Це феєрія, авангард та гумор.
Однозначна рекомендація людям, які звикли не тільки до белетристики та полюють на дозу сюжетів вартих екранізації.
Неймовірна гра з читачем, приємний фльор тогочасних реалій, змішаний, зміксований та приправлений Європейським маренням, пресингом української літератури закрученим в метафори, що оформлене з цікавим аспектом нашого тогочасного правопису.
Я пережила цю історію (не історію) з захопленням, і сміялась, і дивувалась, і злилась. Особливо можливе розчарування та перенесення до реальності в момент, коли автор самостійно докидає нам в завершенні книги, звертаючись напряму та розвіюючи магію своїми репліками.
Коли порівнюють російську та українську літератури, чогось часто не зважають на контексти. Російська розвивалася за рахунок інших, українська - всупереч. Григорій Сковорода, Леся Українка, Михайло Коцюбинський... А потім Винниченко... А потім ціла плеяда молодих та талановитих, чиї життя обірвалися в польоті. Імперія не могла дозволити. То ж єдине, чого нам не вистачає, - це розумної програми з ознайомлення світу з нашим багатством.
Про що? Книга складається з сатиричного твору на радянську дійсність (і так, інколи не можна не сміятися, інколи - сумувати з приводу нашої безхребетності), а також з настанов письменникам, як писати оповідання різних жанрів. Думаю, що сучасним авторам варто їх прочитати, а подекуди і законспектувати)
Уявляю, як цікаво було спілкуватися з чоловіком, який мав таке дошкульне почуття гумору, бо перли його творів вражають. Як і сила духу.
"Я гадаю, що це наше щастя, що Маркс, Енгельс і Ленін мало цікавилися теорією мистецтва, бо, коли б дорогоцінний час їхнього думання витрачався б на таку другорядну справу, вони, очевидно, не встигли б повершити того, що вони повершили."
І не думайте, що він міг лише критикувати, Йогансен чітко показав, що може писати "красивості" не гірше за інших, просто йому це не цікаво, він хотів справжньої літератури, а не беззмістовної писанини.
"Якась нова кров, п’яна й гіркіша за полин, попливла по жилах і ударила йому в голову. Він ясно відчув, що згорів на попіл і народився знов. Він був уже не Дон Хозе Перейра, інтеліґент і тираноборець, а Данько Харитонович Перерва, степовик і член степового райвиконкому."
Тому щиро рекомендую, якщо не читали, про особливості я вас попередила. І так, він був ще й поетом. І це теж на висоті.
