Оскільки книга написана по життєвій історії Лалі, я думала, що буде багато історичних фактів з Аушвіцу, але книга все-таки художній витвір і сприймати її як історичне джерело буде помилкою. Стиль автора доволі сухий, усе настільки романтизовано, що втрачаєш відчуття трагедії, під час якої відбувається історія. Однак читається легко, думаю це чудова історія про кохання і людяність, яку важко зберегти у концтаборі де єдина мета - вижити, але точно не достовірний історичний роман.

Якщо ви читали бодай першу частину, ви зрозумієте яка ця книга, на скільки вона важлива і на скільки сильно потрапляє в саме серце і душу.. Я не знаю, що там читають зараз в школі, але я точно б внесла Татуювальника і Цильку в шкільну програму.. Ну чесно, признайтеся, адже так мало є тих, хто любив історію: усі ці сухі факти, дати, прізвища.. В підручниках немає душі, лише сухі факти, а вони мало кому до душі. А от саме отакі книги можуть достукатися до молоді, показати якими були ті часи, що пережили люди, яким було життя. Можливо саме це допомогло б оцінити молоді те, що вони мають. А ще, якби мені дали обидві частини, з десяток книг, я б ходила і тицяла б їх дорослим, щоб вони їх також прочитали. І взагалі, читайте Татуювальника, читайте Цильку, читайте усі книги пов'язані із воєнними і післявоєнними подіями, днями.. Це важливі книги, в яких є звісно біль, страх, голод, смерть, а поряд з усім цим жага до життя, віра у майбутнє, кохання. Ці книги показують цінність життя, того що ми маємо на фоні тих страшних подій. Стільки всього ще хочеться сказати, стільки емоцій та вражень.. Та скажу лише одне, якщо ви не читали цю книгу та Татуювальника Аушвіцу, - не гайте час, зберіться, візьміть і прочитайте.

«Татуювальник із Аушвіцу» – це історія, яка не просто зачіпає, а залишає слід у серці.? Це не просто роман, а свідчення про людську стійкість, любов і надію там, де здавалося, немає місця нічому людяному. Лале Соколов – чоловік, який власноруч витатуював номери тисячам ув’язнених, – виживає в пеклі, але навіть там знаходить силу любити. Його історія – це про вибір жити, навіть коли навколо панує смерть. Книга змушує задуматися: що означає бути людиною в нелюдських умовах? Як не втратити себе, коли весь світ перетворюється на морок? І що любов дійсно може бути сильнішою за страх. Це одна з тих історій, які залишаються в душі надовго. Вона болюча, але потрібна.

▫️«Роби те, що скажуть. І не втрачай пильності» Ця болюча історія, заснована на реальних подіях ? Сама авторка познайомилась з головним героєм розповіді - Лалі Соколовим після смерті його дружини Ґіти ? Він розповів їй про своє життя, в основному, починаючи з 1942 року, коли йому прийшлось поїхати до табору смерті - Аушвіц ☠️ Завдяки знанню багатьох мов та відважності, він отримав роботу татуювальника, який на все життя лишав номери на руках, ні в чому не винних, людей ? В черзі до нього, Лалі зустрів прекрасну Ґіту, яка виявиться коханням його життя ❤️ ▫️«Як може раса, розсіяна по багатьох країнах, становити якусь загрозу?» І розпочнеться їхня історія, сповнена болю і страждань, але віри, що вони зможуть вижити і залишитись разом ? ▫️ «Якщо ти прокинувся вранці, це - гарний день» Книжка торкалась всіх струн моєї душі і я прочитала її за день ?️ Хотілось плакати майже на кожній сторінці, від думки про те, наскільки сильними були люди, що пережили увесь цей жах ? Історія з тих, що варто прочитати і завжди памʼятати про подїї Голокосту ?

"Татуювальник Аушвіцу" Гізер Морріс — це книга, яка залишила в мені глибокий емоційний слід і змусила по-новому поглянути на історію. Як дівчина 23 років, я виросла в часи, коли події Другої світової війни здаються далекими й майже нереальними. Однак ця книга змусила мене відчути жахіття тих часів так, ніби я сама була свідком тих подій. Сюжет заснований на реальній історії Лалі Соколов, словака, який був ув'язненим у концтаборі Аушвіц-Біркенау і працював там татуювальником, що наносив номери на руки новоприбулих. Лалі — звичайний юнак, який мріяв про краще життя, але опинився у жахливих обставинах і змушений був пристосуватися, аби вижити. Його робота — татуювати номери на людях — це не просто фізичний акт, а болюча та моральна боротьба, що стирає грань між життям і смертю. Однак через свою роботу він зустрічає кохання свого життя, дівчину на ім'я Ґіта, і ця любов дає йому надію на виживання та майбутнє. Книга не лише про жахи концентраційного табору, а й про те, як людська душа може залишатися стійкою і життєрадісною, незважаючи на знущання, втрати та приниження. Читаючи, я захоплювалась сміливістю Лалі та Ґіти, їхньою здатністю знаходити радість у найменших речах. Особливо вражає те, як вони намагалися зберегти свою людяність — у маленьких проявах доброти, у невеличких підказках та допомозі іншим в’язням. Їхнє кохання — це світлий промінь у морі темряви, що оточувала їх. Авторка майстерно передає атмосферу, описуючи кожну деталь життя у таборі, що дає можливість читачеві зануритись у цей світ і відчути жахіття тих часів. Мені сподобалося, як Морріс змогла знайти баланс між реалістичністю і делікатністю, не перетворивши книгу на чергову страшну історію про війну, а показавши насамперед силу любові та витримки. Книга нагадала мені, наскільки цінним є мирне життя, і про те, як важливо пам'ятати і вивчати історію, щоб не допустити повторення таких трагедій. Я рекомендую цю книгу кожному, хто хоче зрозуміти більше про силу людського духу, який може витримати навіть найжорстокіші випробування.

В першу чергу хочу подякувати видавництву за випуск серії прекрасних книг на тему війни. Кожна книга розбиває моє серденько, яке потім ще цілий тиждень збираю після прочитання цих шедеврів. "Татуювальник Аушвіцу" – це зворушлива історія про виживання, кохання і надію, що розгортається на тлі однієї з найстрашніших трагедій людства – Голокосту. Книга заснована на реальних подіях і розповідає історію Лалі Соколова, єврея зі Словаччини, який був депортований до концтабору. Однією з найцікавіших особливостей книги є те, що вона базується на спогадах самого Лалі, з яким авторка мала честь особисто спілкуватися. Це додає розповіді автентичності і дозволяє читачеві глибше зануритися в атмосферу того часу. Лалі був призначений татуювальником, людиною, що наносила номери на руки новоприбулим в’язням. Ця робота забезпечила йому певні привілеї, які він використовував для порятунку інших. Основна сюжетна лінія книги – це історія кохання між Лалі і Гітою, яку він зустрів у таборі, коли наносив їй номер. Їхні стосунки розвиваються на тлі небезпеки і жорстокості, і стають символом надії та людяності навіть у найтемніші часи. Гізер Морріс майстерно передає атмосферу табірного життя, детально описуючи не тільки жахи, але й маленькі радощі, які допомагали в'язням виживати. Попри всі страждання, книга сповнена оптимізму та віри у краще. Це історія про силу людського духу, що здатен протистояти навіть найстрашнішим обставинам. Це не просто ще одна історія про жорстоку війну ХХ століття, а й нагадування про те, що навіть у найтемніші часи любов і доброта можуть знайти своє місце. Кому ж як не сучасним українцям це дано осягнути вже у ХХІ столітті, еге ж? Книга змушує задуматися про важливість пам’яті і про те, як важливо зберігати людяність, навіть коли навколо панує жорстокість. Це видання варто прочитати кожному, хто цікавиться історією, а також тим, хто цінує справжні історії про мужність і надію. Надія завжди є, адже світло завжди перемагає темряву, завжди!

Свого часу я проковтнула «Татуювальника Аушвіцу» за одну ніч, бо не могла відірватися від цієї трагічної, але водночас надихаючої історії. Проте через важку тематику я довго не наважувалася взятися за продовження, яке виявилося ще більш емоційно виснажливим. «Подорож Цильки» розповідає про Сесилію Кляйн, яка з’являлася в попередньому романі і яку Лалі Соколов, той самий татуювальник, називав найсильнішою людиною, яку коли-небудь знав. У центрі сюжету — молода дівчина Цилька, яка, переживши жахи Аушвіцу-Біркенау, була засуджена радянською владою за «співпрацю» з нацистами та відправлена до сибірського ГУЛАГу. Якщо в першій книзі авторка розповідала історію про те, як герої не лише вижили в концтаборі, але й змогли відновити своє життя, то цього разу ми стикаємося з голосами тих, хто з одного тоталітарного режиму потрапив у лещата іншого, ставши жертвами нових репресій. Одна з центральних тем книги — це питання провини та виживання. Цильку, як і багатьох інших жінок, що пережили концтабори, звинувачують у самому факті її виживання. Її карають за вибір, якого вона ніколи насправді не мала. Книга підіймає важливі питання: чи можна звинувачувати людину за спробу вижити? Чи може суспільство бути справедливим, якщо воно не зважає на обставини? Для українців, які жили під радянською владою, ці питання звучать болюче і знайомо. Звичайно, що так — можна засуджувати, якщо обвинувачем виступає жорстока, кривава система, що нехтує людяністю. Не менш важливою є тема жіночої сили та солідарності. В умовах ГУЛАГу, де нелюдські умови ламали багатьох, Цилька знаходить підтримку в інших жінках і сама стає для них опорою. Ці взаємини стають рятівною силою, джерелом світла навіть у найтемніший час. Як і в «Татуювальнику Аушвіцу», Морріс показує, що навіть у найбезжальніших умовах є місце для співчуття і дружби. Проте читати цю книгу надзвичайно важко через моторошні описи подій — виснажлива праця, нелюдські умови, зґвалтування, безжалісна байдужість. Однак мене найбільше вразили сцени з яслами. Материнство в умовах ГУЛАГу — це окремий жах, від якого всередині все стигне. Дітей, народжених ув’язненими жінками, особливо ніхто не доглядав, діяв принцип «виживе найсильніший». Ця тема, мабуть, одна з найболючіших у книзі. «Подорож Цильки» — це не просто історія про виживання. Це книга про неймовірну стійкість і людяність у найтемніші часи. І, на жаль, вона резонує з сучасністю, адже та сама людиноненависницька система знову намагається принести жахи на наші землі. Система ніколи не зміниться, якщо ми її не зламаємо. І все ж хочеться вірити, що ми сильні і незламні, як Цилька, адже і вона вижила. Фінал книги залишає надію, хоча деякі вирішення проблем виглядали дещо романтизованими як для такого темного і страшного місця. Проте це не нівелює важливість історії, адже вона базується на реальних подіях. Читати цю книгу варто — і для того, щоб пам’ятати про людську стійкість, і для того, щоб плекати власну ненависть до росіян і їх системи (а вона з періоду радянського союзу аж ніяк не змінилася). Задля віри, що людина все ж може пережити жахи і залишитися Людиною.

Книги цієї авторки я читала якраз вже під час війни. Дуже багато чого відгукується, хоча б і не хотілось. Ця книга для мене найкраща з цієї серії. Чомусь саме історія Цильки мені стала самою зворушливою. Молода дівчина втратила свою сімʼю, прожила жахіття на рівні з усіма, але через те що її змушували працювати на нацистів, її ще й засудили. Тобто коли інші євреї повертались до життя, вона була знову кинута в пекло. Навіть не знаю де жахливіше. Ця молода дівчина не зламалась, знаходила розраду в друзях та ще й допомагала іншим. Мені ця героїня запала в саме серденько і я не могла стримати своїх сліз на протязі всієї книги