Складно писати відгуки на мемуари, бо все ж таки це було чиїмось життям, і треба приймати, що хтось прожив цю реальність. Навіть якщо я думаю, що вчинила б краще, це все-таки не художня література, де історія буде мати гарний бантик у кінці. У відгуку будуть мінімальні спойлери.

Тара пройшла через ізольоване дитинство, відчудження від сім'ї та стрибок віри у суспільство, про яке вона не знала нічого. І вона права — проблема не у мормонстві конкретно, а у релігійній фанатичності, з якою її сім'я відносилася до мормонства. Звісно, ця релігія має чимало дивних та негативних історій, і кожному з нас робити свої висновки щодо того, чи релігія може бути злою, чи доброю, чи такою її роблять люди, які її сповідують. Але повернемося просто до фанатичності.
Її батько — класичний представник лідерів культу. В нього є харизма, переконливість, щира віра в усе релігійне та егоїстична віра в себе. Що він обраний, що його особисто перевіряли, що він єдиний зрозумів натяки, розгадав задум великого злого уряду і протистоїть йому в одиночку. Коли так віриш, це перекидається на людей навколо, які і так схильні вірити у недоказані речі. Якщо цікаво більше про культуру і мову культів, дуже рекомендую книгу "Cultish".

Я була здивована, що аж троє дітей з семи мають вищу освіту. Можливо, чисте повітря, спорт та власно вирощені продукти дійсно роблять з дітей геніїв? Але, певно, без Тайлера нікому б з них це не світило, бо саме протоптав цю "доріжку можливостей" для молодших і показав, що можна жити інакше. Якщо Тарі було складно, не уявляю, як могло бути складно йому: мріяти про щось, про що до тебе ніхто навіть не задумувався.
І якщо ви ще сумнівалися, чи можна вважати її мати жінкою, що щиро вірить у всі ці вірування: вона випустила книгу під назвою "Educating": очевидна відсилка на назву цих мемуарів. Де розповідає про те, які геніальні способи освіти застосовували вона з чоловіком, щоб їх діти вийшли такими успішними. А також повністю виправдовує дії і чоловіка, і деяких дітей.

Жорстокість брата, емоційні гойдалки батька і безхребетність матері — це найбільші "антагоністи" цієї історії. Страшно було читати, як люди вміють перекручувати правду, щоб продовжувати жити так, як і раніше. Як угрупування культів базуються на відчутті комуни та простих правилах: не питати і не сумніватися. Заради відчуття приналежності люди згодні закривати очі і втрачати власні думки, а коли приходить час — разом обертатися проти тих, хто порушує правила. Як Тара порушила.

Книга важка. Не чекайте тут кінцівки, де всі "злодії" покарані. Але вона варта прочитання заради того, щоб оцінити, як людина може викарабкуватися з самого дна. А також про те, як легко промовчати і змиритися замість того, щоб боротися, і які наслідки такого вибору.

Задумка книги була геніальною: готель, побудований на місці санаторію, хворих на туберкульоз; перекриті дороги, які створюють обмежене коло підозрюваних; головна героїня, яка ховає якусь таємницю; вбивство. Але десь на шляху від задумки лишилася лише атмосфера, а персонажі розгубили усі якості.

Сюжет розкачувався дуже довго. Якщо ви думаєте, що готель завалить снігом десь на 10% книги, то мушу вас попередити — ми переходимо до обіцяної атмосферної частини десь на половині книги. А у першій половині нам накидують передісторію персонажів у перемішку з флешбеками про вбивцю. Які, якщо чесно, можна викинути, бо ми не дізнаємося з цих флешбеків жодну важливу інформацію, яка б могла допомогти читачу вгадати вбивцю раніше. І до того ж вбиває мінімальну містику щодо того, що можливо це привиди колишніх хворих вирішили помститися за забудову санаторію.

Елін, колишня поліцейська, була відсторонена від роботи, і переживає кризу своєї належності де-небудь: вона мало спілкується з сім'єю, вона розгубила подруг з університету, а тепер ще й не впевнена, чи повертаться до поліції. І от її незнання щодо усіх важливих виборів свого життя буде переслідувати нас усю книгу. Вона невпевнена у собі, і її тяготять події дитинства, у яких вона звинувачує брата. Брата, на чиє весілля вона сюди приїхала, хоча ледь може дивитися йому у очі усю книгу — нащо тоді приїхала? Її хлопець з тих, у кого в сім'ї усі чесно говорять про свої проблеми, та разом вирішують їх. А якщо не можуть вирішити, то перестають сприймати це як проблему. Звісно, для нього моральні метання щодо усього Елін незрозумілі, але навіть читач швидко втомлюється від її внутрішнього циклічного монологу. Все, що їй треба — психолог, з яким вона могла б відверто поговорити. До речі дивно з її професією, що вона цим не займається.

Повертаючись до детективу, хтось викрадає людей з готелю. А коли їх знаходять мертвими, у них не вистачає пальців, а неподалік знаходить коробка з якимось натяками, наче вбивця хоче щось сказати. Елін підключає режим детектива і... починає робити помилки новачків. Не казати куди йде, відповідати на підозрілі повідомлення і влазити у очевидно небезпечні ситуації. Якимось чудом вона залишається жива до кінця книги.
Сама розгадка посередня. Я не люблю детективи, де автор намагається видатися розумним і надурити читача. Ще один раз зробити твіст, що ми помилилися у визначенні вбивці — це нормально. Але коли це відбувається тричі, то я просто вже чекала, коли автор дограється і якийсь з варіантів виявиться правильним. Мені це вбило усю інтригу, і класичний "монолог злодія", під який вбивцю забирають поліцейські було останньою краплею. Тим паче, що мотивація виявилася такою самою прісною, як і усе інше. Наче причина була недостатньо серйозною, щоб спровокувати відрізання пальців та вбивства.

З хорошого: Елін таки визначається у кінці з тим, чого хоче. Рекомендую, якщо ви не читали багато детективів, не любите розгадувати справу самі, або хочете спробувати щось атмосферне.

Я взялася за цю книгу суто через те, що вже взяла їх почитати у іншої людини і було незручно повертати непрочитаною. Тому входимо у цей відгук з того, що я не вмію DNF-ити книги, коли було варто.

Заключну частину трохи врятувало подвійне POV сестер. Нагадаю, Доннателлу я не переварювала ще з першої частини, де її було ще вкрай мало. Скарлет хоч має якусь долю відповідальності та самоусвідомлення, яких у Телли ніколи не було, і що зробило з молодшої типову "не таку як усі". Вона читалася як розбещена, впевнена у власній важливості підліток.
В цій частині ми продовжуємо ту саму проблему, що була у другій: будуємо світ на ходу. В цей раз замість карт з Мойрами, які "точно були" у світі першої частини, ми маємо Скарлет, яка "завжди мала сили". І хоча я читала усі три частини майже підряд, я жодного разу не помічала у двох інших частинах моментів, які б на це натякали. І це просто неякісна світобудова, яка для мене є одним з важливих факторів.

Якщо вам ці моменти не критичні, і задля насолодження здатні просто читати як є, то фентезі і драма все ще відбуваються. Динамічний сюжет, романтичні моменти, неочікувані повороти та щасливий фінал буде чекати сестер та читача, який порине у фінальну частину трилогії про Каравал.

Почну з того, що Доннателла не була моїм улюбленим персонажем ще з першої частини, де її небагато було. Я не знала, що друга частина буде повністю від її обличчя, і знаходитися у її голові мені було важко. Дівчина дуже імпульсивна, спочатку робить, але ніколи не думає. Завищена самовпевненість і отой тип головних героїнь, яких описують, що вони гострі на язик. Але мені це відчувається, що вони просто грублять усім без розбору і вважають себе від цього кращими за інших.

Перша половина книги йде легше через велику динамічність, сюжет тільки закручується, відсутність романтики (вибачте, фанати, я так і не змогла відчути Теллу з Данте). Джекс, один з нових персонажів, створює напруження потенційного любовного інтересу, але і людини, якій не можна довіряти. Ми дізнаємося більше про матір сестер та її минуле. Вводять нову частину світобудови з картами Таро. Мені сподобалася концепція, хоча я люблю, коли у трилогії одразу у першій частині закладається основа світу. Бо тут відчувалося, наче авторка збиралася писати тільки одну книгу, але видавництво попросило ще, і довелося докидувати ці карти пост-фактум у світ. І якщо я ще раз прочитаю про "запах чорнил і розбитих сердець"...

Головна ціль Телли — зрозуміти, що сталося з її мамою. І тема цьогорічної гри, а також плітки про Мойр та карти якось пов'язані з усім цим. Враховуючи попередню гру у першій книзі, я не розумію, який сенс комусь ще приймати участі у грі, коли вона вже вдруге зроблена спеціалізовано для сестер. Таким чином вся концепція Каравалу, як місце, де виграти може будь-хто трохи розсипалася для мене. Добре для Скарлет та Телли, звісно. Також коли знаєш акторів, то їх присутність або відсутність можуть навести тебе на правильний шлях, замість того, щоб шукати підказки і думати.
Але і загадка, хто ж такий Легенда не покидає Теллу, і дівчина, дуже у дусі її самовпевненого характеру, вирішує, що вона буде першою, хто про це дізнається. Найбільше у питанні ідентичності Легенди мене засмутило, що ми особливо і не розглядали широке коло підозрюваних. А просто металися між думкою, чи один конкретний персонаж Легенда, чи ні. З цього можна було б зробити куди драматичніший детектив і напругу, як на мене.
Почуття між Теллою та Данте теж трохи не у моєму стилі. Вони з тих, для кого флірт — це грубити один одному і казати, що ненавидите. Плюс все ще з першої частини зберігається тема, яку ми так і не обговорюємо — що усі актори Каравалу не старіють, і їм набагато більше років, ніж сестрам.

Загалом, друга книга навіть закінчилася дуже сумбурно, як часто буває у центральної книги з трилогії. Рекомендую, якщо вам сподобалася Телла з описів у першій частині. І якщо любите дуже драматичних персонажів та закручені метафори.

Ця ніжна YA історія підійде для тих, кому подобається:
- східна культура
- ретелінг казок
- швидкий сюжет з не дуже високими ставками
- текст без надмірних метафор та описів
- здорові романтичні стосунки
- поїсти

Шіорі володіє краплею магії, хоча чари у імперії заборонені. Але, як виявляється, мачуха також володіє магією і куди вправніше за пасербицю. Щоб її секрет не розкрили, Райкама перетворює усіх братів на журавлів, а саму Шіорі проклинає, що кожне сказане нею слово буде вбивати по брату, і на голові в неї буде дерев'яна миска, через яку ніхто не зможе впізнати у ній принцесу. Та, наче усього того було мало, телепортує дівчину на далеку північ. У Шіорі є постійна супутниця — паперова пташка, яку вона оживила своєю магією, і яка час від часу дає хороші поради. Мені особисто нагадувала типового діснеєвського супутника, з яких потім обов'язково роблять милі іграшки.

На півночі дівчині стикається зі своїм давно судженим чоловіком, Такканом, якого ненавиділа просто за факт, що її змушують виходити заміж. Шіорі має достатньо часу, щоб оцінити його людські якості, та, можливо, навіть закохатися. І ще й розплутати політичну інтригу, яка нависла над країною, зняти прокляття та викрити злодійства своєї мачухи.

Мені хотілося більше описів, особливо, що стосувалося саме східної культури, одягу, оздоблення тощо. Сюжетна лінія з драконом була дуже другорядною, я б хотіла його побільше побачити. Він був на самому початку, і потім про нього згадується буквально півтора рази. І стиль написання з дуже швидким сюжетом, як виявилося, не мій улюблений. Відчувалося, наче ніяка загроза не є насправді страшною, бо не встигали ми на одній сторінці відчути цю загрозу, як буквально на наступній ситуація якось вирішувалася. А як же напруга хоча б на главу? Але, з іншого боку, книга таким чином дозволяє розслабитися, а не тривожитися за персонажів. Хочеться також відмітити розвиток Шіорі як персонажа. Коли замість того, щоб говорити і її всі слухали як принцесу, вона вчиться слухати, оцінювати та змирятися з труднощами. Ну і оформлення, РМ радують.