Юлія Ілюха

Це не просто книга — це жива тканина жіночої пам’яті. Кожна історія — як крик і як молитва. Про біль, про любов, про втрати, про війну, яка забрала спокій, але не силу. Ці жінки — поруч із нами. А часом — це ми. Сильні, втомлені, живі. Плакала. Впізнавала. Дякувала. #км_бінго_марафон_2025 (Книга року ВВС Україна на вибір) #марафонкнигомам

Анонім

Мене попереджали, я була майже готова, але все одно - це сильно концентрована суміш із журби, печалі, страждань, болю, несправедливості, токсичності, страху … перелік негативних емоцій можна перераховувати далі. Кожне оповідання це потужний каталізатор тригерів. Короткі оповідання, як уламки того, що колись могло стати хорошим життям, але іронію та жарти долі ніхто не скасовував. Будьте обережні, забагато реалістичних гостро - соціальних моментів. Краще більше одного оповідання на добу - дві не читати, щоб вас не накрила злива гнітючої невідворотності повної відсутності надії. Розумію, що про щастя так не напишуть, як спонукає до творчості біль. Але після таких текстів світ видається сірим чистилищем, без віри в краще. Звісно ж, я знайома з подібними людьми з оповідань авторки, знаю, наскільки життя буває жорстким та безжальним, навіть до дітей. На жаль, не за чужими переказами чи новин ТГ. Але чому жодної оповідки про найменшу перемогу світла? Трохи від такого хочеться вити. Ми маємо величезний доробок класики з океаном зажури та печалі, а тепер формується новий прошарок сучасної літератури з тим самим вайбом. Моя помилка, прочитати цю збірку одним махом. Не робіть так. Щоб не накрило таке ж сильне читацьке похмілля, як мене.

Анонім

Бачите в описі слово "болючі" двічі? Зверніть на нього увагу і пройдіть повз, якщо не готові ридати. Сама ж цю книгу я купила не одразу — кілька разів бачила її в книгарні видавництва, заглядала всередину і щось зупиняло від купівлі, але вже будучи не в рідному Харкові захотілося все ж її придбати, щоб відчути дух та атмосферу улюбленого міста. Однак, очікування не справдилися, Харкова не так вже й багато, заміни його на інше місто, станції метро чи вулиці й нічого не зміниться, гірше від цього не стане. Після першої ж історії довго плакала і згадувала своїх улюбленців. Далі вже було ще більше сліз та думок, які ж бувають кончені люди довколо. Також не можу не погодитися і з попередніми оцінками, що книга — обнадійлива, після прочитання хочеться жити і мріяти, зловити частину свого неба.

Анонім