Мідноголовий Демон — це ретелінг Девіда Копперфілда Діккенса, відповідно основні сюжетні елементи тут присутні: померлий ще до народження дитини батько, трагічна смерть матері, поневіряння сироти у пошуках якщо не родини, то принаймні місця, де було б безпечно залишитись, втрати, втрати, втрати, так багато втрат і так багато горя. Інституційна бідність та її наслідки, в першу чергу для дітей, залишаються наскрізною темою роману. Але Барбара Кінґсолвер приправляє все більш сучасними соціальними коментарями на тему наркозалежності (буде багато про опіоїдну епідемію), расизму та особливостей життя в регіоні Аппалачів. Багато буде і про батьківство (у широкому розумінні і не завжди біологічне) та деструктивні моделі, що поколіннями передаються на цих землях.
Кажуть, що якщо ви таки посилили Діккенса, то сюжет буде ще більш передбачуваним. Але ту цеглину від Книголав бісерним шрифтом я залишила до інших часів.

Як результат ми отримали один з найбільш значущих та майстерних романів, що я читала за останні роки. Це довга і некваплива книга, в деяких моментах вона може здатися затягнутою і нудною. Вона скоріше за все не буде читатись захопливо і швидко, не даватиме легких відповідей на складні запитання. Це читання не для розваг, а для роздумів. І цей роман точно дасть широкий простір для думок і обговорень.

Написано абсолютно блискуче. Деймон — наш оповідач — має гострий спостережливий розум та уїдливе почуття гумору. Він талановитий і амбітний, але має чимало проблем із самим собою та навколишнім світом. Знаходитись у його голові не завжди приємно, але однозначно цікаво.

Подорож його життям, яке насправді ми прослідкуємо всього лише до двадцяти з невеликим років, буде непростою і викликатиме багато (переважно негативних) почуттів — суму, злості, безсилля. Але врешті-решт — примирення та надії.

З обʼєктивних недоліків, на мою думку: довжина, затягнутість, депресивність, надмірна кількість сцен вживання наркотиків (причому переважно неповнолітніми), а також дещо скомкана кінцівка. Чи зіпсувало це мені враження від прочитання? Абсолютно ні, це все ще 10 з 10.

Роман також часто критикують за «чорнушність» та підтримку стереотипів щодо певних верств населення. Я особисто з цим не погоджусь. Так, історія Демона (та й будемо відверті — багатьох з його оточення) про безупинне падіння в безодню, бо вони не знають нічого кращого. Тут відбувається безліч темних, брудних і страшних речей. Але при цьому всьому не виникає відчуття штучності. Не виникає відчуття trauma porn, яким частенько грішать сучасні автори, аби дати своїм персонажам «трагічне минуле». Це історія, яка дійсно могла б статись у темному кутку, куди ніхто просто не хоче заглядати. Бо, як ми вже дізнались від Демона, немає жодного супергероя, який пильнував би ферми, а не міста.