Анфілада (від enfiler — «нанизувати на нитку») — послідовний ряд архітектурно поєднаних між собою приміщень, кімнат, дворів, зал, що розміщені на одній осі та з'єднані дверними прорізами. Анфілада може міститися також по колу або кривій лінії.
У випадку із героями роману Олени Демір ця лінія дійсно крива.
💔 Дівчинка-підліток, яка тікає від війни у безпечну Європу, нарешті має змогу дізнатися, хто була її справжня мати, адже вона всиновлена. Дорога довга, тож вона явно встигне прочитати всі ті 360 сторінок гугл-доку, що їй надіслала жінка, що її народила, а потім кудись щезла.
💔 Це був пролог. Читачу також дають можливість прочитати всі ті 360 сторінок сповіді-відповіді на головне питання Юльчине питання — "хто була моя мати?".
💔 Маріка Бебряна завдячує своїм ім'ям грузинському злочинцю, який зробив дитинку та й завіявся у місця позбавлення волі. Маріка живе зі своєю матір'ю-алкоголічкою в гуртожитку, росте як трава при дорозі, голодує і єдину має радість — хрещену, яка бодай інколи заходить занести хоча б якісь продукти та одяг малій.
💔 З Марікою іншим дітям "водитися" не дозволяють, резонно остерігаючись, що вона може їх нагородити хтозна чим, адже санітарні умови — це останнє, чим може похвастатися їх кімната.
💔 Маріка росте відлюдькуватим забитим (буквально) дитям, яку світ постійно перевіряє на міцність. Мати п'є та б'є, діти насміхаються, в хрещеної своїх два сини — надто часто у той притон теж навідуватися бажання мало.
💔 Далі Маріку чекає ще безліч випробувань — зґвалтування, зрада найближчої людини, важка невдячна праця, навіть тюремний строк, що й мало б пояснити її відсутність в житті доньки, але про те все краще читати самім, тим більше, що читати дійсно цікаво. Хоча й не без провалів у стилістиці, які можна було б за бажанням підтягнути гарним редактором.
Про що ж цей роман виявився для мене?
💒 Про вибір, який людина робить у відповідальний момент.
💒 Про те, що зайва гордість та поспішність може зруйнувати твоє життя повністю.
💒 Про те, що інколи варто докласти трішки більше зусиль для того, аби поспілкуватися відвертіше із близькою людиною, тим більше, коли ви живете разом.
💒 Про самопожертву та спокуту, про прощення та справедливість, про неприглядний бік життя, від якого ніколи не варто зарікатися.
💌 Це не документальний роман, але він написаний на реальних подіях і від того стає ще гіркіше — вигадками тут і не пахне. За художній вимисел відповідає буквально два епізоди магічного реалізму, який кожен воліє сприймати як забажає.
💌 Після певного часу розмірковувань та "перетравлювання" тексту я однозначно схиляю терези до #Дафа_радить і, знаєте, в цілому була б навіть не проти обговорити якось на клубі. Тут є про що поговорити, посперечатися і, як то кажуть, звірити моральні годинники.
❤️🩹"Крізь густий морок в голові вирізняю нове відчуття – мені є куди йти і заради чого жити...", – слова, якими завершується книга "Анфілада" Олени Демір
💡Головна героїня – дівчинка Маріка, котра живе із випаленим тавром, від якого відгонить їдким запахом плісняви, брудної раковини у спільній кухні гуртожитку, не приготовлених сніданків, покинутості. Дитина з неблагополучної сім'ї – те, що врізається у свідомість обтяжених пережитками вчителів, сусідів, перехожих передовсім. І ширма цих слів така цупка, що за нею мало хто здатен розгледіти щось ще: чуттєву душу, начитаність, мрії, природнє бажання мати корені. Маріка з пелюшок позбавлена звичних, здавалося б, речей. То ж юною вона так спрагло заглядатиме у чужі вікна. Ті, за якими видніються абажури з кришталевими бурульками й щасливі миті спільної рутини.
🖇Далі – втеча до бабусі в село за кошти, виручені за обрізане волосся. Куплена їй пачка "Пташиного молока", хліб і ще щось: бо ж з пустими руками й пустим серцем так не хочеться з'являтися на поріг до тієї, котра не знати чи чекала. А все ж чекала: з пухкими налисниками, молоком і відчуттям домівки
🖇І ці двері на важких завісах, одначе зачиняються теж: смертю бабці. Маріці треба починати все заново. Місто, орендована кімнатка, блуканням містом із важкою торбою книг, які треба продати. Аби вижити. Здається, кожен їх життєвий етап – це оте в'їдливе, кислотного кольору словосполучення "Аби вижити"
🖇Напнута як струна перманентний біль і стан відкинутості прямують з нею у доросле життя. Маріка не може спостерігати за несправедливістю, котра вже не безособова. Вона давно прошмигнула в кабінети зі зручними кріслами, причаїлася під масками добропорядності. Й переламлює долі навпіл, відриває кінцівки, нищить душі, топче надії. А тих, кому від такого танцю невесело, змушує "радіти", істерично сміятися. І роздушує по тюрмах, катівнях. А знаєте, під чию музику вона танцює? Під музику байдужості
Одначе, вона рятує від зґвалтування й існування у рабстві неповнолітню дівчину Ніну, убиваючи її кривдника. А що буде далі – читайте📖
Що чекає на дитину, якій суджено було народитися в неблагополучній родині, де мати — п'яничка, яка або кричить, або взагалі не звертає уваги на її існування? От і напівсирота Маріка не розуміє, чому в серці матері не знайшлося для неї любові, а батьки інших діток не дозволяють їм з нею гратися.
Ставши дорослою, вона, долаючи сором, усвідомлює, що має за будь-яку ціну вирватися з цієї безпросвітної темряви і назавжди йде з дому.
Чи зможе підлітка без грошей, без будь-якої підтримки знайти місце у цьому жорстокому світі?
Маріка безкінечно змінює одне помешкання на інше, сподіваючись стати на ноги, вижити і нарешті побачити світло в кінці тунелю. Але, як кажуть, "від суми і від тюрми не зарікайся".
Ця історія ґрунтується на реальних подіях, герої також реальні, тож від усвідомлення цього факту стає, м'яко кажучи, ніяково 😯
Авторка дуже вдало описує зміни політичної ситуації в країні: розпад "совка", становлення незалежної України, Помаранчева революція, війна на Сході.
Водночас ми спостерігаємо за життям маленької людини, піщинки у величезному людському океані, яка, не зважаючи на важке дитинство, ворожість оточення, виросла свідомим членом суспільства, зберегла в собі людяність, доброту і ту неймовірну хоробрість, які допомогли їй вистояти.
І хоч Маріку неодноразово ламали, а думки про смерть здавалися найкращим виходом із ситуації, все ж її зігрівала надія, яка давала жінці ту неймовірну силу, твердість духу, з допомогою яких можна подолати надлюдські випробування долі.
Оповідь авторки наповнена безліччю деталей, від яких йшов мороз по шкірі. Така деталізація створювала ефект присутності - мені часто видавалося , що я стою там, біля Маріки, і спостерігаю за її відчайдушною боротьбою "за правду".
Дивовижна історія про неймовірно хоробру жінку, про виживання, дружбу, про нездійснені мрії, про прощення і таке пекуче бажання відчувати любов і дарувати цю любов у відповідь.
Обов'язково прочитайте найперше для того, щоб цінувати те, що маєте, і дорожити тими, які поряд і щодня турбуються про вас.
Як насправді важливо людині знати, що їй є куди піти, що на неї хтось неодмінно чекає🥹
