Мілева Айнштайн: теорія туги

Одна з найкращих книг, прочитаних мною цього року.

Люблю такі помірні оповіді: 62 сторінки ми стоїмо на кухні разом з головною героїнею. Мілева Айнштайн по ложечці їсть варення з банки і занурюється в минуле, пропливаючи від однієї думки до іншої. Колись все було інакше – їй не вірилось, що хтось зможе її полюбити. Будучи калікою з дитинства, простіше звикнути до знущань. Тож Мілева занурилась у навчання – фізика і математика даються напрочуд легко, отримати освіту і піти викладати – найкращий для неї шлях.

Так повинно було б бути. Але Мілева зустріла Альберта. Студента, який побачив у ній жінку – не тільки розумну, а ще й привабливу. Поважав, радився і, здається, любив.

Одруження, складні безробітні часи, переїзди, народження дітей – за 11 років відбулось так багато всього. Але що саме зробила (або не зробила) Мілева, щоб одного дня отримати від чоловіка такий лист? 🤯

«Берлін, 18 липня 1914 р.
Умови:
А. Ти дбатимеш:
1) про чистоту мого одягу і білизни;
2) щоб я регулярно отримував триразове харчування в свою кімнату;
3) щоб моя спальня і кабінет були чистими.

Б. Ти відмовишся від усіх особистих стосунків зі мною, якщо вони не є необхідними із суспільних причин…

В. У стосунках зі мною дотримуватимешся таких правил:
1) не очікуватимеш від мене інтимної близькості й не дорікатимеш мені жодним чином;
2) припиниш до мене звертатись, якщо я цього зажадаю…»

Книга названа «теорія туги» – і так воно і є. Це рефлексія жінки з поламаним життям, що розлита на 174 сторінки.

Я плакала. Вкривалася сиротами. Іноді – впізнавала свої думки (що найстрашніше).

Мені не імпонують ні Альберт, ні Мілева. Мене лякають рішення, які ті приймали (і не приймали).

Але Славенка Дракуліч змалювала картину їхнього сьогодення і думки Мілеви так, що вони проникають до самого серця. Це справді майстерний текст і я точно ще читатиму авторку.

У кінцевому підсумку: рекомендую сильно.

Я знаю багато дівчат-гуманітарієв, але не так багато дівчат-фізиків. Жінка, про яку йде мова у книзі, була не лише видатною, але й єдиною на політехнічному курсі Цюрихського університету, першою дружиною тоді ще невідомого Альберта. У нього була своя теорія відносності, а у неї - теорія туги. І вони були у цьому бездоганні.

Як же я співчувала цій жінці, злилася на її чоловіка, не розуміла її вчинків, дивувалася з тупості родини Альберта. І так кілька разів по колу.

Вони зустрілися, коли йому було 17, а їй - 21. Потроху вона призвичаїлася, зрозуміла, що цікава як особистість, а не предмет краси (бо ним вона стати не могла, тим більше, зважаючи на кульгавість), писали разом наукові роботи, грали на музичних інструментах, народили дітей (не усіх у шлюбі), а потім - він став популярним і відомим і закохався в іншу. А вона усе глибше занурювалася у тугу.

"Мілена була його однокурсницею. Його колегою по роботі. Коханням його життя. Пізніше - дружиною і матір'ю його дітей. А зараз - людиною, яку він називає чужинкою. Щось у цьому слові завдає глибокого, істинного болю."

Кордони людської геніальності та тупості безмежні. Важко, коли вони поєднуються в одній людині. Вкотре переконалася: з чоловіками треба говорити, твоя стриманість, як і істерія, нічим гарним не скінчиться.

Рекомендує, хоча мушу попередити про повтори в оповіді, вони мене теж трохи діставали.

Посилання на ці складні взаємини я зустрічала в інших книжках, тепер розумію їхню суть. Якщо і вам цікаво - welcome.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою.
На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука.

"Скільки разів людина помирає після смерті?"
Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна".

Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ.

Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.