Люди, яких ми зустрічаємо у відпустці. Limited edition

То що ж, чорт забирай, сталося в тій Хорватії?

З Емілі Генрі моє знайомство сталося минулого року завдяки «Пляжному чтиву». Тоді я налаштовувалася на чистий ромком, а отримала ромкомну драму, але поза тим – історію вподобала.

До «Людей, яких ми зустрічаємо у відпустці» я вже бралася з певним розумінням, як пише авторка, і саме такий роман моя читацька душа прагнула спожити в той конкретний момент.

💭 «Ось що я постановила описати в цій книжці. Двоє героїв без явних підстав симпатизувати одне одному, а тим паче одне одного любити. Двоє людей, між якими так мало спільного, що, здавалося б, про роман не могло і йтися, а тому могла розквітнути дружба. Та справжня, найглибша, безумовна дружба, яка буває раз у житті, яка стає частиною твоєї ДНК — так, що без неї вже ніколи не почуватимешся собою. Алекс і Поппі, Поппі й Алекс».

Ось так пише про свій роман Емілі Генрі і чудово розкриває в ньому історію двох людей, які протягом 12 років зриваються у спільні відпустки. Попри відсутність спілкування місяцями. Попри наявність стосунків з іншими. Попри те, що сталося у Хорватії два роки тому.

💭 «Поверхово це, звісно, книжка про відпустки, написана в доковідні часи, коли поїздки на вихідні й міжконтинентальні перельоти здавалися набагато доступнішими, ніж тепер. Проте … це книжка про дім. Про пошук дому, життя в домі, про те, як міцно огортаєш його руками й дихаєш домом, аж доки він наповнить легені. Про світ, збудований для двох, про чарівну діаграму Венна, створену особливою дружбою: Ти, Я і заповітне спільне Ми».

Знову дозволю собі процитувати авторку у післямові, адже краще за неї я цей твір не опишу. Це той випадок, коли книга потрапила у правильний час в правильні руки – і стався match 🧡 Ця історія навіть сподобалася мені на дрібочку більше, ніж «Пляжне чтиво», але тут, певно, причина в тому, що підійшла до неї з правильними запитом та очікуваннями.

Яке ж це задоволення – читати про героїв свого віку! Персонажі не ексцентричні чи наївні підлітки, але при цьому мають страхи та переживання, добре знайомі кожному міленіалу.

Читається легко, хоча місцями сюжет здавався трохи затягнутим. Опис подорожей двох друзів за 12 років і того, як їм знадобилося стільки часу, щоб зрозуміти свої почуття, спочатку здається простим, але водночас дуже життєвим.

Головний конфлікт у їхньому страху відкритися та дозволити собі бути щасливими. Але саме це робить історію такою близькою до реальності. Їхні діалоги з підколками, турбота одне про одного, справжня дружба – все це було дуже мило і "промовляло до мене")

Це друга прочитана книга Емілі Генрі, і хоча обидві я оцінила в дев'ять з десяти, "Люди яких ми зустрічаємо у відпустці" сподобалась мені більше, ніж "Пляжне чтиво".

Взагалі я дуже не люблю, коли двоє закоханих людей замість того, щоб зізнатися у почуттях один одному, гаять час, чекають потрібної миті, бояться відмови, зустрічаються з іншими людьми і так далі. А якщо це триває років 10, то це взагалі для мене червоний прапорець. Однак не в цьому випадку.

Я повірила героям, усім їх сумнівам, міркуванням, тому, що вони прагнули різного життя і при цьому зовсім не мучали себе якимись болісними і невизначеними стосунками. Поппі та Алекс довгий час були друзями, найкращими друзями без сексуального контексту. І мені це дуже сподобалось, бо це, як на мене, свідчить про їх повагу одне до одного. Вони не були готові до спільного і щасливого життя, тож і не давали даремних обіцянок, надій, не робили зі своєї дружби літню інтрижку.

Взагалі у книзі підіймається багато цікавих тем. Вони стосуються не лише дружби і любові, а також стосунків у сім'ї, шкільного булінгу, кар'єри, вигорання професійного і не тільки.

В той же час у романі вдосталь кумедних моментів, безліч подорожей, дружніх жартів і море алкоголю. Разом з героями книги ми відвідуємо безліч міст і спостерігаємо за тим, як спокійний вчитель Алекс перетворюється на вар'ята, і це дуже кумедно.

Книга дійсно літня, наповнена пригодами і духом свободи. А ви їздите у щорічну Літню подорож?