Ярослав Дорош, дивом уцілілий у боях за Іловайськ, після повернення до рідних П’яних Мостів намагається пристосуватися до звичного життя. Однак пережите на фронті та підживлені війною травми дитинства не дають вирватися із зачарованого кола минулого. Час, улюблена справа і робота над застосунком із ШІ роблять своє, та цей недовгий спокій порушують нове несподіване кохання й місцевий кримінальний авторитет.
Руйнація сім’ї, таємнича смерть колеги, постійні флешбеки війни з привидами минулого, шлях помсти, що не лишає вибору, і почвара з дитячих жахіть, яка знову змушує головного героя з острахом вглядатися в пітьму. Це божевілля чи все відбувається насправді? Проте шляху назад нема. Цього разу він зробить усе правильно.
Це масштабна за обсягом і за змістом історія, яку автор писав і проживав протягом останніх двох років. Ідея роману народилася з його назви — імені напівміфічної почвари, яку автор вигадав іще в дитинстві та чий образ із ним і понині. Це своєрідний «птср-трилер, у якому люди в декораціях вигаданого містечка на київському Поліссі поборюють привидів минулого, множачи нові й нові травми...».
Дорош робив своє: досліджував, аналізував, порівнював і знову досліджував. Писав, редагував, знову писав. Щоразу складніші структури алгоритмів, оптимізація, гіперпараметри, навчання, факторна пам’ять та «мислення». Безконечні тести, баги й перші успіхи. Незмінно — з думкою про події двадцятирічної давнини. З божевільною ідеєю дати TRUE її голос, воскресити щось більше за розрізнені уривки з посіченої часом і болем пам’яті.
— Після Іловайська я не раз прокидався з думкою, що помер. Уставав тихенько вдосвіта й шарився будинком, шукав докази, що так воно і є. Обмацував сплячого сина, перевіряв, чи він не привид, штрикав себе на кухні ножем і до закоцюбіння стояв під холодним душем.
— Синдром Котара... — несамохіть вирвалося з Поліни.
— Потім узагалі вирішив, що смерть — це ок. Велике невідворотне повернення додому, яке пояснює всі несправедливості життя, а отже і його тимчасовість. Абсолютна нірвана, коли хочеш.
