Славенка Дракуліч

Ця книжка написана у 90-ті. Але багато думок авторки актуальні і зараз. Під кінець розповіді я вже заморилася її читати, бо стало дуже багато політики та критики. Але прочитала, замислилася і усвідомила. Кожна нація робить помилки в історичному плані, але потрібно їх усвідомлювати і не повторювати. А коли треба - і перепрошувати за них.

Отже, авторка - хорватка за національністю, писала книгу у ті часи, коли на Балканах панувала війна. На її світогляд, як я зрозуміла, вплинули: життя у комуністичній Югославії, можливість подорожувати Європою (хоча і не без нюансів на митниці), професія, чоловік-швед і можливість жити на кілька будинків (Хорватія, Австрія, Швеція принаймні). Але, як не дивно, попри нашу несхожість мені зрозумілі та близькі багато її міркувань про минуле і теперішнє (на час написання) у східній Європі.

"Джерело моєї тривожності не так і легко визначити. Його корені — в моєму досвіді життя в комуністичній Югославії, у моєму минулому загалом, освіті та ідеології, які мене оточували. Думаючи про це зараз, я усвідомлюю дивний брак бажання бодай колись поїхати в СРСР. У моїй голові СРСР був таким собі величезним цементним блоком, що втілював лише одне — загрозу".

Я особисто із задоволенням згадую напівчобітки і куртку, які мені купили у Москві у югославському магазині. У порівнянні з радянськими речами це було суперово. Особливо чобітки! Бо в наших я ходила рік перед тим і це було справжнє "ходіння по муках". А ось югослави, і хорвати зокрема, любили скуповуватися в Італії. І їх теж агітують купувати своє)

То ж, прочитавши цю книгу, ви відвідаєте ще і Румунію, і Болгарію, і Ізраїль, і Німеччину.

Тому рекомендую. Але лише тим, кому дійсно цікаво прочитати про Європу.

Книжка для рефлексій та флешбеків. Варто читати, аби розуміти історію світу історіями життя людей.

Дуже сильне читання. І кажу це беземоційно, бо сам текст під час читання не викликав миттєвого захвату чи ейфорії. Бо сорі, не та тема.

Хорватська авторка Славенка Дракуліч провела 7 місяців у Гаазі, відвідуючи слухання Трибуналу у справах політичних діячів колишньої Югославії. І в кожен розділ присвячує одному персонажеві.

Розповіді найперше зосереджені на злочинцеві як на людині. Бо й справді, всі вони у мирний час були нічим не примітними особами, мали своє життя, родину, роботу. Ніхто б не подумав, що вони здатні вбивати, гвалтувати, знущатися з людей.

Бо якби це були монстри, нам би простіше було все пояснювати. Аж тут ні, вони - люди, як виявляється.

І саме з такого ракурсу авторка міркує загалом про людину, про походження зла, про умови, які здатні перетворити людину на вбивцю. І доходить висновків, що ми самі уможливлюємо війни, коли інший перестає бути особою, а перетворюється на ворога, на знеособлене явище (євреї, мусульмани тощо).

Тому всі історії, зокрема і про Слободана Мілошевича, про його дружину, спонукають до роздумів про те, на що в принципі здатна людина. І саме ракурс злочинця, а не жертви, як звичніше нам було б читати про війну, провокує до такого аналізу.

Кожна розповідь лаконічна, надзвичайно цікава і достатньо добре прорефлексована. Авторка щира з читачем, не боїться зізнань і про власні родинні скелети.

Для тих, хто захоплюється Балканами, це однозначно важлива і потрібна книжка. Щоб зрозуміти краще їхню ситуацію. Але ця книжка насправді універсальна. Бо тут про людину і зло, про народ і війну, про етнічність та сусідство. Я безмежно рада, що випадково мені вона потрапила до рук. Не сподівалася такого ефекту і такої актуальності.

у цій книжці зібрано роздуми Славенки Дракуліч на різні теми, що стосуються життя балканських країн у пострадянський період, зокрема до середини 90-х, бо саме тоді й писалися ці тексти
⠀
і тим сумніше, що більшість із того, що описує авторка, у нас не зникло й досі
⠀
особливо мені зрезонувало про перетини кордонів, паспортні й митні контролі - хто до безвізу подорожував, той зрозуміє особливо
⠀
або про погані зуби як тотальну проблему пострадянського суспільства і чому це такий яскравий елемент
⠀
або про відсутність відповідальності в суспільстві і чому
⠀
тем багато, всі вони нам зрозумілі й досі болючі
⠀
але дракуліч треба читати з перервами, на третій книжці мені вже хочеться зупинитися, а продовжити нову аж згодом

Це було моє перше знайомство з цією авторкою і воно було одночасно шокуючим, болючим і заворожуючим, адже Славенка пише дуже цікаво!

Дислеймер: ви маєте бути морально готовими до того, що буде відбуватися в книзі, адже тема книжки - жіночий концтабір, зґвалтування, життя переселенців, війна і тд.

Книга була для мене чимось настільки жахливим, що страшно перегорнути сторінку і одночасно настільки цікавим, щоб продовжувати читати

1992 рік. Війна в Боснії. Досвід різних жінок, які потрапили в концтабір, були переселенками, намагалися навчитися жити в безпеці

«Ніби мене нема(є)» допомогла мені частково відрефлексувати те, що відбувається зараз, я побачила схожість своїх думок з думками героїні С. (оповідачки в книзі), наприклад чому люди, які з-за кордону зараз намагаються нас підтримати, і близько не розуміють жаху війни і не можуть зрозуміти нас

Навіть ті ж самі почуття героїні про те, що вони не звертали уваги на війну, поки вона не прийшла в їхній дім - чітко асоціюються в мене з війною на Сході

Книга викликала неймовірно багато емоцій, я дуже багато плакала, відчувала сильний страх, переживала за героїню, але водночас зрозуміла для себе багато речей , в тому числі відповіла для себе на питання «як жити в контексті війни?»

Хороший текс, який розставляє всі точки над "і" в питанні, чому країни східної Європи свого часу відстали від західного світу. Для людей старше 35 років буде дуже багато флешбеків.

Книга обов'язкова до прочитання кожному. Авторка на основі Балканських конфліктів з холодним розумом і без зайвих емоцій розповідає, що відбувається з суспільством після війни, а також намагається розібратися в тому, хто ж скоює воєнні злочини.

Одна з найкращих книг, прочитаних мною цього року.

Люблю такі помірні оповіді: 62 сторінки ми стоїмо на кухні разом з головною героїнею. Мілева Айнштайн по ложечці їсть варення з банки і занурюється в минуле, пропливаючи від однієї думки до іншої. Колись все було інакше – їй не вірилось, що хтось зможе її полюбити. Будучи калікою з дитинства, простіше звикнути до знущань. Тож Мілева занурилась у навчання – фізика і математика даються напрочуд легко, отримати освіту і піти викладати – найкращий для неї шлях.

Так повинно було б бути. Але Мілева зустріла Альберта. Студента, який побачив у ній жінку – не тільки розумну, а ще й привабливу. Поважав, радився і, здається, любив.

Одруження, складні безробітні часи, переїзди, народження дітей – за 11 років відбулось так багато всього. Але що саме зробила (або не зробила) Мілева, щоб одного дня отримати від чоловіка такий лист? 🤯

«Берлін, 18 липня 1914 р.
Умови:
А. Ти дбатимеш:
1) про чистоту мого одягу і білизни;
2) щоб я регулярно отримував триразове харчування в свою кімнату;
3) щоб моя спальня і кабінет були чистими.

Б. Ти відмовишся від усіх особистих стосунків зі мною, якщо вони не є необхідними із суспільних причин…

В. У стосунках зі мною дотримуватимешся таких правил:
1) не очікуватимеш від мене інтимної близькості й не дорікатимеш мені жодним чином;
2) припиниш до мене звертатись, якщо я цього зажадаю…»

Книга названа «теорія туги» – і так воно і є. Це рефлексія жінки з поламаним життям, що розлита на 174 сторінки.

Я плакала. Вкривалася сиротами. Іноді – впізнавала свої думки (що найстрашніше).

Мені не імпонують ні Альберт, ні Мілева. Мене лякають рішення, які ті приймали (і не приймали).

Але Славенка Дракуліч змалювала картину їхнього сьогодення і думки Мілеви так, що вони проникають до самого серця. Це справді майстерний текст і я точно ще читатиму авторку.

У кінцевому підсумку: рекомендую сильно.