Це не перша книга автора, яку я прочитала, але саме вона зайшла мені найбільше. Дія відбувається у наш час. На електронну адресу поліційного управління містечка Козача Долина надходять дивні листи з різних ip-адрес. Кожен наступний містить зображення свічки з черговим кольором веселки. Спочатку до них ставляться, як до витівки якогось інтернет-хулігана й просто видаляють. Але потім помічають збіг: нещасні випадки зі смертельним результатом після кожного. І в поліції захвилювалися. Працівники зрозуміли, що злочинець має намір довести справу до кінця. Але чи вдасться вирахувати його до завершення втілення плану й попередити майбутні злочини? Інтрига тримає до кінця. Я навіть не змогла припустити, хто ж може бути злочинцем. Написано гарною мовою, без зайвої води й закручених фраз. Серед іншого автор порушує питання, як певні проблеми, зародившись у свій час, не відпускають людину все життя, і які наслідки це тягне. А також - що всякі покидьки проникають будь-куди, у будь-яку інституцію, і як це може бути, теж показано (реальне життя й історія має свої приклади). Також мені сподобалося те, що, на відміну від інших авторів українського детективу, в цьому творі В. Добрянського працівники поліції - не розлучені мужики, з якими не може ужитися чергова жінка, які не перуть шкарпетки і йдуть по життю, як шалтай-болтай і вважають себе розумнішими за всіх, а пристойні люди, що мають сім'ї і не ходять направо-наліво. Звісно, специфіка роботи породжує певні проблеми, але вони вирішуються. Тож чекаю від автора нових історій.

Ну ось, тепер мені стало зрозуміло, чому так називають книги жанрів горору. Це чотири в одному: містика, яка трохи переходить на жах, але це все-таки не містика, а більше нагадує нічне жахіття, яке сниться людині, або фільм жахів, особливо коли це стосується описів природи, або психологічного стану людини, коли вона на межі психологічного зриву, (ось чому цей жанр називають «Горором»). Є там також і детективна лінія, і любовний роман. Взагалом все разом, як я і люблю. Книга «Лілі» мені дуже сподобалася.👍😀 Скажу тільки одне, в мене десь з середини книги вже були здогадки хто вбивця, (говорити про це не буду, в кінці моя здогадка виявилася правильною), але є дещо, що я не очікувала, і це мені ще більше сподобалося.😉👌До речі, в книзі «Лілі» згадується якась інша попередна детективна історія з пораненням Зубкова, отже «Лілі», не перша книга. Я запитала в пана Василя Добрянського і він мені сказав, що попередня книга називається «Жереб», вона є в мене в електронному форматі і я її ще не читала.

Рідко ведуся на назви книжок, вони мене швидше можуть відштовхнути, а от привабити - не так часто. Цього разу зробила виняток. Спершу дивувалась: до чого кішки в ретродетективі? Постійно забувала точну назву. Але насправді під кінець твору все стало на свої місця. Назва дуже вдала і, я б сказала, філософська. Вона апелює до того, що люди, які не бояться прийняти свою темну сторону, не вірять тим, які вдають із себе винятково чесних і правильних, вважають їх лицемірами. Хоча персонаж твору, який такої думки дотримується, явно не позитивний і, якщо таким чином він хотів виправдати власні злочини, то в такому контексті це не найкраща метафора. Та все-таки щось у цьому є... Детективна лінія була надзвичайно цікава. Мені сподобалась мова твору, динамічний сюжет. Але якщо розділити детективну лінію і стосунки персонажів (в основному любовні лінії), то мене вони неприємно зачіпали. Мене неприємно здивувало ставлення головного персонажа до протилежної статі, а також романтизація стосунків із жінками легкої поведінки. Фіса для мене саме така жінка. У творі наче й не було розповідей про її інтимні стосунки з чоловіками, перед якими вона танцювала у закладі, назви якого я не пам'ятаю (і слава Богу), але коли ти живеш із чоловіком, стверджуєш, що кохаєш його, а тоді продаєшся (нехай навіть і візуально) іншим - якось воно так собі... То були, звісно, зовсім не безневинні танці. Хоча більше мене дратував у цій ситуації Курінний. Він мовчки це приймав, називаючи Фісу то коханкою, то коханою, то своєю дівчиною, то нареченою... У мене склалось враження, що йому було байдуже, як її називати: просто зручно поряд мати жінку, коліжанкам по цеху якої за відповідні послуги треба платити гроші. І хоч у кінці твору він там ледь не вмирав за нею, закохані чоловіки так не чинять зі своїми дівчатами. Не роблять собі із них забавок. Тим більше на початку 20 століття, коли до жінок, які жили з чоловіками "на віру", було особливе ставлення. Десь після сотої сторінки мої емоції почали вщухати. Там, де превалювала детективна лінія, я могла трохи охолонути. Мене, звісно, бентежило, чому подекуди злочини розслідував не стільки Антон, скільки його коханка, а він їй потім ще дорікав, мовляв, щось ти переграєш, нам не вірять. Ну, то це ж не її робота. Дратував постійний акцент на сексуалізації та зовнішності персонажів. Доньки Конопліна , за словами Курінного, "сірі й невиразні". І що це за характеристика сестер - "виводок"? Цікаво, панові Курінному було би приємно, якби його дітей називали виводком? І яка різниця, що в пані Конопліної маленькі груди? Це може якось допомогти в розслідуванні викрадення дівчинки? (До речі, у творі чомусь часто оповідач згадує про маленькі груди - наділив ними аж трьох персонажок. А ні, чотирьох, Фісу, схоже, теж. Про неї так висловлювалася її колега. Ну, якщо і у Фіси маленькі, значить, усе гаразд. Вона ж в очах Антона еталон жіночої краси). Взагалі Курінний встиг оцінити всіх і все: і некрасивий, на його думку, ніс гувернантки, і прищі Іллі (так, він і чоловіків оцінював), і худизну та анемічність пані Конопліної. Від усвідомлення того, що деякі дорослі освічені люди оцінюють груди, прищі, носи замість характеру, вчинків, виховання мені стає сумно і дико водночас. Гувернантці, до речі, дісталося ще більше, бо від неї, цитую, "пахло старою, довго ношеною сукенкою". Тобто те, що людина небагата, є приводом для знущань? Для саркастичного коментаря "Красуня" щодо неї? Тобто жити бідно більш принизливо, ніж торгувати своїм тілом??? Я маю таку підозру, що подекуди письменник вдавався до психологізованого портрета й наділяв якимись неприємними чи відразливими рисами зовнішності тих персонажів, які згодом демонстрували певні вади характеру. Це дуже цікавий прийом, але я його не люблю. Бо він нереалістичний. То тільки в казках принцеса красива, а відьма потворна. У житті то не завжди корелює. Ще відзначу деякі композиційні прийоми. Наприклад, те, що кожна частина починалася з одного й того ж прологу, в якому наприкінці з'являлися нові сюжетні деталі. Спершу я не зрозуміла, до чого це, а, коли до мене дійшло, подумала, що насправді це доволі круто. Я такий прийом зустрічаю в літературі вперше. Ну, і щодо тематики ретро. Події відбуваються в розпал Першої світової війни, в переддень революції, ця атмосфера у творі дуже відчутна. Є багато побутових деталей, навіть описів, пов'язаних із тогочасною модою. Мені було досить цікаво їх читати. Це не те, що хочеться оминути, аби швидше прочитати книжку. Тут кожний розділ смакуєш.

Загалом книга цікава. До останнього не знаєш хто ж таки злодій. Але............ну дуууууууже складно написано (як на мене). Історія цієї книги мені важко далася. Хоча попри це, в цілому, непогана книга. Як то кажуть, "на любителя"??

Книга була цікава, але не вау... Загалом сюжет доволі цікавий, не могла здогадатися хто вбивця до самого кінця. Не дуже сподобалася атмосфера книги... Але як для українського детективу досить непогано

✒️"Навесні завжди краще видно, що буде завтра. О цій порі Господь складає свої плани". Книга "Пані Валевська. Фатальна жінка Наполеона" – історія кохання, за котрою читач має змогу стежити немов з-поза цупкої велюрової штори фіакру? ?Історичні події, містика сонячного каменю – бурштину, ігри придворних лицедіїв. І поміж тим усім – жінка. Марія Валевська. Та, котра вийшла заміж за камегера Анастазія Валевського. Вимушений шлюб, народження сина, котрого одразу віддала на виховання сестрі чоловіка, прірва у відносинах із матір'ю і братом – Марися витримує все це❤️‍?Бо ж так багато віщував їй підкинутий жебраком вібруючий жовтими переливами камінь. Ще тоді, при Хрещенні, коли тихо сопіла й ручками торкалась мереживних країв крижми✨️ ?У житті Марії трапиться зустріч, котра поділить все на "до" і "після". З імператором Франції Наполеоном. Саме у ньому бачить своє спасіння тодішня Польща, саме його ім'я викликає повагу й острах. ?Важко сказати щось про їх почуття. Хоча й у книзі чітко вимальована лінія кохання, втім виникає безліч запитань. Наполеон називав Марію польською дружиною і марив її янгольським обличчям у обрамленні кучериків. Вона – народила йому сина Олександра і приїхала на острів Ельба, коли він перебував у вигнанні. Оця фраза Наполеона, яку він сказав про Марисю камердинеру Маршану вкрай промовиста: "Незвичайної краси жінка. Я її кохав. Здається..." ✒️Безліч сцен у книзі описано ольфакторно, я б скзазала кінематографічно. Читаєш і уявляєш кольори, важкі кавові штори, відсвіти каблучки-скарабея, течії Сени: ?"Запах квітів із клумб забиває дух. Синій вечір рве їх жмутками і кидає всередину екіпажа, стелить під колеса. Коні форкають і відвертають голови. Їм жаль квітів, жаль бджіл. Але впертий вечір осипає візника й лакея, зазирає у шибу, просить відчинити. Констан не витримує, впускає його, непевно всміхаючись. Він неначе приніс із собою частинку імператора, але незрозумілу й чужу. Марія висунула руку з вікна й нахапала цвіту, приклала до гарячих щік, щоб камердинер не бачив її сум'яття"

Це була та книга, з якої починаєш читати «на пару сторінок перед сном», а потім — оп, третя ночі, чай охолонув, серце б’ється в ритмі погоні, а ти вже внутрішньо підозрюєш усіх — навіть кота. Розслідування стартує гучно: стрілянина, поранення, вагітна дівчина — мертва, потім ще кілька тіл. І тут починається гра: хто, чому, кому це було вигідно? Капітан Іван Зуб — не просто слідчий, а людина з характером: і язик гострий, і мізки працюють, і читача тримає, як на гачку. І поки він копається в справах, ми разом із ним потопаємо у версіях, деталях, фальшивих слідах і людських недомовках. Так, подекуди інформації забагато — є моменти, де з’являються факти, що ніби й важливі, але ні. Але навіть це не псує загального враження, бо сюжет — дійсно закручений. Автор тримає інтригу до самого фіналу, і коли вже думаєш: «Ага, зрозуміла, хто винен» — БАЦ, поворот. Я аж реально здивувалась (і це буває рідко). Персонажі тут не для фону. У кожного — своя мотивація, кожен дихає, бреше, переживає. І Зуб — це, мабуть, новий улюблений герой. Хочеться ще. Хочеться серіал. Хочеться взагалі, щоб він приїхав і сам розслідував моє життя. Це не просто кримінальна історія — це класний, продуманий детектив із нервом, атмосферою та живими героями. І якщо інші книги автора такі ж — я вже біжу їх замовляти.

Не встигаю за паном Василем, тільки-но закінчила нещодавно його «Жереб» читати, а у нього вже нова детективна історія видана. І все, як я люблю: маленьке подільське містечко з його таємницями, історіями, людьми та кримінальними злочинами. У Пригорщі отруюють шоколадними цукерками дружину та дочку-інваліда мера міста, причому дівчина помирає. Як тільки розпочинається розслідування, запускається ланцюг не менш дивних подій, що призведе ще не до однієї смерті. І не так то і просто вирахувати хто ж чинить зло. Але капітан Іван Зуб – професіонал своєї справи. В цей же час приїздить у містечко журналіст Володимир Нечай, щоб спочатку взяти інтерв’ю у колись відомої поетеси Лілії Понаровської, а потім дізнатися, хто ж отруїв рідних мера. Крок за кроком він наближається до розгадки таємниць жителів містечка, а їх у них дуже багато, як і легенд та різних містифікацій: годинник, який показує різний час для місцевих та туристів, кат Казя Пуделка, що бродить містом, будинок-мінарет поетеси, генделик з цікавою назвою «Пиво Кубійовича», трагічні події життя в минулому героїв історії. Пан Василь уміє майстерно закрутити інтригу і не менш майстерно розкласти всі крапки над «І», коли ми нарешті дочитаємо до драматичного фіналу. Книжку раджу. Атмосферний детектив для відпочинку зимового вечора.