Лілі: роман

Це моя перша прочитана у пана Василя книжка, але явно не остання 🌹 Запам'ятайте цей твіт, як то кажуть!

Читаючи, постійно згадувала детективний курс від Евгенії Кужавської: детектив — це комфортний жанр. Слідчий прийде - порядок наведе, три постаті детективу і обов'язкове читацьке самопогладжування "який я молодець! здогадався, хто винний майже одночасно із слідчим!". За це детектив і любимо.

Маленьке містечко, де годинник на ратуші показує правильний час тільки з одного боку - тим, хто приїхав. Місцевим же мешканцям, які там живуть, доводиться миритися із тим, що на видному з міста боці ратуші стрілки годинника завмерли на 3-х годинах. Дня чи ночі - вирішуйте самі.

Ця деталь нічого не дає слідству, але створює атмосферу. Бо навіть в комфортно-схематичних жанрах особливий смак книзі надають деталі.

Отже, у це маленьке містечко приїздять дві постаті: журналіст, який має написати статтю про колись відому поетесу, що доживає віку у містечку, але йому по ходу діла тему доводиться міняти тему на більшу "смажену". Бо другий візітер — слідчий, що має без шуму та пилу розшукати вбивцю маленької доньки міського голови. Поки він шукає вбивцю дитини, мертвих навколо більшає і більшає...

Мені дуже сподобалося #Дафа_радить. І як йшов сюжет, і як у сучасні події впліталися минулі, бо - ну звісно же! - все сьогоднішнє завжди має причину в минулому, і навіть любовна лінія 👀.

Вкотре можна задуматися над тим, як інколи одна імпульсивна дія може стати причиною багаторічного горя для цілої купи людей. Навіть геть тобі чужих.

До мінусів можу віднести хіба що малу горорну складову, яку обіцяли в анотації 😅. Так, вона там є: твір поетеси про спалену відьму, легенда про привід ката, який бродить ночами неупокоєний та шукає чогось. Навіть майже готичний образ доньки поетеси, глибоко травмованої та зламаної людини. Але хотілося більше кровяки 👀.