Світлана Бєлоусова

"Запевняв, що справжні почуття — на поверхні й не потребують якихось означень. Хотілося би спитати, а справжні — це, власне кажучи, які? Усе, що я відчуваю, непідробне."

Я вирішила читати цю книгу через відгук подруги, а тоді з'ясувалось, що я його неправильно запам'ятала 😅 Тож очікувала душевної і теплої пригоди в горах, а отримала драматичну історію про важкий травматичний досвід.

Це книга про дівчину Яну, яка під час однієї з мандрівок знайомиться з дідусем Василем Васильовичем. У потязі вони діляться думками та спогадами з минулого, улюбленими книгами і планами на майбутнє.

*Далі можуть бути присутні невеликі спойлери *
Яна виросла у дуже важкій атмосфері і не найкращій родині, де не хочуть слухати і не вміють ділитись почуттями. Як мені здалося, дівчина побачила у Василі Васильовичі ідеального батька та дідуся, якого сама хотіла б мати. Але познайомившись з його історією, скажу що вони з дружиною вчинили дуже несправедливо зі своєю дочкою. Вони ніби такі розуміючі батьки, але при цьому не зважають на думку дитини.

А ось у Яни батьки дуже суворі, але ні дисципліни, ні виховання їх дітям це не дало. Взагалі не можу придумати нормативних слів, якими можна було б назвати братів дівчини.

Книга зовсім невелика за обсягом, проте під час читання вам точно буде над чим замислитись. І це те, що сподобалось мені найбільше. Проте поведінка Яни мене часто виводила з себе. Звичайно травма минулого не повинна вирішувати, яким буде твоє майбутнє життя, але дівчина поводила себе настільки необдумано в багатьох ситуаціях, що я, наприклад, ніколи б так не вчинила.

Сім'ю не обираємо.
Сім'ю обираємо собі самі.

У цій дихотомії парадокс - і реальність.
Рідні люди можуть ставитися як чужі.
Чужі можуть поводитися як рідні.
А потім все може змінитися.
Бо це життя.
Таке життя.

Яна знайшла чудовий спосіб втечі під проблем - гори. Береш квиток на потяг, покидаєш Київ і рятуєш психіку походами, пригодами і новими людьми. Хто знає, чи буде наступне знайомство приємним? Хто знає...

У кожну поїздку Яна бере з собою спогади. Їх не залишиш у Києві. І розкриваючи поступово історію життя своєї героїні, авторка не один раз змушувала моє серце стискатися від співчуття.

Як багато травм дитина забере з собою у доросле життя і передасть власним дітям?
Скільки разів треба сказати "вибач", щоб вибачити найогиднішу образу?

І скільки уваги, затишку, любові ми можемо почерпнути з щасливих стосунків людей, які привідкрили нам шпарину у свій рай!

Під час однієї поїздки Яна знайомиться у потязі з приємним дідусем, який розповідає їй про кохання всього життя - взаємне і щасливе.

"Приходь без дзвінка" дуже щира і реалістична.

Дуже щемлива і глибока історія. Крокуючи карпатськими горами, ще більше закохуєшся в рідну країну і в наших людей. Читаючи, в котре розумієш цінність родини і швидкоплинність часу. Чудовий дебютний роман!

В поїзді із Рахова Яна знайомиться із Василем Васильовичем і здається, ця зустріч мала відбутись. Адже після тієї розмови, коли вони розповіли один одному свої історії, щось колюче і болюче всередині дівчини ховає кігті і починає гоїтись.

Яна ще не раз поїде в гори, але ці постійні мандрівки – не від хорошого життя. Це спроба втечі і пошук себе. Це не буде легенька прогулянка, це важке й болюче повернення до травмованої дитини і пошук відповідей на питання: що я зробила не так? Чому досі відчуваєш сором? Як перестати маліти перед рідними і відстоювати себе?

Історія Яни поступово розгортається перед нами і це лютий треш, мушу визнати. От просто неможливо не співпереживати і не плакати її сльозами. Бажання розповісти її таке сильне, що іноді жертвується сюжетністю і технічністю, але воно того варте.

«Я заплуталася настільки, що вже не знала, чого боятися дужче: що одного разу випалю усе вголос, чи того, що всі махнуть на це рукою і скажуть: «Це такі дрібниці – й навіщо було роздувати такого слона?». А той слон – заввишки з багатоповерхівку».


Ця книга дуже співпала із моїм настроєм. Вона – про різницю поколінь і схожість цінностей, про втрати, травми і те, що зцілює. Про любов і випробування.

При розмові про цю книгу не можу не згадати ще й «Там, де заходить сонце», «Весілля Настусі», «Толіків». Не для порівняння, ні. А тому, що бачу, як у нас з’явилась ціла ґенерація авторів і авторок, що пишуть прості людські, щемкі, теплі, а головне – хороші тексти! І велика подяка видавництву «Лабораторія», що взялись підтримувати і видавати нові імена. Ще й у співпраці з такими крутими ілюстраторками, адже обкладинка Марії Кіянович прекрасно передає атмосферу книги: енергійні штрихи, соковиті кольори і оригінальний сюжет.
А присвята книги – перше, що розбиває серце.

Як давно ви ридали через книгу?
Якби знала сюжет книги завчасно, не певна, що набралась би мужності її прочитати. Після того, як перегорнула останню сторінку, годину не могла заспокоїти потік сліз. А я досить міцний горішок. Проте, є одна тема, котра завжди розбиває мені серце - стосунки онуки і бабусі.
Досить про мене, тепер про книгу. Це історія про простих людей. Не мужніх, не неймовірних, не супер харизматичних. А про простих людей, котрі проживають своє життя поряд з нами. Приймають хороші і погані рішення. Зустрічають своїх, розходяться, втрачають, віднаходять. Про дівчину, котра живе життя звичайної людини та намагається бути сильною заради своєї сімʼї та себе в ній.
Ще одним персонажем книги є гори. Гори, це найкраще, що сталось зі мною минулого року. Гори лікують. У книзі їх багато. Не завжди вони несуть спокій, проте навчають головну героїню життю.
Читайте книги. Підтримуйте українських авторів. Донатьте на ЗСУ.

Мала необережність взяти почитати книгу в дорогу, як результат повні сліз очі та шморгання носом у потязі Інтерсіті Київ-Львів. І причина точно не потужно працюючий кондиціонер.

Книга, що розбиває серце на одній сторінці та зцілює на наступній. Книга, яку варто прочитати, варто осмислити, варто перечитати ще раз, деякі сторінки і не один раз. Книга, про людей, життя, смерть, кохання, що так вдало викладено в кожному розділі та кожному реченні. Книга, після якої відчуваєш порожнечу та наповненість водночас, хочеш придбати квиток на потяг Київ-Рахів та прожити там свою якусь історію.

Карпатські гори, в цій історії, як головний герой, норовливий могутній та шалено привабливий за будь яких умов. Саме гори 🏔️ можуть привернути увагу різних читачів.
⠀
Читачі які побували в Карпатах й відчули їх вплив на собі. І читачів, які тільки планують поїздку задля знайомства. Для перших це схоже на подорож у власних спогадах, для других підбурює бажання швидше надати очам їх красу.
⠀
Гори неконтрольовані й власні. З ними можна погодитись або довіритись їм, тільки не посперечаєшся.
⠀
Це ненавʼязлива історія життя двох людей. Різних за поколіннями та життєвим досвідом. Та потяг Рахів-Київ їх обʼєднав. Вони розповідають про злети й падіння, про здобуття та втрати.
⠀
Мені подобається як авторка змальовує Карпати й використовує порівняння та художню мову. Але… щодо сюжету, мені було замало емоцій динаміки подій та чутливості. Я ніби підслухала розмову двох сусідів, котрі давно не бачились, та стисло розповідали про їх життя одне одному. А можливо в цьому й полягав задум…

Історія про дівчину, яка пережила дуже багато потрясінь.

Спочатку два неблагополучні брати, сім’я, що ніколи не підтримувала і не любила, потім невдалі стосунки, пошук себе, пошук місця, де відчувається дім, і врешті-решт бажання втекти від усього світу, спочатку в Китай, потім в гори і так далі. І ось їдучи в потязі з другом у відпустку в гори, їм компаньйоном стає дідусь, який «сонячний, як його жовта футболка», цей дідусь за кілька годин дороги так припадає їй до душі, що врешті-решт стає другом до кінця його життя, порадником, та наче її дідусем.

Так щемко описані події, так важко переживати весь біль дівчини і так хотілось їй щастя та знайти себе.
Я буду відверта, плакала через кожні 10 сторінок, чи то від того на скільки мило, чи то від того, як важко і боляче, чи то від радості. Я дуже рекомендую цю книжку і рада, що вона сталась на моєму книжковому шляху, я її запам’ятаю.