Незважаючи на те що я прочитала "Нестерпну легкість буття" та "Вальс на прощання", "Жарт" запам’ятався мені найбільше. Епізодами було смішно, але переважно я з острахом спостерігала за долею людини, яка зробила таку безневинну помилку, але в такий неправильний час. У книзі є все: історичний контекст, глибокий психологізм персонажів і майстерно створений сюжет. А ще тут несподівано багато фольклору, і це лише додає цікавості під час прочитання. Звісно, без порції еротики не обійтися, але геніїв не критикують, а для мене Кундера — саме такий. Рекомендую не лише книгу, а й автора!

«А хто я взагалі? І чи той я, ким мене бачать інші?» Мілан Кундера знову грає з нашою свідомістю, почуттями та межами реальності. Це історія, яка починається майже буденно – кохання, стосунки, самотність поруч із близькою людиною. Але потім, сторінка за сторінкою, ти починаєш втрачати ґрунт під ногами. Де межа між реальністю та ілюзією? Чи справді ми бачимо своїх близьких такими, якими вони є, чи лише відображаємо на них свої страхи? А ще Кундера бере одну просту, але божевільну ідею – що ідентичність не належить нам самим – і доводить її до межі. Бо що, як одного дня ти зрозумієш, що люди навколо сприймають тебе не так, як ти бачиш себе? Що, як це не просто непорозуміння, а щось більше – якась тріщина у власному сприйнятті світу? Але не думайте, що це лише важкий філософський екзистенціалізм, від якого хочеться закутатися в плед і мовчки дивитися в стіну. Кундера майстер іронії. Він підсовує абсурдні ситуації так ненав’язливо, що ти раптом ловиш себе на тому, що смієшся… і тобі трохи страшно. Бо цей сміх – з того, що могло б трапитися з кожним. Тут багато психології, багато роздумів, багато моментів, коли ти відкладаєш книгу і думаєш: «Чорт, а якщо це правда?» Але разом із цим – легкість, магнетизм і той фірмовий стиль Кундери, коли просте стає складним, а складне – іще заплутанішим. Чи варто читати? Якщо вам подобається копирсатися у свідомості, якщо вас захоплює тонка межа між любов’ю і страхом, якщо ви готові до історії, яка залишить у голові післясмак невизначеності – то так. Якщо ж хочете простої відповіді на питання «що таке ідентичність?», то… перепрошую, вам не сюди. "Ідентичність" – це книга, яка підштовхує до дзеркала і змушує запитати себе: «А що, як я – це не я?»

? Ще одна історія, коли ми з книгою зʼєднались в потрібний момент) До героїв дуже багато питань. Як сказав сам Кундера колись в інтервʼю: "Парадоксальність вчинку — ось одне з найбільших відкриттів роману". Багато дивного, багато іронії. І постійно хочеться говорити жінкам, що вони варті більшого, а чоловікам — вдячність за ще одну демонстрацію, як креативно можна сублімувати кризу будь-якого віку. • у Бертлефових очах вона почувалася делікатною, ніжною, чистою, почувалася шляхетною, мов королева. Її раптом охопило таке відчуття, наче вона зліплена з меду і запахущого зілля. • Я не люблю навʼязувати людям щастя. Кожен має право на своє вино, свою дурість і на свій бруд під нігтями. • Каміла обернулася до нього і подумала, що як перестане ревнувати, то вже нічого не залишиться. • Як ото закоханість робить кохану жінку ще вродливішою, так і страх перед жінкою, яка становить для нас загрозу, у стократ перебільшує кожен її ґандж. • Повір мені, немає нічого кращого в житті, ніж утілювати несусвітні ідеї. Мені хочеться, щоб життя моє було суцільною низкою таких ідей.

? Ще одна історія, коли ми з книгою зʼєднались в потрібний момент) До героїв дуже багато питань. Як сказав сам Кундера колись в інтервʼю: "Парадоксальність вчинку — ось одне з найбільших відкриттів роману". Багато дивного, багато іронії. І постійно хочеться говорити жінкам, що вони варті більшого, а чоловікам — вдячність за ще одну демонстрацію, як креативно можна сублімувати кризу будь-якого віку. • у Бертлефових очах вона почувалася делікатною, ніжною, чистою, почувалася шляхетною, мов королева. Її раптом охопило таке відчуття, наче вона зліплена з меду і запахущого зілля. • Я не люблю навʼязувати людям щастя. Кожен має право на своє вино, свою дурість і на свій бруд під нігтями. • Каміла обернулася до нього і подумала, що як перестане ревнувати, то вже нічого не залишиться. • Як ото закоханість робить кохану жінку ще вродливішою, так і страх перед жінкою, яка становить для нас загрозу, у стократ перебільшує кожен її ґандж. • Повір мені, немає нічого кращого в житті, ніж утілювати несусвітні ідеї. Мені хочеться, щоб життя моє було суцільною низкою таких ідей.

З нашого контексту ця книга справжня вагота. І на цьому фоні читати навіть про складне кохання досить легко. Є про що подумати. Є на чому себе спіймати та заглибитись. • хіба не стає якась подія ще важливіша і значуща, коли вона залежить від великої кількості випадкових обставин? • сама того не тямлячи, людина творить своє життя згідно із законами краси навіть у найглибшій безодні відчаю • мати глядачів, думати про них – значить жити у брехні • насправді важливі лише ті запитання, які може поставити дитина. важливі тільки найбільш наївні запитання

Цю книгу я випадково взяла в бібліотеці — так і познайомилася з автором. Мені здається, він стане моїм улюбленим, адже я планую прочитати всі його твори (зараз уже дочитую третю). Чим же Кундера впіймав мене на гачок? По-перше, я не люблю стандартні романи, де головний герой — ідеал: красивий, розумний, винятковий у всьому. Від таких історій мене аж нудить. А в Кундери таких персонажів немає. Його герої далекі від досконалості — вони напрочуд реалістичні, схожі на людей, яких ми зустрічаємо в житті. По-друге, тема війни. Точніше, те, як події, що відбувалися в Чехословаччині, знаходять відлуння в нашій сучасності. Історія повторюється, і цю книгу потрібно читати всім політикам — причому ще зі шкільних років. Ну і по-третє — філософські ремарки. Вони настільки глибокі, що неможливо не занотовувати їх. Наприклад, думка про те, що наше життя відбувається лише раз, без можливості повтору, робить кожне наше рішення одночасно і незначним, і нестерпно важливим.

«Речі на світі існують без жодних пояснень і приводів, знаходять самі в собі підставу для існування». Після прочитання повераю на свою полицю «Вальс на прощання» — роман чесько-французького автора, Мілана Кундери, вперше перекладений українською мовою Видавництвом Старого Лева. Щось таке осіннє є в цій книзі: спокій і меланхолійність, розміреність і неспішність оповіді, простота, але водночас метафоричність мови й образів. Читаєш, ніби все дуже легко, простіше не вигадаєш, але згодом з'являється почуття приреченості людини перед долею, неспроможності протистояти всьому світу, розпачу через руйнування сподівань об прозу життя. Усіх героїв хочеться в чомусь звинуватити, але наче й й нема в чому, адже вони просто живуть, як вміють, усіх хочеться виправдати, кожному хочеться поспівчувати, але чи заслуговують вони того співчуття? Я не шанувальниця стилю Кундери, бо більше люблю коли про будь-які, хай навіть найскладніші речі, автор пише просто. А тут заскладним для сприйняття (чисто мого) я саме стиль написання. Тож твір лишив по собі неоднозначні враження, емоції, деяку незрозумілість та матеріал для роздумів щодо висловлених ідей, мотивації персонажів, розвитку подій та смислового посилу загалом. Оформлення і переклад Видавництва Старого Лева чудові, як і завжди❤

Коли брала цей роман, то мала надію, що він буде про чуттєвість, про пошуки. Тут радше тілесність якась занадто реалістична, акцент на частини тіла (як віко зволожує око, що саме робить плод в утробі матері), які мене відштовхували. Пошуки героїв кидають їх то в одну то в іншу сторону (переживання Шанталь щодо втрати свого сина діаметрально протилежні від горя до щастя, що він помер). Й ці переходи не дуже пояснюються, просто констатуються як факт. Судячи з усього не мій автор, хоча "Нестерпну легкість буття" я дивилась у форматі фільму й там такої реакції не прослідковувалось.