, готовою до нового кохання, прописано трохи невиразно. Зрозуміло, що це досить складна і делікатна ситуація. І все ж... Далі вже все йде ладно й складно. Характери і Марії, і Наполеона показані у повноті і є психологічно вмотивованими і достовірними. Історія їх шаленого, хоча й короткого роману викладена в подробицях, ретельно реконструйованих автором внаслідок опрацювання численних історичних джерел. Доля зіштовхує красуню й імператора в трагічні для володаря Франції моменти. Марія стає для нього (власне як і він для неї) рятівним кругом. Вона названа письменником «фатальною», себто, «доленосною». Так і є, хоча «фатальна» має дещо інше, більш негативне тлумачення. Окрім героїні і героя в романі виступає ще безліч реальних постатей того часу. Про одних сказано більш докладно, інші згадуються побіжно. Вдачею, поза сумнівом, є образи старого графа Валевського, письменниці-феміністки Жермени де Сталь, представника польської аристократії князя Юзефа Понятовського. Вміло відтворено місцевий колорит описуваних локацій. Автор не переобтяжує оповідь надмірними подробицями, даючи їх рівно стільки, щоб зробити картинку достовірною. Досить вдало вирішено питання і щодо мовної характеристики персонажів. Як на наш смак, то сюжету трохи не вистачає «екшену», динаміки. Проте додавання до колізії авантюрно-пригодницького елементу, майстром чого є Добрянський, навряд чи покращило б твір, який за жанром є зовсім не любовно-сентиментальним або ж історико-авантюрним романом.

Чи можна двічі увійти в ту саму річку? Хто його знає, може Геракліт і був правий, сказавши це, але чому б не спробувати спростувати це твердження? Мабуть, приблизно так гадав молодий лікар-хірург Олекса Камінський, приймаючи запрошення від старих студентських подруг Романії і Зої приїхати з Англії до глухого українського містечка Суха Криниця аби розібратися з тим, що за примари минулого турбують Зою. І треба ж було йому встряти до розслідування кримінальної справи щодо зникнення ще одного прибульця з-за кордону. Та ще й стати одним з підозрюваних у ймовірному вбивстві. Новий твір знаного майстра українського детективного роману Василь Добрянський «Самотній ворон» належить до однієї з жанрових відгалужень кримінальної літератури – провінційного детективу. Типовими ознаками його є неквапливість оповіді, трохи сповільнене розгортання сюжету, наявність якоїсь місцевої жахливої або романтичної легенди, з якою пов’язують злочини, що тут відбуваються. А ще існування певної загадкової локації, зазвичай якогось занедбаного старовинного маєтку, замку або просто будинку, що стає зосередженням зловорожих сил. Усе це є у «Самотньому вороні», причому подане у фірмовій стилістиці Добрянського, яка відрізняється витонченістю фраз і думок. Трохи неквапливий спочатку сюжет, рушійною силою якого стає психологічний двобій головного героя Олекси Камінського – такого собі рефлексуючого, трохи втомленого від життя чоловіка середнього віку з місцевим поліцейським капітаном Григорієм Лютим – типовим шерифом з американських кінофільмів, поступово набирає драматизму. До новітнього злочину додаються ще й попередні, схожі за «почерком», що вибудовує версію про роботу маніяка-убивці. В Олекси ж є й свої скелети у шафі, які не дають спокою ані йому, ані його подругам. Письменник досить вміло створює психологічні портрети героїв і персонажів, логічно вмотивовуючи їхні вчинки. У тексті відчувається вправність Добрянського – автора ретродетективів. До сучасного сюжету доволі вправно вписано місцеву легенду про криваву шляхтянку Луїзу Мертву, яка нагадує легендарну графиню Ельжбету Баторі. Примари минулого владно проникають у сучасність, стаючи майже повноправними діючими особами. Інколи, щоправда, автор передає тут куті меду і оповідь набуває мелодраматичного звучання. Хоча це не дуже впливає на загальну тональність тексту. Складним завданням для письменника тут було поєднання любовно-сентиментальної лінії з детективною. Практично від самого початку твору ми бачимо, що намагання Олекси вибудувати якісь стосунки зі своєю колишньою пасією Романією повністю підтверджують слова Геракліта щодо річки, до якої не можна ступити двічі. Проте герой уперто борсається, пливучи проти течії, а воно все не виходить і не виходить підлаштуватись під плин води. І ми так і не отримуємо ніякої відповіді на питання щодо подальшої долі Олекси, Романії і Зої. Начебто, все з’ясовано, машкари зняті, примари минулого зникають, а деякі питання лишаються. Хоча, може, так і треба? Адже коли дані відповіді на всі питання, то далі стає нецікаво...

Отруєння доньки й дружини міського голови в маленькому містечку привертає увагу журналістів. Попри це, начальник дає завдання взяти інтерв'ю в колись відомої поетеси - Лілії Понаровської. Жінка після аварії знаходиться у візку і дати чіткі відповіді на запитання Володимира - того самого журналіста з Вінниці, з першого разу не вдається. Тому він повертається до розмови у зазначений час і застає її вже мертвою. Свідками стають інші мешканці будинку, а Нечай стає головним підозрюваним вбивства поетеси. З цього і розпочинаються його детективні пригоди.  Чесно кажучи, книжка мені не сподобалась. Володимир Нечай виявився набагато розумнішим за слідчого. Але обійдемось без спойлерів. Розв'язка була також дивною і нічого у стилі горору, я в тексті знайти не змогла. Може саме так і ведеться справжнє слідство,  де потрохи виключаються усі варіанти мотивів і підозрюваних. Та це для мене виявилась перша книжка за великий проміжок часу, яка не викликала жодних почуттів і емоцій. Сподобалось декілька цитат, де було трохи смішно. Мабуть, в  тих обставинах, я відповіла б подібним чином. Книжка, загалом, виявилось не моєю.

Історичний роман - рослідування. Загалом мені було цікаво зануритись в атмосферу Києва на передодні приходу совку. Та перші 50 сторінок йшли важко, бо використовується декілька мов без перекладу.

До цієї книги я не читала жодного роману автора Василя Добрянського, відомого ще як Борис Крамер. Щиро тішусь, що в українській літературі більшає авторів жанрової літератури, а роман “Жереб” - яскравий представник. “Жереб” - детектив з дрібкою трилера. Здавалось, типова історія про доброго полійеського та поганого злочинця отримала від автора нову інтерпритацію. Письменник гармонійно розкручує інтригу, не забуваючи про характери та відносини героїв. Цікавості детективу додає сьогодення, читаючи легко розумієш переживання героїв та гостроту ситуацій. Самий головний якісного детективу був виконаний автором на відмінно. Я до останньої сторінки не знала хто був злочинцем :).