Приходь без дзвінка

Мала необережність взяти почитати книгу в дорогу, як результат повні сліз очі та шморгання носом у потязі Інтерсіті Київ-Львів. І причина точно не потужно працюючий кондиціонер.

Книга, що розбиває серце на одній сторінці та зцілює на наступній. Книга, яку варто прочитати, варто осмислити, варто перечитати ще раз, деякі сторінки і не один раз. Книга, про людей, життя, смерть, кохання, що так вдало викладено в кожному розділі та кожному реченні. Книга, після якої відчуваєш порожнечу та наповненість водночас, хочеш придбати квиток на потяг Київ-Рахів та прожити там свою якусь історію.

В поїзді із Рахова Яна знайомиться із Василем Васильовичем і здається, ця зустріч мала відбутись. Адже після тієї розмови, коли вони розповіли один одному свої історії, щось колюче і болюче всередині дівчини ховає кігті і починає гоїтись.

Яна ще не раз поїде в гори, але ці постійні мандрівки – не від хорошого життя. Це спроба втечі і пошук себе. Це не буде легенька прогулянка, це важке й болюче повернення до травмованої дитини і пошук відповідей на питання: що я зробила не так? Чому досі відчуваєш сором? Як перестати маліти перед рідними і відстоювати себе?

Історія Яни поступово розгортається перед нами і це лютий треш, мушу визнати. От просто неможливо не співпереживати і не плакати її сльозами. Бажання розповісти її таке сильне, що іноді жертвується сюжетністю і технічністю, але воно того варте.

«Я заплуталася настільки, що вже не знала, чого боятися дужче: що одного разу випалю усе вголос, чи того, що всі махнуть на це рукою і скажуть: «Це такі дрібниці – й навіщо було роздувати такого слона?». А той слон – заввишки з багатоповерхівку».


Ця книга дуже співпала із моїм настроєм. Вона – про різницю поколінь і схожість цінностей, про втрати, травми і те, що зцілює. Про любов і випробування.

При розмові про цю книгу не можу не згадати ще й «Там, де заходить сонце», «Весілля Настусі», «Толіків». Не для порівняння, ні. А тому, що бачу, як у нас з’явилась ціла ґенерація авторів і авторок, що пишуть прості людські, щемкі, теплі, а головне – хороші тексти! І велика подяка видавництву «Лабораторія», що взялись підтримувати і видавати нові імена. Ще й у співпраці з такими крутими ілюстраторками, адже обкладинка Марії Кіянович прекрасно передає атмосферу книги: енергійні штрихи, соковиті кольори і оригінальний сюжет.
А присвята книги – перше, що розбиває серце.

"Запевняв, що справжні почуття — на поверхні й не потребують якихось означень. Хотілося би спитати, а справжні — це, власне кажучи, які? Усе, що я відчуваю, непідробне."

Я вирішила читати цю книгу через відгук подруги, а тоді з'ясувалось, що я його неправильно запам'ятала 😅 Тож очікувала душевної і теплої пригоди в горах, а отримала драматичну історію про важкий травматичний досвід.

Це книга про дівчину Яну, яка під час однієї з мандрівок знайомиться з дідусем Василем Васильовичем. У потязі вони діляться думками та спогадами з минулого, улюбленими книгами і планами на майбутнє.

*Далі можуть бути присутні невеликі спойлери *
Яна виросла у дуже важкій атмосфері і не найкращій родині, де не хочуть слухати і не вміють ділитись почуттями. Як мені здалося, дівчина побачила у Василі Васильовичі ідеального батька та дідуся, якого сама хотіла б мати. Але познайомившись з його історією, скажу що вони з дружиною вчинили дуже несправедливо зі своєю дочкою. Вони ніби такі розуміючі батьки, але при цьому не зважають на думку дитини.

А ось у Яни батьки дуже суворі, але ні дисципліни, ні виховання їх дітям це не дало. Взагалі не можу придумати нормативних слів, якими можна було б назвати братів дівчини.

Книга зовсім невелика за обсягом, проте під час читання вам точно буде над чим замислитись. І це те, що сподобалось мені найбільше. Проте поведінка Яни мене часто виводила з себе. Звичайно травма минулого не повинна вирішувати, яким буде твоє майбутнє життя, але дівчина поводила себе настільки необдумано в багатьох ситуаціях, що я, наприклад, ніколи б так не вчинила.