Спитайте Мієчку
Євгенія Кузнєцова

Абсолютно нічого особливого не очікувала від цієї книжки, ще й імена Мієчка та Лілічка спочатку дратували своєю формою, бо про дорослих було б краще Мія та Ліля, а не оці от дитячі звертання.

Але досить швидко я втягнулася в сільський побут, такий мені знайомий з моїх дитячих спогадів, в емоційні переживання героїнь, тож імена стали здаватися цілком доречними в ключі характерів героїнь.

Жінки — бличнючки, але дуже різні за характерами і кожна має свою жіночу та людську долю. І хоча їм за сорок, трапилося так, що вони не знають, як то їм жити далі. Щоб знайти рівновагу та відповіді на свої життєві виклики, вони їдуть в село до бабусі, як робили це, коли були ще дітьми та підлітками. Але тут до всього додаються ще й дуже оригінальна бабуся Теодора, їх мама, дочка Теодори, а ще... індійська кузина. Тож літні канікули будуть веселими для всіх, а у старій хатинці завирують серіальні пристрасті.

Крім усього, як можна в такій історії забути про кота, тим більше, якщо він рудий.
Отож компанія збирається неоднорідна, в кожної героїні свої проблеми, свої погляди на життя, на способи, якими можна подолати труднощі. І все це в коловороті літніх городніх турбот, розмов щодня про все. А навколо буяє літо, природа, малина, трави, садок з яблунями, гарбузи на городі.

Це літня, ностальгічна та легка книжка, що допоможе відпочити після важкого стресового дня, в той же час можливо змусить замислитися про сім”ю, про любов, про стосунки між рідними, про доброту, про жінок та чоловіків, спогади про дитинство та юність.

Дуже атмосферна, комфортна, ідилічна, в чомусь наївна історія, трішки з добрим гумором, яка допоможе прожити ще один важкий день в нашому житті, можливо забути старі сімейні образи, знайти порозуміння зі своїми рідними.

Танець недоумка

Я фанатка фантастики, тому кожне українське видання в цьому жанрі мене радує. І роман Павлюка не виключення.

Гіль Гіршевич має генетичну хворобу, а ще він космічний біолог, тому, коли він отримує пропозицію попрацювати на далекій планеті, а інших пропозицій через військове минуле і свою хворобу не отримує, то згоджується, навіть не здогадуючись, через які випробування йому доведеться пройти.

А ще у нього проблеми в стосунках з дружиною Вірою та дочкою Ельзою. Але медичне страхування, гарна оплата, нібито безпечні умови праці — все це переважило. І Гіль з родиною вирушають колонізувати загадкову Іш-Чель.

Але “Танець недоумка”- це не просто фантастичний роман, це психологічний трилер з фантастичною складовою. Автору вдалося майстерно заінтригувати читачів та так накрутити, що якщо перші десятки сторінок ще не лякали чи не тривожили, то з кожною сторінкою напруга зростає і не полишає читачів до самого фіналу.

Не менш цікавими є долі інших учасників експедиції. Другорядні персонажі не лише доповнюють основний сюжет, але й допомагають авторові озвучити та окреслити багато гострих питань.

І хоча фантастики у творі багато: і чужа планета, незвичайні небезпечні тварини, і гриби, що не просто гриби, і фантастичні комахи. І багато іншого — невідомого, незбагненного, таємничого навколо. Але все ж для мене тими, хто становить найбільшу небезпеку видавалися самі учасники експедиції. Бо люди — найбільші хижаки і небезпечні і для себе і для навколишнього світу. Чи так це насправді — дізнаєтеся, коли дочитаєте книжку. А також, чи вдасться Гілю врятувати свою сім'ю та спастися, пройшовши через пекло пригод та небезпек. І чи виживуть інші члени дослідницької експедиції. Повороти сюжету вас не залишать байдужими, бо вони карколомні.

Книжку рекомендую, захоплива, емоційно-насичена, місцями моторошна, неоднозначна.

«Забуття» — це мій роман про ХХ століття, мої сто років, але не самотності, а втраченої пам’яті» - дуже точні слова Тані Малярчук про цей роман.
Шкодую про одне, що книжка так довго чекала мого прочитання, хоча звернула я на неї увагу ще 2016 року. Мене цікавила в першу чергу історія В’ячеслава (Вацлава) Липинського, поляка-щляхтича за походженням, українця за власним вибором, історика, філософа, засновника українського монархізму. Але яким було моє здивування, коли і сучасну частину я прочитала з не меншою цікавістю. Особливо мене інтригувало, як письменниця в кінці книжки зуміє об’єднати такі різні і в той же час в чомусь схожі історії абсолютно незнайомих різних людей. Але на те й є магія слів - авторці вдалося.
Пророблена колосальна дослідницька робота, щоб історичне тло, постать Липинського, його оточення, його особисте життя, його ідеї, робота ожили на сторінках книжки, сприймалися реалістично, життєво, хоча і емоційно та експресивно. Після прочитання так занурюєшся в епоху, шо хочеться ще щось і прочитати, і дізнатися, тобто книжка стовідсотково справилася з одним із своїх призначень – зацікавити героями та історичною постаттю максимально.
З сучасною лінією все трохи інакше, маємо молоду жінку з психологічними розладами, яка боїться, що її пам'ять поглине синій кит забуття, саме така травма у дуже багатьох українців сучасності – ми не знаємо, не пам’ятаємо з різних причин про своє коріння, не знаємо історію свого роду. Книжка 2016 року, вже йде війна, але багато хто досі в летаргічному сні забуття.
Наша ж героїня, як і Липинський – переживають ті ж самі людські зрозумілі всім почуття кохання, розчарування, болю, втрачені ілюзії, зневіру. Вони живуть, навчаються, роблять вибір, помилки, страждають, мають прагнення. З кожною сторінкою книжки вони наближаються в часі і просторі один до одного. Щоб в кінці зустрітися, героїня поїде шукати могилу Липинського у Затурцях, але ту могилу зітре час і люди. Отаку подяку отримає український історик від тих, про кого і для кого працював і жив. Добре, що хоча б якась інформація про діяльність та життя Липинського збереглися на шпальтах старих газет та спогадах сучасників. Згадок же про власну історію родини у нашої сучасниці взагалі катастрофічно мало.
Питання хто винен у такому порушенні історичної тяглості риторичне і філософське, і прямо зараз битва за нього йде на сході нашої країни, але його ми ще й всі маємо відрефлексувати, щоб не допустити повторення подібного забуття в майбутньому, бо інакше ми зникнемо як держава і як народ.
Це була моя перша книжка Малярчук, тепер чекатиму нових, однозначно моя авторка.

Третя книжка серії історичного детективу, де справу веде Тарас Галушко. Дуже тішить, що восени читачі побачать наступну четверту частину, і сподіваюсь, що на ній серія не закінчиться. Бо видно, що автори полюбили своїх героїв, і з кожною книжкою читати про них все цікавіше, бо дізнаємося їх старі і нові таємниці, особливості характерів, при цьому автори не забувають і про головне – розкриття злочину. Тарас Адамович крім усього ще й займається педагогічною роботою – вчить молоде покоління основам і таємницям криміналістики, опитування свідків, вибудовування логічних зв’язків між подіями, і як важливо не помилитися при цьому. Розповідає помічникам про випадки зі свого професійного минулого, задає загадки та завдання, які спонукають наших молодих героїв до самовдосконалення та роздумів. А ще ви взнаєте багато цікавого про кальвадос, пунш, каву і способи її приготування та вживання та багато інших гастрономічних цікавинок. Про історію деяких київських кав’ярень, і що придумували їх власники, щоб переманити відвідувачів один у одного. І як проходили бали сто років тому в Опері і про відомі злочини того часу.

Коли за вікном спека, а ти читаєш про яблуневий сад під снігом, різдв’яні бали (з квітковою темою)), то і спеку легше пережити. Не встиг пан Галушко розібратися з отруєнням пари молодят, як на його вулиці стався кривавий злочин. Друзі навіть подумали, а чи не самого Тараса Адамовича вбили, тож приїхали перевіряти свої побоювання до нього додому. І так вже сталося, що знову Тарас Адамович стає безпосереднім учасником подій, пов’язаних із вбивством його сусіда, майстра-червонодеревника.

Тепер у книжці задіяні і нові герої, і наші давні знайомі з першої та другої книжки, наприклад, балерина Барбара Злотник і пілот Олександр Горенко. Ще в другій книжці подумалося мені, що недарма у пана Олександра прізвище Горенко. І таки я не помилися у своїх підозрах. Третя історія розкриває всі карти. І ми дізнаємося, яким чином Анна Ахматова та Микола Гумільов причетні до подій з вбивством майстра Нечипорука. Також не обійшлося знову без Якова Менциця і його любовних терзань, сестер Томашевич, цукрових магнатів та їх секретів. І смарагдів, не то індійських, не то африканських, зниклих людей, вишуканих оригінальних меблів, виготовлених Семеном Нечипоруком перед вбивством, які наші герої шукали по всьому Києву, розповідей про подорожі у різні країни, і головне, подорожі по різних локаціях Києва, які існують і до тепер. Карта міста з позначенням всіх місць, де відбуваються події книжки є на форзаці і цієї (і першої та другої книг також), що дуже зручно при читанні. Також сподобалися оригінальні назви розділів у всіх трьох книжках.

Хочете охолодитися, але не змерзнути, бо цікаві рецепти кави та гарячі сторінки розслідування не дадуть вам цього зробити, прослідкувати як саме Тарас Адамович розкриє справу про смарагди, зниклого цукрового магната Олексія Тарнавського і вбитого майстра Семена Нечипорука, тоді читайте класичний детектив «Справа №3 майстра-червонодеревника». Гарна вийшла серія історичних детективів зі своєю атмосферою, за якою із задоволенням подивилася б серіал і прочитала ще б не одну історію.

Есеї Забужко – як крик розпачу в пустелі. Який ти чуєш і розумієш, але не знаєш, коли ж цей крик почують і зрозуміють інші.
Читання в 2022 , після кількох місяців жорстокої війни, коли всі карти лягли на стіл і імперія вже не ховаючись за демагогію та фальсифікації фактів та історичних подій прямо заявила, що хоче знищити Україну, як державу, а українців, як націю – це вже читання під час хірургічної операції без наркозу по видаленню пухлини. Коли є тільки два шляхи – вирізати ракову пухлину і всі метастази, пережити шок і віднайти шлях до одужання або померти в агонії від хвороби, яка з нами трапилася ще 1654 року.
І попри всю трагічність війни, тисячі смертей, бомбові удари, з кожним днем зростає впевненість, що так, все було не даремно, що кожен, хто протягом століть боронив українське в різний спосіб, прожив своє життя не даремно, що кожна смерть від рук монстра лише наближала день, коли наступить світанок і прозріння не лише українців, які мало не втратили свою ідентичність.

А й багатьох за кордоном, хто думав, що приспали звіра і звір більше не небезпечний, що віддання на заклання українців та інші народи протягом ХХ ст., якимось чином позбавить їх від біди, війни. Але з українців не вийшло зробити сакральної жертви. Вони розвалювали імперію з середини при будь-якій можливості, використовували найменший шанс, щоб показати, що Україна попри все – жива, бореться, що іскра свободи живе в них в самі темні часи. А таких періодів в історії України було чимало.
Але ми змогли вистояти в кожному з боїв, вистоїмо і зараз, коли йде запеклий, визначальний бій. Перемога в цій війні буде за нами. Тепер, коли ми не самі, коли поряд з нами є інші, які прикривають наш тил, які допомагають на передовій цієї битви, ми просто змушені перемогти. Нарешті Україна стала видимою на карті світу, і нарешті світ ( і українці) відкривають для себе тих, хто боровся за це, проживаючи короткі людські життя, але залишаючи слід в історії та мистецтві для людства назавжди.

Я не буду переповідати зміст кожного з есеїв, краще читати самому, це не буде легке читання, бо прийдеться багато думати, рефлексувати, молодим читачам ще й шукати додаткову інформацію, бо багато з того, про що пише Забужко, читачам, які вже не застали радянської дійсності, буде не зрозуміле, як от «каральна психіатрія», або побут селян в 30-ті роки, чи навіть розпачливі 90-ті вже «вільної» України. Але попри те, що це не легке читання і що зараз війна і втрати, я рекомендую читати цю книжку саме зараз, не відкладати їх читання на післявоєнний час.

Бо саме зараз дуже гостро та правильно сприймаються всі події, що пережили герої розповідей: Катерина Білокур, Софія Яблонська, Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Леонід Плющ, Юрій Покальчук та інші. Саме після читання таких авторів, як Забужко, і розповідей про таких людей, як в цій книжці, стає зрозуміло, чому ми вистояли попри всі ці вимотуючі століття боротьби, чому вистояли 24 лютого, і чому врешті-решт переможемо в цій битві за свободу і щасливе життя на своїй землі. І що Україна була, є і буде! Бо в неї такі сини і дочки!

Багатьох Оксана Забужко знала особисто і товаришувала, тому розповіді ще цікавіші, коли дивишся на розповідь про людину через оптику сприйняття не лише автора, як творця есею, а як особистий досвід. В розповідях є багато особистого з життя самої Оксани Забужко, з життя її родини, близьких. Тому есеї дуже наповнені емоціями, щирі, а герої викликають щирий інтерес.

Я, наприклад, по новому побачила Юрія Покальчука після опису Забужко, також по іншому поглянула на постать Соломії Павличко. Думаю, що ще не раз повернуся до цих постатей в майбутньому. Те ж стосується і Юрія Шевельова, якого ще маю відкрити для себе, бо есей Оксани Забужко лише дав посил для подальшого знайомства. Постать Софії Яблонської викликає в мене велику гордість за українок і велике бажання, щоб про неї знали і пам’ятали якомога більше людей і якомога довший час. Бо чим довше ми пам’ятаємо, тим довше вони будуть жити і бути натхненням та наставниками для наступних поколінь.

«Планета Полин» про митців на тлі епохи, на яку припало їхнє життя, і про те, які шляхи вони обирали, щоб заявити про себе світові і не втратити (або навпаки втратити чи забути) свою ідентичність. Про те, як нам, знаючи їх досвід, продовжувати будувати світ, який буде прихильний до наших дітей, в якому вони зможуть реалізувати свої таланти, а не світ, який хоче знищити особистість, бо населенням керувати набагато легше, ніж громадянами. А творчість Забужко саме про те, як виховати Особистість і свідомого Громадянина, і щоб таких людей серед українців було набагато більше, ніж населення.