Гізер Морріс

"Татуювальник Аушвіцу" Гізер Морріс — це книга, яка залишила в мені глибокий емоційний слід і змусила по-новому поглянути на історію. Як дівчина 23 років, я виросла в часи, коли події Другої світової війни здаються далекими й майже нереальними. Однак ця книга змусила мене відчути жахіття тих часів так, ніби я сама була свідком тих подій.

Сюжет заснований на реальній історії Лалі Соколов, словака, який був ув'язненим у концтаборі Аушвіц-Біркенау і працював там татуювальником, що наносив номери на руки новоприбулих. Лалі — звичайний юнак, який мріяв про краще життя, але опинився у жахливих обставинах і змушений був пристосуватися, аби вижити. Його робота — татуювати номери на людях — це не просто фізичний акт, а болюча та моральна боротьба, що стирає грань між життям і смертю. Однак через свою роботу він зустрічає кохання свого життя, дівчину на ім'я Ґіта, і ця любов дає йому надію на виживання та майбутнє.

Книга не лише про жахи концентраційного табору, а й про те, як людська душа може залишатися стійкою і життєрадісною, незважаючи на знущання, втрати та приниження. Читаючи, я захоплювалась сміливістю Лалі та Ґіти, їхньою здатністю знаходити радість у найменших речах. Особливо вражає те, як вони намагалися зберегти свою людяність — у маленьких проявах доброти, у невеличких підказках та допомозі іншим в’язням. Їхнє кохання — це світлий промінь у морі темряви, що оточувала їх.

Авторка майстерно передає атмосферу, описуючи кожну деталь життя у таборі, що дає можливість читачеві зануритись у цей світ і відчути жахіття тих часів. Мені сподобалося, як Морріс змогла знайти баланс між реалістичністю і делікатністю, не перетворивши книгу на чергову страшну історію про війну, а показавши насамперед силу любові та витримки.

Книга нагадала мені, наскільки цінним є мирне життя, і про те, як важливо пам'ятати і вивчати історію, щоб не допустити повторення таких трагедій. Я рекомендую цю книгу кожному, хто хоче зрозуміти більше про силу людського духу, який може витримати навіть найжорстокіші випробування.

В першу чергу хочу подякувати видавництву за випуск серії прекрасних книг на тему війни. Кожна книга розбиває моє серденько, яке потім ще цілий тиждень збираю після прочитання цих шедеврів.

"Татуювальник Аушвіцу" – це зворушлива історія про виживання, кохання і надію, що розгортається на тлі однієї з найстрашніших трагедій людства – Голокосту. Книга заснована на реальних подіях і розповідає історію Лалі Соколова, єврея зі Словаччини, який був депортований до концтабору.

Однією з найцікавіших особливостей книги є те, що вона базується на спогадах самого Лалі, з яким авторка мала честь особисто спілкуватися. Це додає розповіді автентичності і дозволяє читачеві глибше зануритися в атмосферу того часу. Лалі був призначений татуювальником, людиною, що наносила номери на руки новоприбулим в’язням. Ця робота забезпечила йому певні привілеї, які він використовував для порятунку інших.

Основна сюжетна лінія книги – це історія кохання між Лалі і Гітою, яку він зустрів у таборі, коли наносив їй номер. Їхні стосунки розвиваються на тлі небезпеки і жорстокості, і стають символом надії та людяності навіть у найтемніші часи.

Гізер Морріс майстерно передає атмосферу табірного життя, детально описуючи не тільки жахи, але й маленькі радощі, які допомагали в'язням виживати. Попри всі страждання, книга сповнена оптимізму та віри у краще. Це історія про силу людського духу, що здатен протистояти навіть найстрашнішим обставинам.

Це не просто ще одна історія про жорстоку війну ХХ століття, а й нагадування про те, що навіть у найтемніші часи любов і доброта можуть знайти своє місце. Кому ж як не сучасним українцям це дано осягнути вже у ХХІ столітті, еге ж?

Книга змушує задуматися про важливість пам’яті і про те, як важливо зберігати людяність, навіть коли навколо панує жорстокість. Це видання варто прочитати кожному, хто цікавиться історією, а також тим, хто цінує справжні історії про мужність і надію. Надія завжди є, адже світло завжди перемагає темряву, завжди!

Свого часу я проковтнула «Татуювальника Аушвіцу» за одну ніч, бо не могла відірватися від цієї трагічної, але водночас надихаючої історії. Проте через важку тематику я довго не наважувалася взятися за продовження, яке виявилося ще більш емоційно виснажливим.

«Подорож Цильки» розповідає про Сесилію Кляйн, яка з’являлася в попередньому романі і яку Лалі Соколов, той самий татуювальник, називав найсильнішою людиною, яку коли-небудь знав. У центрі сюжету — молода дівчина Цилька, яка, переживши жахи Аушвіцу-Біркенау, була засуджена радянською владою за «співпрацю» з нацистами та відправлена до сибірського ГУЛАГу. Якщо в першій книзі авторка розповідала історію про те, як герої не лише вижили в концтаборі, але й змогли відновити своє життя, то цього разу ми стикаємося з голосами тих, хто з одного тоталітарного режиму потрапив у лещата іншого, ставши жертвами нових репресій.

Одна з центральних тем книги — це питання провини та виживання. Цильку, як і багатьох інших жінок, що пережили концтабори, звинувачують у самому факті її виживання. Її карають за вибір, якого вона ніколи насправді не мала. Книга підіймає важливі питання: чи можна звинувачувати людину за спробу вижити? Чи може суспільство бути справедливим, якщо воно не зважає на обставини? Для українців, які жили під радянською владою, ці питання звучать болюче і знайомо. Звичайно, що так — можна засуджувати, якщо обвинувачем виступає жорстока, кривава система, що нехтує людяністю.

Не менш важливою є тема жіночої сили та солідарності. В умовах ГУЛАГу, де нелюдські умови ламали багатьох, Цилька знаходить підтримку в інших жінках і сама стає для них опорою. Ці взаємини стають рятівною силою, джерелом світла навіть у найтемніший час. Як і в «Татуювальнику Аушвіцу», Морріс показує, що навіть у найбезжальніших умовах є місце для співчуття і дружби.

Проте читати цю книгу надзвичайно важко через моторошні описи подій — виснажлива праця, нелюдські умови, зґвалтування, безжалісна байдужість. Однак мене найбільше вразили сцени з яслами. Материнство в умовах ГУЛАГу — це окремий жах, від якого всередині все стигне. Дітей, народжених ув’язненими жінками, особливо ніхто не доглядав, діяв принцип «виживе найсильніший». Ця тема, мабуть, одна з найболючіших у книзі.

«Подорож Цильки» — це не просто історія про виживання. Це книга про неймовірну стійкість і людяність у найтемніші часи. І, на жаль, вона резонує з сучасністю, адже та сама людиноненависницька система знову намагається принести жахи на наші землі. Система ніколи не зміниться, якщо ми її не зламаємо. І все ж хочеться вірити, що ми сильні і незламні, як Цилька, адже і вона вижила. Фінал книги залишає надію, хоча деякі вирішення проблем виглядали дещо романтизованими як для такого темного і страшного місця. Проте це не нівелює важливість історії, адже вона базується на реальних подіях.

Читати цю книгу варто — і для того, щоб пам’ятати про людську стійкість, і для того, щоб плекати власну ненависть до росіян і їх системи (а вона з періоду радянського союзу аж ніяк не змінилася). Задля віри, що людина все ж може пережити жахи і залишитися Людиною.

Книги цієї авторки я читала якраз вже під час війни. Дуже багато чого відгукується, хоча б і не хотілось. Ця книга для мене найкраща з цієї серії. Чомусь саме історія Цильки мені стала самою зворушливою. Молода дівчина втратила свою сімʼю, прожила жахіття на рівні з усіма, але через те що її змушували працювати на нацистів, її ще й засудили. Тобто коли інші євреї повертались до життя, вона була знову кинута в пекло. Навіть не знаю де жахливіше. Ця молода дівчина не зламалась, знаходила розраду в друзях та ще й допомагала іншим. Мені ця героїня запала в саме серденько і я не могла стримати своїх сліз на протязі всієї книги

На що ти здатен заради кохання?
⠀
Ніжна і зворушлива історія кохання у концтаборі.
⠀
Я знала, що в'язні нациських концтаборів мали татуювання з номерами, але якось не задумувалася, хто їх робив. Виявилося, нацисти придумали ще один спосіб принижень і знущань: татуювати в'язнів мав один з них. Для цього обрали Лалі. Він мусив робити боляче в'язням і отримувати за це додаткову пайку і, ймовірно, нелюбов своїх сусідів. Та добре серце дозволило йому уникнути такого ставлення. А сміливість і винахідливість допомогли вижити не лише йому, а й багатьом іншим. Зокрема, коханню всього його життя - Гіті.
⠀
Це зворушлива історія про силу кохання, яке розквітає навіть там, де панує смерть. Про розум і сміливість, про бажання допомогти іншим, коли ти сам стоїш на краю прірви. Про силу духу, бажання жити і надію. Кохання народжується навіть під димом печей у концтаборі.
⠀
Книга розповідає не лише про кохання, звичайно. Тут і про різні види ув'язнення і покарання в Аушвіці. Про футбольний матч між охороною і жертвами. Про експерименти Менгеле.
⠀
Роман зворушливий до сліз і написаний на основі реальних подій.

Гарна книга, дуже сподобалась.

На початку березня - першого місяця повномасштабної війни я прочитала "Татуювальник з Аушвіцу" і через 2 місяці от другу книгу авторки. Чомусь саме книги про війну поскладала до тривожної валізки. Історії непрості, написані на основі реальних подій та про мужніх людей.

Юна 16-річна Цилька потрапила до Аушвіцу. Дівчинка бачила тисячі смертей щодня і вижила страшною ціною. Чомусь саме її обрали для себе керівники табору, нічого не питаючи .

І от закінчилася війна, але до табору прийшли "асвабадітєлі", якими пишаються і сьогодні росіяни. Дівчинку засудили за співпрацю з німцями до 15 років таборів у Воркуті.

Нелюдські умови - холод, голод, зґвалтування, важка і виснажлива праця, але Цилька максимально залишалася достойною та людяною, про себе думала в останню чергу.

І от наше страшне сьогодення.
Що гірше - газова камера німців чи табори таких визволителів, збудовані руками тисяч в'язнів і встелені їхньою кров'ю?

"Ніколи знову" перетворилися на війну, в якій гинуть наші кращі люди, а ці кляті москалі знову заявляють про свої права на нашу мову, культуру та землю, вбивають і ґвалтують, нищать наші міста.

Перш за все хочеться сказати, що "Татуювальник Аушвіцу" – це книга, яка з'явилася через 70 років після подій, які у ній відбуваються. Це історія про справжнє кохання, біль, втрати та жахливі випробування.

У 1942 році у концентраційному таборі "Аушвіц" зустріли одне одного Лалі Соколов та Ґіта Фурман. У неї стерлося татуювання з порядковим номером, він мав набити новий. Це було кохання з першого погляду. Молодим людям судилося пережити страшні випробування, розлуку й омріяне возз’єднання, яке переросло у 56 років щасливого подружнього життя.

Цю історію написала письменниця Гізер Морріс, яка випадково зустріла Лалі у 2003 році. Він довірив їй свої найпотаємніші спогади та деталі всіх тих жахливих подій, які вони пережили у концентраційному таборі.

Звісно ж, Лалі та Ґіті пощастило більше, ніж мільйонам інших людей, які загинули в той час. Але це не відміняє тих подій, смертей та нещасть, які вони побачили й пережили у "Аушвіц". Нам всім потрібно більше читати таких книг, вивчати історію та пам'ятати, що ніколи не можна повторювати такого.

• Врятуй одного і ти врятуєш цілий світ.

• Лалі намагається йти з ним поруч, але дивитися на нього не може.
– Знаєш що, Тетувірере? Можу заприсягтися, що ти – єдиний єврей, який зайшов у піч, а потім вийшов із неї.

• Мерехтіння зірок над головою більше не розраджує його. Вони просто болісно нагадують йому прірву між тим, яким життя могло бути, й тим, яке воно зараз. Про теплі літні ночі, коли ще хлопчиком, дочекавшись, поки всі полягають спати, він вислизав надвір, щоб відчути, як нічний вітерець пестить йому обличчя й заколисує; про вечори, які він проводив з юними панянками, гуляв із ними, тримаючись за руки, у парку, біля озера, а тисячі зірок з неба освітлювали їм дорогу.

• Якщо ти прокинувся вранці, це – гарний день.

Я не хочу оцінювати цю книгу, аналізувати її з точки зору стилю чи сюжету. Це неможливо. Бо це не книга, це — історія.
⠀
Дві людини зустрілись в нелюдських умовах, на території концтабору, і сталося щось дивовижне — вони покохали одне одного. Покохали настільки, що це почуття рухало ними вперед, насичувало бажанням жити, давало сили розплющувати щоранку очі.
⠀
Доводилось робити складний вибір, щодня, щогодини. Сам Лалі Соколов, герой історії, говорив авторці, що переймався: не хотів, щоб його разом з коханою вважали "поплічниками" нацистів.
Та хто може судити?
⠀
У людей в концентраційному таборі було небагато шляхів: бажати вмерти чи бажати жити. Ті, хто хотіли останнього, погоджувались на різні вчинки, часто — дуже страшні.
⠀
Я б не розглядала цю книгу як художній роман. Якщо відкинути мою захопленість історією, що лежить в основі, книга — слабка. Описи, дії, діалоги... Все це, як на мене, мало дотягує до повноцінного роману.

Але від початку авторка хотіла зафіксувати сам факт цієї історії. Вона збирала по крупинці елементи історії, слухала Лалі Соколова і намагалась вибудувати цілісність подій. Не можу уявити, як складно йому було про це говорити, пригадувати та відновлювати хронологію подій у пам'яті. Але все вийшло: перед нами одна з мільйонів концтабірних історій, вона справді була, ці люди справді жили.

І неможливо не захоплюватись їхньою силою духу та почуттями, котрі Лалі та Ґіта змогли виплекати у місці, де панувала смерть.

"Широко усміхаючись, вона сказала, що коли роками живеш, не знаючи, чи так само лишишся живим через п'ять хвилин, то тобі нічого не страшно. Поки ми живі й здорові, що б не сталося, все буде на краще"

Вирішила поділитись із вами своїми враженнями від прочитаної книги, якщо ви теж хотіли б її прочитати чи просто в пошуках цікавої книги...

Книга пронизана надзвичайною жагою до життя та променем надії навіть у найтемніші часи...
Це розповідь про єврейського молодика, який потрапивши в концентраційний табір отримав роботу набивати номери новоприбулим. Так через страхіття життя в таборі він знайомиться з дівчиною, задля якої він готовий на все, щоб вижити і вийти з табору...

Історія про кохання, та воно ніколи не виходило на передній план і не затьмарювало реальність перебування в концтаборі. Лінія кохання додала глибини та емоційної напруженості цій розповіді.

Для мене найбільш емоційною була післямова в книзі, що остаточно сформувала післясмак від прочитаного... Однозначно раджу до прочитання 🙏

Такі книги залишають по собі слід. Бо сюжет - не зовсім вигадка. Це охудожнена історія живої людини, яка витерпіла нестерпні муки - тілесні та душевні, - але зуміла вижити, і навіть зуміла відчути щастя.

Сесилія Кляйн, вона ж Цилька, у 16 років потрапила в Аушвіц. З роки життя було втрачено в таборі. Втрачено разом із сімʼєю юної дівчини. Чого вартувало вижити - відомо лиш їй одній. І от коли вʼязнів звільняють, Цилька боїться навіть повірити в те, що все, кінець мукам.
Нарешті свобода!

Страх дівчини виявився небезпідставним. Її відправляють в Сибір, увʼязнюють за звʼязок з нацистами. І нікого не цікавить, що життя в Аушвіці не передбачало вибору, що всі мусили виконувати їхні накази, якими б вони не були.

Не врятуватися, а просто жити. Жити в тих умовах, які є. І саме за це я люблю такі книги, за досвід того, що людина може вижити в найстрашніших умовах.

⠀
Це історія про трьох сестер, які маленькими дали обіцянку батькові завжди бути разом, бути одна одній опорою та підтримкою, щоб не сталося.
⠀
А стався 1942 рік коли дві сестри вирушили до німецького табору, за молодшою Ліві прийшли, а старша Цібі пішла за нею, аби бути їй захистом. Коли сестри виживають в пекельних умовах голоду, холоду і жорстокості, середня Магда ховається щоночі то в підвалі сусідки то в лісі, але настане час залишили свою домівку дідусю, мамі та Магді.
⠀
Три роки Аушвіцу практично не залишається сил жити далі, а головне вони не розуміли як довго ще їм так жити? Чи є сенс? І саме тоді у вагонах новоприбулих вони бачать сестру.
⠀
Я не можу сказати що це найпотужніша книга у своїй темі, залишок книги мені навіть здався слабшим, але потім ти дочитуєш до останньої сторінки, бачиш реальні фото сестер, читаєш історії доль другорядних героїв книги, читаєш що сестри та персонажі інших книг автора волею випадку навіть жили в одному бараку, ти не можеш сказати, що фінал був слабшим, ні, це просто реальне життя.
⠀
Фінал присвячений мирному життю людей які намагалися жити з сусідами які їх здали ворогу, він про людей яким після всього що вони пройшли все одно не були місця навіть в країні де вони народилися, він про людей які втратили так багато і просто не знали як продовжувати жити не озираючись.
⠀
Неймовірна історія про силу сестринської любові, силу людського духу. Про людей які перебуваючи в умовах тотальної жорстокості, не втратили людяність.