Славенка Дракуліч

Ця книга пронизала до глибин душі. Зараз приходить усвідомлення, що у цьому світі війни були завжди і всі вони жорстокі та безжальні. Книга розкриває історію життів боснійських жінок та чоловіків, які потрапили у сербські концентраційні табори. Невимовно боляче це читати особливо на фоні війни в Україні, отаким є справжнє обличчя катів. Тяжкий психологічно твір, але вартий уваги та часу витраченого на нього.

я не знала про югославію нічого, до моменту як відкрила цю книгу. знала дуже мало про країни які раніше були у складі югославії, і про те що сталося з ними після розпаду срср. не знала про ясеноваць, і дуже мало про війну у боснії. і зовсім не знала про те, як жилося людям які втратили якесь базове розуміння того, що робити далі зі своїм життям у незалежній державі.

ця книга – досвід славенки дракуліч описаний в есеях. короткі оповіді про різні життєві ситуації, про політичний стан країн колишньої югославії, про мрії багатшого і щасливішого життя в недосяжній європі. роздуми про те, чим для кожного східноєвпропейця є ця «європа». есеї різні за розміром і трохи відрізняються за стилем, в одних авторка описує ситуації з власного життя – ці есеї щиріші і наповнені страхом. в інших описує колективні наративи і політичні ситуації – від них віє холодом і сухим фактажем навпіл з нерозумінням людей, бо треба якось уживатися з тим, що їх влада і вони самі, робили у минулому.

вирубка дерев це публічна страта, командир концтабору ясеноваць спокійно живе щасливе життя у європі, іноземці (західноєвропейці) апріорі багатші і значить з них можна брати в пʼять разів більше. ця книга цікава для загального розвитку, аби дізнатись щось з історії сусідніх країн, аби вкотре усвідомити якісь грані людських вчинків.

Я знаю багато дівчат-гуманітарієв, але не так багато дівчат-фізиків. Жінка, про яку йде мова у книзі, була не лише видатною, але й єдиною на політехнічному курсі Цюрихського університету, першою дружиною тоді ще невідомого Альберта. У нього була своя теорія відносності, а у неї - теорія туги. І вони були у цьому бездоганні.

Як же я співчувала цій жінці, злилася на її чоловіка, не розуміла її вчинків, дивувалася з тупості родини Альберта. І так кілька разів по колу.

Вони зустрілися, коли йому було 17, а їй - 21. Потроху вона призвичаїлася, зрозуміла, що цікава як особистість, а не предмет краси (бо ним вона стати не могла, тим більше, зважаючи на кульгавість), писали разом наукові роботи, грали на музичних інструментах, народили дітей (не усіх у шлюбі), а потім - він став популярним і відомим і закохався в іншу. А вона усе глибше занурювалася у тугу.

"Мілена була його однокурсницею. Його колегою по роботі. Коханням його життя. Пізніше - дружиною і матір'ю його дітей. А зараз - людиною, яку він називає чужинкою. Щось у цьому слові завдає глибокого, істинного болю."

Кордони людської геніальності та тупості безмежні. Важко, коли вони поєднуються в одній людині. Вкотре переконалася: з чоловіками треба говорити, твоя стриманість, як і істерія, нічим гарним не скінчиться.

Рекомендує, хоча мушу попередити про повтори в оповіді, вони мене теж трохи діставали.

Посилання на ці складні взаємини я зустрічала в інших книжках, тепер розумію їхню суть. Якщо і вам цікаво - welcome.

Книга не є легкою для прочитання, оскільки тексти спонукають до роздумів, заставляють задуматися... Описаний досвід східної Європи є досить повчальним для українців, дозволяє багато зрозуміти. Ця книга варта прочитання.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою.
На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука.

"Скільки разів людина помирає після смерті?"
Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна".

Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ.

Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою.
На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука.

"Скільки разів людина помирає після смерті?"
Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна".

Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ.

Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

Читаючи книгу "Бузкові дівчата" я неодноразово задавалася питанням, а як би вчинила я на місці фашистської лікарки Герти Оберхойзер, яка проводила медичні експерименти над дівчатами "кроликами" у таборі Равенсбрюк? І знаєте, можна сотні разів стверджувати, що я б такого не вчинила, але це не правда! А правда у тому, що відповіді не існує, адже я не була на її місці!

У своїй книзі, хорватка Дракуліч пише 13 розділів про військових злочинців, які під час війни 1991-1995 років в Югославії жорстоко вбивали, гвалтували та чинили злочини проти людства. Авторка задумується над тим, звідки у цих людей з'явилася така жорстокість, адже до війни більшість із них були милими людьми, спокійними сусідами, добропорядними сім'янинами... Невже це вроджене? Навряд чи... Можливо вся ця лють і ненависть виникли від безнаказаності чи вседозволеності, від безмежної влади, відсутності опору?

Чесно, я не знаю, чого очікувала від прочитання, але й досі перебуваю під враженням. Це та книга, яка довго муляє, яка змушує думати та аналізувати. Славенка Дракуліч так вдало все розібрала, розжувала і по поличкам розклала, що навіть людині, яка геть нічого не знає про історію Балканів, буде зрозуміло.

Коли війна прийшла під твої двері...

Життя може змінитися в одну мить...
Молода, красива вчителька, що викладає у сільській школі в горах Боснії, розповідає нам, як одного прекрасного травневого дня 1992 її двері ногою відкрив юний сербський солдат. Вона не знала, як реагувати, тому запропонувала йому горнятко кави...
Дівчина потрапляє в концентраційний табір, де з часом її відбирають у "жіночу кімнату"- такий солдатський бордель, де жінок ґвалтують, часто навіть гуртом, катують, а іноді вони просто не повертаються. Серби не жаліють навіть 12-14 дівчаток...

Цю книгу я взяла читати в перші дні, коли в Україні розпочалася війна. Я знала, що попри рожеву обкладинку, в ній хорватська письменниця Славенка Дракуліч розповідає про страшну долю жінок у воєнний час, адже ця книга описує болючі спогади тих боснійок, яким пощастило вижити і розповісти про катування та наругу, яких вони зазнали.

Книга обпікала мені руки, я мусила її час від часу відкладати і знову брала. Вона різала по живому, інколи навіть волосся ставало дибки, бо кожна сторінка цього твору просякнута нестерпним болем та душевними стражданнями. Як це - бути зґвалтованою ворогами, почуватись брудною, осоромленою, а потім ще й виявити, що в тобі зародилось нове життя, що є плодом наруги над твоїм тілом? Як з цим жити?

Поки читала, я мріяла, щоб українок оминула ця гірка чаша. Не оминула...Звірі рашисти і досі ґвалтують українок на окупованих територіях. Особливо серце болить за замордованих дітей, немовлят...
Українки мовчать, бо соромно. Ніби вони винні в тому, що з ними таке сталося. А жінки та матері російських солдатів заохочують своїх чоловіків та синів "ґвалтувати українських баб"...

Господи, як хочеться прокинутися від цього жаху!!!

Героїня цього твору не зламалася, вижила та ще й дала свідчення в Міжнародному трибуналі в Гаазі.
Ми ж, українці, ніколи не забудемо, як паплюжили і досі паплюжать нашу землю та будемо всіма силами боротися за справедливість, вимагатимемо покарання для кожного кривдника, жертвами якого стали безневинні жінки та діти...

"Життя переможе смерть, а світ - темряву".

Це сильна книга, яку варто прочитати.

Ця книжка написана у 90-ті. Але багато думок авторки актуальні і зараз. Під кінець розповіді я вже заморилася її читати, бо стало дуже багато політики та критики. Але прочитала, замислилася і усвідомила. Кожна нація робить помилки в історичному плані, але потрібно їх усвідомлювати і не повторювати. А коли треба - і перепрошувати за них.

Отже, авторка - хорватка за національністю, писала книгу у ті часи, коли на Балканах панувала війна. На її світогляд, як я зрозуміла, вплинули: життя у комуністичній Югославії, можливість подорожувати Європою (хоча і не без нюансів на митниці), професія, чоловік-швед і можливість жити на кілька будинків (Хорватія, Австрія, Швеція принаймні). Але, як не дивно, попри нашу несхожість мені зрозумілі та близькі багато її міркувань про минуле і теперішнє (на час написання) у східній Європі.

"Джерело моєї тривожності не так і легко визначити. Його корені — в моєму досвіді життя в комуністичній Югославії, у моєму минулому загалом, освіті та ідеології, які мене оточували. Думаючи про це зараз, я усвідомлюю дивний брак бажання бодай колись поїхати в СРСР. У моїй голові СРСР був таким собі величезним цементним блоком, що втілював лише одне — загрозу".

Я особисто із задоволенням згадую напівчобітки і куртку, які мені купили у Москві у югославському магазині. У порівнянні з радянськими речами це було суперово. Особливо чобітки! Бо в наших я ходила рік перед тим і це було справжнє "ходіння по муках". А ось югослави, і хорвати зокрема, любили скуповуватися в Італії. І їх теж агітують купувати своє)

То ж, прочитавши цю книгу, ви відвідаєте ще і Румунію, і Болгарію, і Ізраїль, і Німеччину.

Тому рекомендую. Але лише тим, кому дійсно цікаво прочитати про Європу.

Книжка для рефлексій та флешбеків. Варто читати, аби розуміти історію світу історіями життя людей.

Дуже сильне читання. І кажу це беземоційно, бо сам текст під час читання не викликав миттєвого захвату чи ейфорії. Бо сорі, не та тема.

Хорватська авторка Славенка Дракуліч провела 7 місяців у Гаазі, відвідуючи слухання Трибуналу у справах політичних діячів колишньої Югославії. І в кожен розділ присвячує одному персонажеві.

Розповіді найперше зосереджені на злочинцеві як на людині. Бо й справді, всі вони у мирний час були нічим не примітними особами, мали своє життя, родину, роботу. Ніхто б не подумав, що вони здатні вбивати, гвалтувати, знущатися з людей.

Бо якби це були монстри, нам би простіше було все пояснювати. Аж тут ні, вони - люди, як виявляється.

І саме з такого ракурсу авторка міркує загалом про людину, про походження зла, про умови, які здатні перетворити людину на вбивцю. І доходить висновків, що ми самі уможливлюємо війни, коли інший перестає бути особою, а перетворюється на ворога, на знеособлене явище (євреї, мусульмани тощо).

Тому всі історії, зокрема і про Слободана Мілошевича, про його дружину, спонукають до роздумів про те, на що в принципі здатна людина. І саме ракурс злочинця, а не жертви, як звичніше нам було б читати про війну, провокує до такого аналізу.

Кожна розповідь лаконічна, надзвичайно цікава і достатньо добре прорефлексована. Авторка щира з читачем, не боїться зізнань і про власні родинні скелети.

Для тих, хто захоплюється Балканами, це однозначно важлива і потрібна книжка. Щоб зрозуміти краще їхню ситуацію. Але ця книжка насправді універсальна. Бо тут про людину і зло, про народ і війну, про етнічність та сусідство. Я безмежно рада, що випадково мені вона потрапила до рук. Не сподівалася такого ефекту і такої актуальності.

у цій книжці зібрано роздуми Славенки Дракуліч на різні теми, що стосуються життя балканських країн у пострадянський період, зокрема до середини 90-х, бо саме тоді й писалися ці тексти
⠀
і тим сумніше, що більшість із того, що описує авторка, у нас не зникло й досі
⠀
особливо мені зрезонувало про перетини кордонів, паспортні й митні контролі - хто до безвізу подорожував, той зрозуміє особливо
⠀
або про погані зуби як тотальну проблему пострадянського суспільства і чому це такий яскравий елемент
⠀
або про відсутність відповідальності в суспільстві і чому
⠀
тем багато, всі вони нам зрозумілі й досі болючі
⠀
але дракуліч треба читати з перервами, на третій книжці мені вже хочеться зупинитися, а продовжити нову аж згодом