Книга просто вау! Дуже нагадує по стилю написання Шантарам, захотілося перечитати всі книги авторки.
Якщо чесно, спочатку очікувала, що це буде книга про аткого собі покидька і про те, як він усіх підставляв і псував життя, виправдовуючи тим, що надивився злигоднів в дитинстві.
Але книга перевершила всі мої очікування. Вона настільки детально описує всі проблеми і перипетії життя Демона, всіх людей, які зустрічалися йому на шляху, історичні події і саму систему.
Книга дійсно в довгу. Вона не нудна, не розтягнута, не «занадто». Вона саме влучна.
Дуже подобається стиль авторки і сама ідея твору.
Просто 100 з 10.
Мідноголовий Демон — це ретелінг Девіда Копперфілда Діккенса, відповідно основні сюжетні елементи тут присутні: померлий ще до народження дитини батько, трагічна смерть матері, поневіряння сироти у пошуках якщо не родини, то принаймні місця, де було б безпечно залишитись, втрати, втрати, втрати, так багато втрат і так багато горя. Інституційна бідність та її наслідки, в першу чергу для дітей, залишаються наскрізною темою роману. Але Барбара Кінґсолвер приправляє все більш сучасними соціальними коментарями на тему наркозалежності (буде багато про опіоїдну епідемію), расизму та особливостей життя в регіоні Аппалачів. Багато буде і про батьківство (у широкому розумінні і не завжди біологічне) та деструктивні моделі, що поколіннями передаються на цих землях.
Кажуть, що якщо ви таки посилили Діккенса, то сюжет буде ще більш передбачуваним. Але ту цеглину від Книголав бісерним шрифтом я залишила до інших часів.
Як результат ми отримали один з найбільш значущих та майстерних романів, що я читала за останні роки. Це довга і некваплива книга, в деяких моментах вона може здатися затягнутою і нудною. Вона скоріше за все не буде читатись захопливо і швидко, не даватиме легких відповідей на складні запитання. Це читання не для розваг, а для роздумів. І цей роман точно дасть широкий простір для думок і обговорень.
Написано абсолютно блискуче. Деймон — наш оповідач — має гострий спостережливий розум та уїдливе почуття гумору. Він талановитий і амбітний, але має чимало проблем із самим собою та навколишнім світом. Знаходитись у його голові не завжди приємно, але однозначно цікаво.
Подорож його життям, яке насправді ми прослідкуємо всього лише до двадцяти з невеликим років, буде непростою і викликатиме багато (переважно негативних) почуттів — суму, злості, безсилля. Але врешті-решт — примирення та надії.
З обʼєктивних недоліків, на мою думку: довжина, затягнутість, депресивність, надмірна кількість сцен вживання наркотиків (причому переважно неповнолітніми), а також дещо скомкана кінцівка. Чи зіпсувало це мені враження від прочитання? Абсолютно ні, це все ще 10 з 10.
Роман також часто критикують за «чорнушність» та підтримку стереотипів щодо певних верств населення. Я особисто з цим не погоджусь. Так, історія Демона (та й будемо відверті — багатьох з його оточення) про безупинне падіння в безодню, бо вони не знають нічого кращого. Тут відбувається безліч темних, брудних і страшних речей. Але при цьому всьому не виникає відчуття штучності. Не виникає відчуття trauma porn, яким частенько грішать сучасні автори, аби дати своїм персонажам «трагічне минуле». Це історія, яка дійсно могла б статись у темному кутку, куди ніхто просто не хоче заглядати. Бо, як ми вже дізнались від Демона, немає жодного супергероя, який пильнував би ферми, а не міста.
Любові не сталося: все ж таки, читати сьогодні сучасні твори, написані чітко по лекалам 150-річної давнини, можна виключно в рамках мазохістичних практик.
(краще б я почитала оригінального "Девіда Копперфільда")
📖 Тут ще треба наголосити, що я люблю старі твори, я обожнюю Дікенса за його дікенсовість так само, як і Драйзера — за драйзеровість, а Золя — за золяшність.
🧋 Але коли я беру книгу, написану 150 років тому, я знаю, чого очікувати. Я готова до цього і, будемо відверті, тому й беру, що хочу саме такого: повільності, розтягнутості, зосередженості на внутрішньому світі та кілометрових описів, а ще страждань, поневірянь і дивних виправдань для пафосних вчинків.
🧋 Коли я беру книгу, написану сьогодні, і бачу, що вона повторює оригінал настільки, що навіть не намагається знайти інші причини сюжетні рухи, а просто повторює ті, які вже використав Дікенс для свого "Девіда Копперфільда", в мене не лишається нічого, окрім складного обличчя з емодзі 🗿
Ну і так, трішки вже втомили ці спроби в Великий Американський Роман.
📖 Безумовно важко сперечатися із важливістю теми (та я і не збираюся): лицемірність системи, яка покликана допомагати дітям-сиротам, а по факту виключно працює на окозамилювання; наркотична залежність кожного другого у маленьких містечках та і сама проблема провінції, де немає розваг, окрім наркотиків; побутовий расизм, всотаний з молоком матері.
📖 Так само важко заперечити, що авторці вдалося яскраво показати травмованість дітей з неблагополучних родин. Так, все це дійсно є і воно дійсно чудово висвітлено.
📖 А далі починаються проблеми.
🛑 Оця бережно пронесена крізь всі 544 сторінки ідея супергероя, який забирає в багатих і віддає бідним (місце для мему "це ж вже було!");
🛑 оцей німб святих страждальців, яким чи не плюють вслід, а вони все одно продовжують нести ідеї чистого марксизму в маси (і знову той самий мем);
🛑 оці заклики до "почути дамбас реднеків";
🛑 оці виправдання для наркоманів "це не ти винний, це Вони з тобою зробили".
Вибачте, але на цьому місці моє співчуття висотується в нуль.
📖 В сухому залишку: невиправдана затягнутість, катастрофічні провисання в сюжеті і самоповтори, важлива тема, яку нанівець зводить гнилий присмак комунізму. Болю від читання нашого видання ще додає дуже малий інтерліньяж та береги на межі зникнення. Не треба так 🥲
