Мені сподобалась, хоч є багато негативних відгуків. Як на мене, це книга-терапія, і її ніколи не зрозуміти людині, яка виросла в щасливій родині, не стикалась з домаганнями. Часто пишуть, що чекали книжку про гори, але в описі не заявлено, що будуть розповіді про гори. Гори дійсно є, але вони допомагають головній героїні "вижити", свого роду заміна терапії з психотерапевтом. Тобто, якщо ви шукаєте епічні, красиві описи гір, це точно не ця книга. Вона про біль, пошуки себе і віднайдення себе.

Я, мабуть, трохи не те очікувала від цієї історії. Другий розділ шокував. І взагалі це все оповідь про травму та пошук рідної людини, метод втікати від проблем. Якщо ви чекали багато описів природи Карпат, то тут цього не буде. От не знаю, навіть як описати свої відчуття після прочитаного, от якось і нормально, але не приємно.

❋ "Аж раптом виявилося, що тобі не потрібно бути одночасно всюди. Виявилося, можна лишитися поміж і спостерігати, як змінюються природні цикли. Як змінюєшся ти навіть тоді, коли нічого не робиш навмисне." ❋ ця історія була мінлива, як погода в горах. але дуже вчасна. мені вже почало здаватися, що ця книжка прийшла мені щось сказати. бо як пояснити те, що розділ «злива» я читала під час зливи серед гір, на вокзал у коломию нас віз василь васильович, а на радіо розповідали про рахівську «ципу»? ідеальна книжка для читання в потязі дорогою в гори, в самих горах і дорогою додому, якоюсь мірою це історія повернення до себе, віднайдення нового коріння. текст читається дуже легко, хоча є описи не надто приємних подій, через які я аж мусила закрити й відкласти на кілька секунд книжку. дякую авторці за таку шалену відвертість.

Книга, яка в цьому році занурила мене у світ українських молодих авторів. Почала читати зранку, поки їхала в метро на роботу і потім весь день не могла відірватися і вихоплювала хвилинки між справами, щоб продовжити читати. Орієнтуючись на обкладинку та анотацію - очікувала затишної історії в сетингу українських гір. А не так сталося, як гадалося. Читаючи другу половину книги - накочувалися сльози від подій, що проживає головна героїня. Тут і про реалії українських міст, які відгукуються більше, ніж переклади англомовних творів, і жахливі нутрощі українських сімей, і про любов до країни, про пошук свого кохання, про втрату і про любов до гір. Певною мірою можна назвати цю історію сповіддю, але загалом книга не біографічна. На книжковому арсеналі вдалося зустрітися з авторкою і підписати книгу, то ж ця книга ще на дуже довго залишатиметься на моїй полиці.

"Запевняв, що справжні почуття — на поверхні й не потребують якихось означень. Хотілося би спитати, а справжні — це, власне кажучи, які? Усе, що я відчуваю, непідробне." Я вирішила читати цю книгу через відгук подруги, а тоді з'ясувалось, що я його неправильно запам'ятала 😅 Тож очікувала душевної і теплої пригоди в горах, а отримала драматичну історію про важкий травматичний досвід. Це книга про дівчину Яну, яка під час однієї з мандрівок знайомиться з дідусем Василем Васильовичем. У потязі вони діляться думками та спогадами з минулого, улюбленими книгами і планами на майбутнє. *Далі можуть бути присутні невеликі спойлери * Яна виросла у дуже важкій атмосфері і не найкращій родині, де не хочуть слухати і не вміють ділитись почуттями. Як мені здалося, дівчина побачила у Василі Васильовичі ідеального батька та дідуся, якого сама хотіла б мати. Але познайомившись з його історією, скажу що вони з дружиною вчинили дуже несправедливо зі своєю дочкою. Вони ніби такі розуміючі батьки, але при цьому не зважають на думку дитини. А ось у Яни батьки дуже суворі, але ні дисципліни, ні виховання їх дітям це не дало. Взагалі не можу придумати нормативних слів, якими можна було б назвати братів дівчини. Книга зовсім невелика за обсягом, проте під час читання вам точно буде над чим замислитись. І це те, що сподобалось мені найбільше. Проте поведінка Яни мене часто виводила з себе. Звичайно травма минулого не повинна вирішувати, яким буде твоє майбутнє життя, але дівчина поводила себе настільки необдумано в багатьох ситуаціях, що я, наприклад, ніколи б так не вчинила.

Сім'ю не обираємо. Сім'ю обираємо собі самі. У цій дихотомії парадокс - і реальність. Рідні люди можуть ставитися як чужі. Чужі можуть поводитися як рідні. А потім все може змінитися. Бо це життя. Таке життя. Яна знайшла чудовий спосіб втечі під проблем - гори. Береш квиток на потяг, покидаєш Київ і рятуєш психіку походами, пригодами і новими людьми. Хто знає, чи буде наступне знайомство приємним? Хто знає... У кожну поїздку Яна бере з собою спогади. Їх не залишиш у Києві. І розкриваючи поступово історію життя своєї героїні, авторка не один раз змушувала моє серце стискатися від співчуття. Як багато травм дитина забере з собою у доросле життя і передасть власним дітям? Скільки разів треба сказати "вибач", щоб вибачити найогиднішу образу? І скільки уваги, затишку, любові ми можемо почерпнути з щасливих стосунків людей, які привідкрили нам шпарину у свій рай! Під час однієї поїздки Яна знайомиться у потязі з приємним дідусем, який розповідає їй про кохання всього життя - взаємне і щасливе. "Приходь без дзвінка" дуже щира і реалістична.

Дуже щемлива і глибока історія. Крокуючи карпатськими горами, ще більше закохуєшся в рідну країну і в наших людей. Читаючи, в котре розумієш цінність родини і швидкоплинність часу. Чудовий дебютний роман!

В поїзді із Рахова Яна знайомиться із Василем Васильовичем і здається, ця зустріч мала відбутись. Адже після тієї розмови, коли вони розповіли один одному свої історії, щось колюче і болюче всередині дівчини ховає кігті і починає гоїтись. Яна ще не раз поїде в гори, але ці постійні мандрівки – не від хорошого життя. Це спроба втечі і пошук себе. Це не буде легенька прогулянка, це важке й болюче повернення до травмованої дитини і пошук відповідей на питання: що я зробила не так? Чому досі відчуваєш сором? Як перестати маліти перед рідними і відстоювати себе? Історія Яни поступово розгортається перед нами і це лютий треш, мушу визнати. От просто неможливо не співпереживати і не плакати її сльозами. Бажання розповісти її таке сильне, що іноді жертвується сюжетністю і технічністю, але воно того варте. «Я заплуталася настільки, що вже не знала, чого боятися дужче: що одного разу випалю усе вголос, чи того, що всі махнуть на це рукою і скажуть: «Це такі дрібниці – й навіщо було роздувати такого слона?». А той слон – заввишки з багатоповерхівку». Ця книга дуже співпала із моїм настроєм. Вона – про різницю поколінь і схожість цінностей, про втрати, травми і те, що зцілює. Про любов і випробування. При розмові про цю книгу не можу не згадати ще й «Там, де заходить сонце», «Весілля Настусі», «Толіків». Не для порівняння, ні. А тому, що бачу, як у нас з’явилась ціла ґенерація авторів і авторок, що пишуть прості людські, щемкі, теплі, а головне – хороші тексти! І велика подяка видавництву «Лабораторія», що взялись підтримувати і видавати нові імена. Ще й у співпраці з такими крутими ілюстраторками, адже обкладинка Марії Кіянович прекрасно передає атмосферу книги: енергійні штрихи, соковиті кольори і оригінальний сюжет. А присвята книги – перше, що розбиває серце.