Вони б і мухи не скривдили

Читаючи книгу "Бузкові дівчата" я неодноразово задавалася питанням, а як би вчинила я на місці фашистської лікарки Герти Оберхойзер, яка проводила медичні експерименти над дівчатами "кроликами" у таборі Равенсбрюк? І знаєте, можна сотні разів стверджувати, що я б такого не вчинила, але це не правда! А правда у тому, що відповіді не існує, адже я не була на її місці!

У своїй книзі, хорватка Дракуліч пише 13 розділів про військових злочинців, які під час війни 1991-1995 років в Югославії жорстоко вбивали, гвалтували та чинили злочини проти людства. Авторка задумується над тим, звідки у цих людей з'явилася така жорстокість, адже до війни більшість із них були милими людьми, спокійними сусідами, добропорядними сім'янинами... Невже це вроджене? Навряд чи... Можливо вся ця лють і ненависть виникли від безнаказаності чи вседозволеності, від безмежної влади, відсутності опору?

Чесно, я не знаю, чого очікувала від прочитання, але й досі перебуваю під враженням. Це та книга, яка довго муляє, яка змушує думати та аналізувати. Славенка Дракуліч так вдало все розібрала, розжувала і по поличкам розклала, що навіть людині, яка геть нічого не знає про історію Балканів, буде зрозуміло.

Книга обов'язкова до прочитання кожному. Авторка на основі Балканських конфліктів з холодним розумом і без зайвих емоцій розповідає, що відбувається з суспільством після війни, а також намагається розібратися в тому, хто ж скоює воєнні злочини.

Дуже сильне читання. І кажу це беземоційно, бо сам текст під час читання не викликав миттєвого захвату чи ейфорії. Бо сорі, не та тема.

Хорватська авторка Славенка Дракуліч провела 7 місяців у Гаазі, відвідуючи слухання Трибуналу у справах політичних діячів колишньої Югославії. І в кожен розділ присвячує одному персонажеві.

Розповіді найперше зосереджені на злочинцеві як на людині. Бо й справді, всі вони у мирний час були нічим не примітними особами, мали своє життя, родину, роботу. Ніхто б не подумав, що вони здатні вбивати, гвалтувати, знущатися з людей.

Бо якби це були монстри, нам би простіше було все пояснювати. Аж тут ні, вони - люди, як виявляється.

І саме з такого ракурсу авторка міркує загалом про людину, про походження зла, про умови, які здатні перетворити людину на вбивцю. І доходить висновків, що ми самі уможливлюємо війни, коли інший перестає бути особою, а перетворюється на ворога, на знеособлене явище (євреї, мусульмани тощо).

Тому всі історії, зокрема і про Слободана Мілошевича, про його дружину, спонукають до роздумів про те, на що в принципі здатна людина. І саме ракурс злочинця, а не жертви, як звичніше нам було б читати про війну, провокує до такого аналізу.

Кожна розповідь лаконічна, надзвичайно цікава і достатньо добре прорефлексована. Авторка щира з читачем, не боїться зізнань і про власні родинні скелети.

Для тих, хто захоплюється Балканами, це однозначно важлива і потрібна книжка. Щоб зрозуміти краще їхню ситуацію. Але ця книжка насправді універсальна. Бо тут про людину і зло, про народ і війну, про етнічність та сусідство. Я безмежно рада, що випадково мені вона потрапила до рук. Не сподівалася такого ефекту і такої актуальності.