Моя особиста "найгірша книга 2024". Роман, що спотикається через свої неточності, відверто бідні художні засоби та поверхневий погляд на власних же героїв.
"Було важко витягати ноги з цієї гразюки, що засмоктувала, як засмоктують болота Бразилії" - беззаперечно, перлина серед описів Першої Світової. Поруч з "екскрементами хворої дитини", звісно.

Анотація обіцяла роман у місті та про місто. Огляди наголошували "ах, як гарно письменник знає місто". Зрештою, обіцянки виявилися довшими, ніж власне опис Києва, якому виділили декілька абзаців в останньому розділі.

Але найгірше — це агітково-плакатні персонажі, мотивація яких так само картонна й абстрактна. Жанна Барк (майже рівень Demon Copperhead, еге ж) - якась помста інцела, а не персонажка. Вона зворушена, схвильована, закохана й захоплена, і невимовно тупа. Щоб читачі не сумнівались, письменник навіть заборонив їй знати, хто такий Ленін. Могло б вийти комічно, навіть вийшло, тільки не відносно героїні, а власне твору.

Вже ж казали про оформлення, так? 😅
Ото й усе, що мені сподобалось. Атмфосфера — нууу, було написано що то вікторіанська доба і на вулицях були коні. Сюжет слабкий, персонажі нецікаві й нелогічні. Навіть якби треба було порадити щось геть легесеньке для осіннього вечора з какао, то цю книгу я б рекомендувати не могла.

Не змогла прочитати далі перших 20 сторінок. Враження наче я читаю чийсь блог або взагалі записи відвертої розмови з подругою. Щиро співчуваю героїні і погоджуюсь, що тема важлива для відсвітлення і обговорення. От тільки формат і рівень обговорення... Для мене сама ця книга - відверте графоманство, ще й доволі нудне.

Роман, який можна прочитати на одному диханні і від якого одночасно перехоплює подих. Читати його важко, неприємно, бридко, болісно. Він наче картина травми багатьох поколінь, яку авторка змалювала соком квітів та ягід Кентуккі. Деталізована, сповнена надзвичайно особистих історій та відвертих почуттів, що іноді важко й витримати, ця картина написана складною мовою, має нелінійний сюжет та сповнена метафор. Балансування на межі жанрів — містики та соціального роману — розкриває тему рабовласництва геть інакше, не з погляду особистих трагедій, а жаху, що закарбувався в свідомості і світогляді цілих громад.