Славенка Дракуліч

Я знаю багато дівчат-гуманітарієв, але не так багато дівчат-фізиків. Жінка, про яку йде мова у книзі, була не лише видатною, але й єдиною на політехнічному курсі Цюрихського університету, першою дружиною тоді ще невідомого Альберта. У нього була своя теорія відносності, а у неї - теорія туги. І вони були у цьому бездоганні.

Як же я співчувала цій жінці, злилася на її чоловіка, не розуміла її вчинків, дивувалася з тупості родини Альберта. І так кілька разів по колу.

Вони зустрілися, коли йому було 17, а їй - 21. Потроху вона призвичаїлася, зрозуміла, що цікава як особистість, а не предмет краси (бо ним вона стати не могла, тим більше, зважаючи на кульгавість), писали разом наукові роботи, грали на музичних інструментах, народили дітей (не усіх у шлюбі), а потім - він став популярним і відомим і закохався в іншу. А вона усе глибше занурювалася у тугу.

"Мілена була його однокурсницею. Його колегою по роботі. Коханням його життя. Пізніше - дружиною і матір'ю його дітей. А зараз - людиною, яку він називає чужинкою. Щось у цьому слові завдає глибокого, істинного болю."

Кордони людської геніальності та тупості безмежні. Важко, коли вони поєднуються в одній людині. Вкотре переконалася: з чоловіками треба говорити, твоя стриманість, як і істерія, нічим гарним не скінчиться.

Рекомендує, хоча мушу попередити про повтори в оповіді, вони мене теж трохи діставали.

Посилання на ці складні взаємини я зустрічала в інших книжках, тепер розумію їхню суть. Якщо і вам цікаво - welcome.

Книга не є легкою для прочитання, оскільки тексти спонукають до роздумів, заставляють задуматися... Описаний досвід східної Європи є досить повчальним для українців, дозволяє багато зрозуміти. Ця книга варта прочитання.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою.
На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука.

"Скільки разів людина помирає після смерті?"
Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна".

Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ.

Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою.
На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука.

"Скільки разів людина помирає після смерті?"
Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна".

Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ.

Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

Читаючи книгу "Бузкові дівчата" я неодноразово задавалася питанням, а як би вчинила я на місці фашистської лікарки Герти Оберхойзер, яка проводила медичні експерименти над дівчатами "кроликами" у таборі Равенсбрюк? І знаєте, можна сотні разів стверджувати, що я б такого не вчинила, але це не правда! А правда у тому, що відповіді не існує, адже я не була на її місці!

У своїй книзі, хорватка Дракуліч пише 13 розділів про військових злочинців, які під час війни 1991-1995 років в Югославії жорстоко вбивали, гвалтували та чинили злочини проти людства. Авторка задумується над тим, звідки у цих людей з'явилася така жорстокість, адже до війни більшість із них були милими людьми, спокійними сусідами, добропорядними сім'янинами... Невже це вроджене? Навряд чи... Можливо вся ця лють і ненависть виникли від безнаказаності чи вседозволеності, від безмежної влади, відсутності опору?

Чесно, я не знаю, чого очікувала від прочитання, але й досі перебуваю під враженням. Це та книга, яка довго муляє, яка змушує думати та аналізувати. Славенка Дракуліч так вдало все розібрала, розжувала і по поличкам розклала, що навіть людині, яка геть нічого не знає про історію Балканів, буде зрозуміло.

Коли війна прийшла під твої двері...

Життя може змінитися в одну мить...
Молода, красива вчителька, що викладає у сільській школі в горах Боснії, розповідає нам, як одного прекрасного травневого дня 1992 її двері ногою відкрив юний сербський солдат. Вона не знала, як реагувати, тому запропонувала йому горнятко кави...
Дівчина потрапляє в концентраційний табір, де з часом її відбирають у "жіночу кімнату"- такий солдатський бордель, де жінок ґвалтують, часто навіть гуртом, катують, а іноді вони просто не повертаються. Серби не жаліють навіть 12-14 дівчаток...

Цю книгу я взяла читати в перші дні, коли в Україні розпочалася війна. Я знала, що попри рожеву обкладинку, в ній хорватська письменниця Славенка Дракуліч розповідає про страшну долю жінок у воєнний час, адже ця книга описує болючі спогади тих боснійок, яким пощастило вижити і розповісти про катування та наругу, яких вони зазнали.

Книга обпікала мені руки, я мусила її час від часу відкладати і знову брала. Вона різала по живому, інколи навіть волосся ставало дибки, бо кожна сторінка цього твору просякнута нестерпним болем та душевними стражданнями. Як це - бути зґвалтованою ворогами, почуватись брудною, осоромленою, а потім ще й виявити, що в тобі зародилось нове життя, що є плодом наруги над твоїм тілом? Як з цим жити?

Поки читала, я мріяла, щоб українок оминула ця гірка чаша. Не оминула...Звірі рашисти і досі ґвалтують українок на окупованих територіях. Особливо серце болить за замордованих дітей, немовлят...
Українки мовчать, бо соромно. Ніби вони винні в тому, що з ними таке сталося. А жінки та матері російських солдатів заохочують своїх чоловіків та синів "ґвалтувати українських баб"...

Господи, як хочеться прокинутися від цього жаху!!!

Героїня цього твору не зламалася, вижила та ще й дала свідчення в Міжнародному трибуналі в Гаазі.
Ми ж, українці, ніколи не забудемо, як паплюжили і досі паплюжать нашу землю та будемо всіма силами боротися за справедливість, вимагатимемо покарання для кожного кривдника, жертвами якого стали безневинні жінки та діти...

"Життя переможе смерть, а світ - темряву".

Це сильна книга, яку варто прочитати.

Ця книжка написана у 90-ті. Але багато думок авторки актуальні і зараз. Під кінець розповіді я вже заморилася її читати, бо стало дуже багато політики та критики. Але прочитала, замислилася і усвідомила. Кожна нація робить помилки в історичному плані, але потрібно їх усвідомлювати і не повторювати. А коли треба - і перепрошувати за них.

Отже, авторка - хорватка за національністю, писала книгу у ті часи, коли на Балканах панувала війна. На її світогляд, як я зрозуміла, вплинули: життя у комуністичній Югославії, можливість подорожувати Європою (хоча і не без нюансів на митниці), професія, чоловік-швед і можливість жити на кілька будинків (Хорватія, Австрія, Швеція принаймні). Але, як не дивно, попри нашу несхожість мені зрозумілі та близькі багато її міркувань про минуле і теперішнє (на час написання) у східній Європі.

"Джерело моєї тривожності не так і легко визначити. Його корені — в моєму досвіді життя в комуністичній Югославії, у моєму минулому загалом, освіті та ідеології, які мене оточували. Думаючи про це зараз, я усвідомлюю дивний брак бажання бодай колись поїхати в СРСР. У моїй голові СРСР був таким собі величезним цементним блоком, що втілював лише одне — загрозу".

Я особисто із задоволенням згадую напівчобітки і куртку, які мені купили у Москві у югославському магазині. У порівнянні з радянськими речами це було суперово. Особливо чобітки! Бо в наших я ходила рік перед тим і це було справжнє "ходіння по муках". А ось югослави, і хорвати зокрема, любили скуповуватися в Італії. І їх теж агітують купувати своє)

То ж, прочитавши цю книгу, ви відвідаєте ще і Румунію, і Болгарію, і Ізраїль, і Німеччину.

Тому рекомендую. Але лише тим, кому дійсно цікаво прочитати про Європу.

Книжка для рефлексій та флешбеків. Варто читати, аби розуміти історію світу історіями життя людей.

Дуже сильне читання. І кажу це беземоційно, бо сам текст під час читання не викликав миттєвого захвату чи ейфорії. Бо сорі, не та тема.

Хорватська авторка Славенка Дракуліч провела 7 місяців у Гаазі, відвідуючи слухання Трибуналу у справах політичних діячів колишньої Югославії. І в кожен розділ присвячує одному персонажеві.

Розповіді найперше зосереджені на злочинцеві як на людині. Бо й справді, всі вони у мирний час були нічим не примітними особами, мали своє життя, родину, роботу. Ніхто б не подумав, що вони здатні вбивати, гвалтувати, знущатися з людей.

Бо якби це були монстри, нам би простіше було все пояснювати. Аж тут ні, вони - люди, як виявляється.

І саме з такого ракурсу авторка міркує загалом про людину, про походження зла, про умови, які здатні перетворити людину на вбивцю. І доходить висновків, що ми самі уможливлюємо війни, коли інший перестає бути особою, а перетворюється на ворога, на знеособлене явище (євреї, мусульмани тощо).

Тому всі історії, зокрема і про Слободана Мілошевича, про його дружину, спонукають до роздумів про те, на що в принципі здатна людина. І саме ракурс злочинця, а не жертви, як звичніше нам було б читати про війну, провокує до такого аналізу.

Кожна розповідь лаконічна, надзвичайно цікава і достатньо добре прорефлексована. Авторка щира з читачем, не боїться зізнань і про власні родинні скелети.

Для тих, хто захоплюється Балканами, це однозначно важлива і потрібна книжка. Щоб зрозуміти краще їхню ситуацію. Але ця книжка насправді універсальна. Бо тут про людину і зло, про народ і війну, про етнічність та сусідство. Я безмежно рада, що випадково мені вона потрапила до рук. Не сподівалася такого ефекту і такої актуальності.

у цій книжці зібрано роздуми Славенки Дракуліч на різні теми, що стосуються життя балканських країн у пострадянський період, зокрема до середини 90-х, бо саме тоді й писалися ці тексти
⠀
і тим сумніше, що більшість із того, що описує авторка, у нас не зникло й досі
⠀
особливо мені зрезонувало про перетини кордонів, паспортні й митні контролі - хто до безвізу подорожував, той зрозуміє особливо
⠀
або про погані зуби як тотальну проблему пострадянського суспільства і чому це такий яскравий елемент
⠀
або про відсутність відповідальності в суспільстві і чому
⠀
тем багато, всі вони нам зрозумілі й досі болючі
⠀
але дракуліч треба читати з перервами, на третій книжці мені вже хочеться зупинитися, а продовжити нову аж згодом

Це було моє перше знайомство з цією авторкою і воно було одночасно шокуючим, болючим і заворожуючим, адже Славенка пише дуже цікаво!

Дислеймер: ви маєте бути морально готовими до того, що буде відбуватися в книзі, адже тема книжки - жіночий концтабір, зґвалтування, життя переселенців, війна і тд.

Книга була для мене чимось настільки жахливим, що страшно перегорнути сторінку і одночасно настільки цікавим, щоб продовжувати читати

1992 рік. Війна в Боснії. Досвід різних жінок, які потрапили в концтабір, були переселенками, намагалися навчитися жити в безпеці

«Ніби мене нема(є)» допомогла мені частково відрефлексувати те, що відбувається зараз, я побачила схожість своїх думок з думками героїні С. (оповідачки в книзі), наприклад чому люди, які з-за кордону зараз намагаються нас підтримати, і близько не розуміють жаху війни і не можуть зрозуміти нас

Навіть ті ж самі почуття героїні про те, що вони не звертали уваги на війну, поки вона не прийшла в їхній дім - чітко асоціюються в мене з війною на Сході

Книга викликала неймовірно багато емоцій, я дуже багато плакала, відчувала сильний страх, переживала за героїню, але водночас зрозуміла для себе багато речей , в тому числі відповіла для себе на питання «як жити в контексті війни?»

Хороший текс, який розставляє всі точки над "і" в питанні, чому країни східної Європи свого часу відстали від західного світу. Для людей старше 35 років буде дуже багато флешбеків.