Рідко ведуся на назви книжок, вони мене швидше можуть відштовхнути, а от привабити - не так часто. Цього разу зробила виняток. Спершу дивувалась: до чого кішки в ретродетективі? Постійно забувала точну назву. Але насправді під кінець твору все стало на свої місця. Назва дуже вдала і, я б сказала, філософська. Вона апелює до того, що люди, які не бояться прийняти свою темну сторону, не вірять тим, які вдають із себе винятково чесних і правильних, вважають їх лицемірами. Хоча персонаж твору, який такої думки дотримується, явно не позитивний і, якщо таким чином він хотів виправдати власні злочини, то в такому контексті це не найкраща метафора. Та все-таки щось у цьому є... Детективна лінія була надзвичайно цікава. Мені сподобалась мова твору, динамічний сюжет. Але якщо розділити детективну лінію і стосунки персонажів (в основному любовні лінії), то мене вони неприємно зачіпали. Мене неприємно здивувало ставлення головного персонажа до протилежної статі, а також романтизація стосунків із жінками легкої поведінки. Фіса для мене саме така жінка. У творі наче й не було розповідей про її інтимні стосунки з чоловіками, перед якими вона танцювала у закладі, назви якого я не пам'ятаю (і слава Богу), але коли ти живеш із чоловіком, стверджуєш, що кохаєш його, а тоді продаєшся (нехай навіть і візуально) іншим - якось воно так собі... То були, звісно, зовсім не безневинні танці. Хоча більше мене дратував у цій ситуації Курінний. Він мовчки це приймав, називаючи Фісу то коханкою, то коханою, то своєю дівчиною, то нареченою... У мене склалось враження, що йому було байдуже, як її називати: просто зручно поряд мати жінку, коліжанкам по цеху якої за відповідні послуги треба платити гроші. І хоч у кінці твору він там ледь не вмирав за нею, закохані чоловіки так не чинять зі своїми дівчатами. Не роблять собі із них забавок. Тим більше на початку 20 століття, коли до жінок, які жили з чоловіками "на віру", було особливе ставлення. Десь після сотої сторінки мої емоції почали вщухати. Там, де превалювала детективна лінія, я могла трохи охолонути. Мене, звісно, бентежило, чому подекуди злочини розслідував не стільки Антон, скільки його коханка, а він їй потім ще дорікав, мовляв, щось ти переграєш, нам не вірять. Ну, то це ж не її робота. Дратував постійний акцент на сексуалізації та зовнішності персонажів. Доньки Конопліна , за словами Курінного, "сірі й невиразні". І що це за характеристика сестер - "виводок"? Цікаво, панові Курінному було би приємно, якби його дітей називали виводком? І яка різниця, що в пані Конопліної маленькі груди? Це може якось допомогти в розслідуванні викрадення дівчинки? (До речі, у творі чомусь часто оповідач згадує про маленькі груди - наділив ними аж трьох персонажок. А ні, чотирьох, Фісу, схоже, теж. Про неї так висловлювалася її колега. Ну, якщо і у Фіси маленькі, значить, усе гаразд. Вона ж в очах Антона еталон жіночої краси). Взагалі Курінний встиг оцінити всіх і все: і некрасивий, на його думку, ніс гувернантки, і прищі Іллі (так, він і чоловіків оцінював), і худизну та анемічність пані Конопліної. Від усвідомлення того, що деякі дорослі освічені люди оцінюють груди, прищі, носи замість характеру, вчинків, виховання мені стає сумно і дико водночас. Гувернантці, до речі, дісталося ще більше, бо від неї, цитую, "пахло старою, довго ношеною сукенкою". Тобто те, що людина небагата, є приводом для знущань? Для саркастичного коментаря "Красуня" щодо неї? Тобто жити бідно більш принизливо, ніж торгувати своїм тілом??? Я маю таку підозру, що подекуди письменник вдавався до психологізованого портрета й наділяв якимись неприємними чи відразливими рисами зовнішності тих персонажів, які згодом демонстрували певні вади характеру. Це дуже цікавий прийом, але я його не люблю. Бо він нереалістичний. То тільки в казках принцеса красива, а відьма потворна. У житті то не завжди корелює. Ще відзначу деякі композиційні прийоми. Наприклад, те, що кожна частина починалася з одного й того ж прологу, в якому наприкінці з'являлися нові сюжетні деталі. Спершу я не зрозуміла, до чого це, а, коли до мене дійшло, подумала, що насправді це доволі круто. Я такий прийом зустрічаю в літературі вперше. Ну, і щодо тематики ретро. Події відбуваються в розпал Першої світової війни, в переддень революції, ця атмосфера у творі дуже відчутна. Є багато побутових деталей, навіть описів, пов'язаних із тогочасною модою. Мені було досить цікаво їх читати. Це не те, що хочеться оминути, аби швидше прочитати книжку. Тут кожний розділ смакуєш.

Загалом книга цікава. До останнього не знаєш хто ж таки злодій. Але............ну дуууууууже складно написано (як на мене). Історія цієї книги мені важко далася. Хоча попри це, в цілому, непогана книга. Як то кажуть, "на любителя"??

Книга була цікава, але не вау... Загалом сюжет доволі цікавий, не могла здогадатися хто вбивця до самого кінця. Не дуже сподобалася атмосфера книги... Але як для українського детективу досить непогано

✒️"Навесні завжди краще видно, що буде завтра. О цій порі Господь складає свої плани". Книга "Пані Валевська. Фатальна жінка Наполеона" – історія кохання, за котрою читач має змогу стежити немов з-поза цупкої велюрової штори фіакру? ?Історичні події, містика сонячного каменю – бурштину, ігри придворних лицедіїв. І поміж тим усім – жінка. Марія Валевська. Та, котра вийшла заміж за камегера Анастазія Валевського. Вимушений шлюб, народження сина, котрого одразу віддала на виховання сестрі чоловіка, прірва у відносинах із матір'ю і братом – Марися витримує все це❤️‍?Бо ж так багато віщував їй підкинутий жебраком вібруючий жовтими переливами камінь. Ще тоді, при Хрещенні, коли тихо сопіла й ручками торкалась мереживних країв крижми✨️ ?У житті Марії трапиться зустріч, котра поділить все на "до" і "після". З імператором Франції Наполеоном. Саме у ньому бачить своє спасіння тодішня Польща, саме його ім'я викликає повагу й острах. ?Важко сказати щось про їх почуття. Хоча й у книзі чітко вимальована лінія кохання, втім виникає безліч запитань. Наполеон називав Марію польською дружиною і марив її янгольським обличчям у обрамленні кучериків. Вона – народила йому сина Олександра і приїхала на острів Ельба, коли він перебував у вигнанні. Оця фраза Наполеона, яку він сказав про Марисю камердинеру Маршану вкрай промовиста: "Незвичайної краси жінка. Я її кохав. Здається..." ✒️Безліч сцен у книзі описано ольфакторно, я б скзазала кінематографічно. Читаєш і уявляєш кольори, важкі кавові штори, відсвіти каблучки-скарабея, течії Сени: ?"Запах квітів із клумб забиває дух. Синій вечір рве їх жмутками і кидає всередину екіпажа, стелить під колеса. Коні форкають і відвертають голови. Їм жаль квітів, жаль бджіл. Але впертий вечір осипає візника й лакея, зазирає у шибу, просить відчинити. Констан не витримує, впускає його, непевно всміхаючись. Він неначе приніс із собою частинку імператора, але незрозумілу й чужу. Марія висунула руку з вікна й нахапала цвіту, приклала до гарячих щік, щоб камердинер не бачив її сум'яття"

Це була та книга, з якої починаєш читати «на пару сторінок перед сном», а потім — оп, третя ночі, чай охолонув, серце б’ється в ритмі погоні, а ти вже внутрішньо підозрюєш усіх — навіть кота. Розслідування стартує гучно: стрілянина, поранення, вагітна дівчина — мертва, потім ще кілька тіл. І тут починається гра: хто, чому, кому це було вигідно? Капітан Іван Зуб — не просто слідчий, а людина з характером: і язик гострий, і мізки працюють, і читача тримає, як на гачку. І поки він копається в справах, ми разом із ним потопаємо у версіях, деталях, фальшивих слідах і людських недомовках. Так, подекуди інформації забагато — є моменти, де з’являються факти, що ніби й важливі, але ні. Але навіть це не псує загального враження, бо сюжет — дійсно закручений. Автор тримає інтригу до самого фіналу, і коли вже думаєш: «Ага, зрозуміла, хто винен» — БАЦ, поворот. Я аж реально здивувалась (і це буває рідко). Персонажі тут не для фону. У кожного — своя мотивація, кожен дихає, бреше, переживає. І Зуб — це, мабуть, новий улюблений герой. Хочеться ще. Хочеться серіал. Хочеться взагалі, щоб він приїхав і сам розслідував моє життя. Це не просто кримінальна історія — це класний, продуманий детектив із нервом, атмосферою та живими героями. І якщо інші книги автора такі ж — я вже біжу їх замовляти.

Не встигаю за паном Василем, тільки-но закінчила нещодавно його «Жереб» читати, а у нього вже нова детективна історія видана. І все, як я люблю: маленьке подільське містечко з його таємницями, історіями, людьми та кримінальними злочинами. У Пригорщі отруюють шоколадними цукерками дружину та дочку-інваліда мера міста, причому дівчина помирає. Як тільки розпочинається розслідування, запускається ланцюг не менш дивних подій, що призведе ще не до однієї смерті. І не так то і просто вирахувати хто ж чинить зло. Але капітан Іван Зуб – професіонал своєї справи. В цей же час приїздить у містечко журналіст Володимир Нечай, щоб спочатку взяти інтерв’ю у колись відомої поетеси Лілії Понаровської, а потім дізнатися, хто ж отруїв рідних мера. Крок за кроком він наближається до розгадки таємниць жителів містечка, а їх у них дуже багато, як і легенд та різних містифікацій: годинник, який показує різний час для місцевих та туристів, кат Казя Пуделка, що бродить містом, будинок-мінарет поетеси, генделик з цікавою назвою «Пиво Кубійовича», трагічні події життя в минулому героїв історії. Пан Василь уміє майстерно закрутити інтригу і не менш майстерно розкласти всі крапки над «І», коли ми нарешті дочитаємо до драматичного фіналу. Книжку раджу. Атмосферний детектив для відпочинку зимового вечора.

Книжка є посереднім представником жанру поліцейського детективу. Це б непогано виглядало у форматі декількох серій CSI: місце злочину Пригорща, однак як книжка сприймається важко. Спочатку здалося, що ця книга є частиною якоїсь серії, адже персонажі та події минулого представлені так, ніби читач мав уже з ними ознайомитися в попередніх книгах. Самі персонажі майже не розкриваються, їх взаємодії виглядають дивно (особливо це кохання журналіста до Альбертіни. Від його залицянь брав іспанський сором.). Розгадка вбивства є неочікуваною, але тільки через те що натяків на особу вбивці до кінця не давали. Історія з позначеннями генетиків теж виглядає дивно. Можливо, я просто не фанат жанру, але книжка мені не сподобалася.

Про цю жінку чули майже всі. Комусь її ім’я знайоме з історичних розвідок, хтось дивився про неї кіно, а хтось користувався серією польської косметики, названої на її честь. Прекрасна полька, якій вдалося підкорити серце славетного полководця і мудрого правителя. Якою вона була насправді, що привело її до алькову Наполеона, як складалася її доля? На ці питання спробував відповісти знаний український письменник Василь Добрянський у своєму новому романі «Пані Валевська. Фатальна жінка Наполеона». Добрянський добре відомий нашому читачеві творами, написаними в дещо інших жанрах, аніж біографічний роман. До цього він написав чимало детективно-пригодницьких книжок, серед яких є й романи, створені на історичному матеріалі. А тут «чиста», хоча й, звичайно, белетризована біографія реальної історичної особи. Цей жанр був надзвичайно популярним за радянських часів, коли автори на потребу часу створювали величні образи яскравих діячів минулого. Потім він підупав і зараз аналогічні твори зустрінеш не часто (хоча наш буремний час буквально кричить щодо необхідності нових книжок про діяння славних предків українців). Тому Добрянський трохи ризикував, вийшовши на книжковий ринок з романом про життя прекрасної польки, яка померла двісті років тому і практично не пов’язана з вітчизняною історією. Так, для наших сусідів-поляків це, беззаперечно, ікона, легенда. А для нас? Чи може вона нас зацікавити в цей жорстокий і суворий час? Чому навчить, про що свідчитиме? Як не дивно, може і зацікавити, і навчити. Бо ситуація, змальована Добрянським у романі, і час, обраний письменником для відтворення, дотичні до нашого часу. Війна і доля країни – ось про що пише романіст. Війна примушує суспільство шукати сильного союзника, який би допоміг, захистив від зовнішнього хижака, що рве Вітчизну на шматки, і разом з тим шукати засобів для порятунку. Чи не нагадує це те, що відбувається з нами зараз? Польща також колись була частиною Російської імперії (і не лише її), якій врешті-решт таки пощастило відновити свою державність (аж двічі впродовж буремного ХХ століття). Чим не приклад для України? Так, не став Наполеон визволителем нації, не виправдав покладених на нього сподівань. Проте ще й досі поляки вдячні йому за саму спробу допомогти їм, про що свідчать рядки з їх національного гімну: «Дав нам приклад Бонапарте, як звитяжить маєм». Цей роман поза всім тим, що в нім є, про жертву, покладену на вівтар любові до Вітчизни. Драматична історія молодої польки Марії Валевської дуже нагадує сюжет новели Мопассана «Пампушка». І там, і там суспільство вимагає від дівчини пожертвувати собою, віддавшись іноземцю, щоб врятувати інших. Спочатку героїня Добрянського сама відчуває себе чимось на кшталт повії, змушеної при живому чоловікові віддавати своє тіло на поталу чужинцю. Переживання Марії викликають гаряче співчуття, а резони, які наводять польські сутенери-аристократи не сприймаються серйозно. Як можуть люди, які вважають себе добрими християнами, штовхати молодицю в гріх? Увесь короткий життєвий шлях, пройдений юною графинею до цього, був сповнений втратами й стражданнями. Невже вона приречена на довічні страждання? Сам момент «жертвопринесення», після якого Марія відроджується, немов фенікс з попелу, готовою до нового кохання, прописано трохи невиразно. Зрозуміло, що це досить складна і делікатна ситуація. І все ж... Далі вже все йде ладно й складно. Характери і Марії, і Наполеона показані у повноті і є психологічно вмотивованими і достовірними. Історія їх шаленого, хоча й короткого роману викладена в подробицях, ретельно реконструйованих автором внаслідок опрацювання численних історичних джерел. Доля зіштовхує красуню й імператора в трагічні для володаря Франції моменти. Марія стає для нього (власне як і він для неї) рятівним кругом. Вона названа письменником «фатальною», себто, «доленосною». Так і є, хоча «фатальна» має дещо інше, більш негативне тлумачення. Окрім героїні і героя в романі виступає ще безліч реальних постатей того часу. Про одних сказано більш докладно, інші згадуються побіжно. Вдачею, поза сумнівом, є образи старого графа Валевського, письменниці-феміністки Жермени де Сталь, представника польської аристократії князя Юзефа Понятовського. Вміло відтворено місцевий колорит описуваних локацій. Автор не переобтяжує оповідь надмірними подробицями, даючи їх рівно стільки, щоб зробити картинку достовірною. Досить вдало вирішено питання і щодо мовної характеристики персонажів. Як на наш смак, то сюжету трохи не вистачає «екшену», динаміки. Проте додавання до колізії авантюрно-пригодницького елементу, майстром чого є Добрянський, навряд чи покращило б твір, який за жанром є зовсім не любовно-сентиментальним або ж історико-авантюрним романом.