З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою.
На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука.

"Скільки разів людина помирає після смерті?"
Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна".

Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ.

Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою.
На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука.

"Скільки разів людина помирає після смерті?"
Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна".

Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ.

Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

"А вміла б мовчати" - тепер мій персональний гімн. Я теж не вмію))

Дуже важлива збірка для мене. Хоча ніколи не робіть так, як я, не читайте збірки поезій залпом. Тоді вірші зливаються у калейдоскоп, де один фрагмент важко відділити від іншого. Але що робити, від цієї було неможливо відірватися!

Вторгнення в Україну, війна в Боснії, наші будинки та міста, сокровенні переживання та історії, про які жінки й чоловіки мовчать. Багато щему й ніжності, що пронизують все це.
Для мене вірші Катерини - не зовсім поезія в чистому вигляді. Вони для мене дуже подібні до її збірки "Земля загублених" - формально це проза, але з поетичним серцем. У її віршах навпаки. І те, й інше - цілі емоційні життя, у які поринаєш з головою й виринаєш емоційно оновленою.

І, будь ласка, нам потрібно більше поеток, достатньо сміливих матюкатися у віршах! (не сарказм).
Жінки - це ж не тільки про фей у прозорих туніках, ну. "Жіноча половина" у збірці вам про це розкаже.

Якби Міядзакі чи Малік взялись екранізувати "Улісса" Джойса, вийшов би "Ловець океану".

Внутрішня подорож Одіссея перемежовується з зовнішньою. Де снують велетенські кити й холодне солоне море б'є навсібіч. Це мені найбільше відгукнулося у романі - зображення Стихії на гігантському, космічному рівні. Найулюбленіший епізод - сходження до Аїду, де змалювання природи царства мертвих щемко передає його сенси.

Але емоційно книга мені не зрезонувала. Головним чином через стиль автора, в якому риторика переважає над художністю. Писав філософ, зрозуміло, і я сама люблю нюн-фікшн доробок Єрмоленка. Проте через цей риторичний стиль я не змогла знайти для себе якихось глибоких інтелектуальних чи емоційних одкровень в тексті.
І вже навіть не заїкатимусь про образи жінок як manic pixie dream girls. Бо це, на жаль, досі поширений троп серед українських письменників-чоловіків.

Втягнулась у книгу з середини, де цікаво обіграна Скілла та інші міфологічні персонажі й загалом побільшало подієвості та художності.

Якщо ви хочете напитись солоної води з моря, не напиваючись її, - ця книга для вас.

Завдяки "Варварам" я пережила 35-градусну спеку в липні, ур-ра-а! Щоб це все набуло якогось сенсу, я просто уявляла, цмулячи каву під вентилятором, що я на Балканах.
І реготала — від "народно позориште" та поетичних читань у Чорногорії в мене досі істерика. Не пам'ятаю, коли останній раз книга змушувала мене сміятись.
В мене тепер три улюблених слова - "позориште", "срећа" та "понос". І я дуже шкодую, що не можу їх нікуди вставити у діалог українською.

А тепер — вкрай серйозна нота. Найбільше я ціную цю книгу за філософію в дії. Бо можна безкінечно теоретизувати на тему варварства, фронтиру та історії. А самим рушити в подорож, не розгинаючись в автівці та не просихаючи від ракії та вина, щоб побачити все на власні очі, слабо?

Що сказати, додому їхати не хотілось. Не хотілось, щоб книга завершувалась (на Словенії був майже плак-плак). А потім захотілось. А потім ні.

Одним словом, дякую за цю подорож-життя! Хоч хтось з нас доста поподорожував цього літа! Нехай і в минулому.