Самотній ворон

Чи можна двічі увійти в ту саму річку? Хто його знає, може Геракліт і був правий, сказавши це, але чому б не спробувати спростувати це твердження? Мабуть, приблизно так гадав молодий лікар-хірург Олекса Камінський, приймаючи запрошення від старих студентських подруг Романії і Зої приїхати з Англії до глухого українського містечка Суха Криниця аби розібратися з тим, що за примари минулого турбують Зою. І треба ж було йому встряти до розслідування кримінальної справи щодо зникнення ще одного прибульця з-за кордону. Та ще й стати одним з підозрюваних у ймовірному вбивстві.
Новий твір знаного майстра українського детективного роману Василь Добрянський «Самотній ворон» належить до однієї з жанрових відгалужень кримінальної літератури – провінційного детективу. Типовими ознаками його є неквапливість оповіді, трохи сповільнене розгортання сюжету, наявність якоїсь місцевої жахливої або романтичної легенди, з якою пов’язують злочини, що тут відбуваються. А ще існування певної загадкової локації, зазвичай якогось занедбаного старовинного маєтку, замку або просто будинку, що стає зосередженням зловорожих сил. Усе це є у «Самотньому вороні», причому подане у фірмовій стилістиці Добрянського, яка відрізняється витонченістю фраз і думок.
Трохи неквапливий спочатку сюжет, рушійною силою якого стає психологічний двобій головного героя Олекси Камінського – такого собі рефлексуючого, трохи втомленого від життя чоловіка середнього віку з місцевим поліцейським капітаном Григорієм Лютим – типовим шерифом з американських кінофільмів, поступово набирає драматизму. До новітнього злочину додаються ще й попередні, схожі за «почерком», що вибудовує версію про роботу маніяка-убивці. В Олекси ж є й свої скелети у шафі, які не дають спокою ані йому, ані його подругам. Письменник досить вміло створює психологічні портрети героїв і персонажів, логічно вмотивовуючи їхні вчинки.
У тексті відчувається вправність Добрянського – автора ретродетективів. До сучасного сюжету доволі вправно вписано місцеву легенду про криваву шляхтянку Луїзу Мертву, яка нагадує легендарну графиню Ельжбету Баторі. Примари минулого владно проникають у сучасність, стаючи майже повноправними діючими особами. Інколи, щоправда, автор передає тут куті меду і оповідь набуває мелодраматичного звучання. Хоча це не дуже впливає на загальну тональність тексту.
Складним завданням для письменника тут було поєднання любовно-сентиментальної лінії з детективною. Практично від самого початку твору ми бачимо, що намагання Олекси вибудувати якісь стосунки зі своєю колишньою пасією Романією повністю підтверджують слова Геракліта щодо річки, до якої не можна ступити двічі. Проте герой уперто борсається, пливучи проти течії, а воно все не виходить і не виходить підлаштуватись під плин води. І ми так і не отримуємо ніякої відповіді на питання щодо подальшої долі Олекси, Романії і Зої. Начебто, все з’ясовано, машкари зняті, примари минулого зникають, а деякі питання лишаються. Хоча, може, так і треба? Адже коли дані відповіді на всі питання, то далі стає нецікаво...