Гізер Морріс

На що ти здатен заради кохання?
⠀
Ніжна і зворушлива історія кохання у концтаборі.
⠀
Я знала, що в'язні нациських концтаборів мали татуювання з номерами, але якось не задумувалася, хто їх робив. Виявилося, нацисти придумали ще один спосіб принижень і знущань: татуювати в'язнів мав один з них. Для цього обрали Лалі. Він мусив робити боляче в'язням і отримувати за це додаткову пайку і, ймовірно, нелюбов своїх сусідів. Та добре серце дозволило йому уникнути такого ставлення. А сміливість і винахідливість допомогли вижити не лише йому, а й багатьом іншим. Зокрема, коханню всього його життя - Гіті.
⠀
Це зворушлива історія про силу кохання, яке розквітає навіть там, де панує смерть. Про розум і сміливість, про бажання допомогти іншим, коли ти сам стоїш на краю прірви. Про силу духу, бажання жити і надію. Кохання народжується навіть під димом печей у концтаборі.
⠀
Книга розповідає не лише про кохання, звичайно. Тут і про різні види ув'язнення і покарання в Аушвіці. Про футбольний матч між охороною і жертвами. Про експерименти Менгеле.
⠀
Роман зворушливий до сліз і написаний на основі реальних подій.

Гарна книга, дуже сподобалась.

На початку березня - першого місяця повномасштабної війни я прочитала "Татуювальник з Аушвіцу" і через 2 місяці от другу книгу авторки. Чомусь саме книги про війну поскладала до тривожної валізки. Історії непрості, написані на основі реальних подій та про мужніх людей.

Юна 16-річна Цилька потрапила до Аушвіцу. Дівчинка бачила тисячі смертей щодня і вижила страшною ціною. Чомусь саме її обрали для себе керівники табору, нічого не питаючи .

І от закінчилася війна, але до табору прийшли "асвабадітєлі", якими пишаються і сьогодні росіяни. Дівчинку засудили за співпрацю з німцями до 15 років таборів у Воркуті.

Нелюдські умови - холод, голод, зґвалтування, важка і виснажлива праця, але Цилька максимально залишалася достойною та людяною, про себе думала в останню чергу.

І от наше страшне сьогодення.
Що гірше - газова камера німців чи табори таких визволителів, збудовані руками тисяч в'язнів і встелені їхньою кров'ю?

"Ніколи знову" перетворилися на війну, в якій гинуть наші кращі люди, а ці кляті москалі знову заявляють про свої права на нашу мову, культуру та землю, вбивають і ґвалтують, нищать наші міста.

Перш за все хочеться сказати, що "Татуювальник Аушвіцу" – це книга, яка з'явилася через 70 років після подій, які у ній відбуваються. Це історія про справжнє кохання, біль, втрати та жахливі випробування.

У 1942 році у концентраційному таборі "Аушвіц" зустріли одне одного Лалі Соколов та Ґіта Фурман. У неї стерлося татуювання з порядковим номером, він мав набити новий. Це було кохання з першого погляду. Молодим людям судилося пережити страшні випробування, розлуку й омріяне возз’єднання, яке переросло у 56 років щасливого подружнього життя.

Цю історію написала письменниця Гізер Морріс, яка випадково зустріла Лалі у 2003 році. Він довірив їй свої найпотаємніші спогади та деталі всіх тих жахливих подій, які вони пережили у концентраційному таборі.

Звісно ж, Лалі та Ґіті пощастило більше, ніж мільйонам інших людей, які загинули в той час. Але це не відміняє тих подій, смертей та нещасть, які вони побачили й пережили у "Аушвіц". Нам всім потрібно більше читати таких книг, вивчати історію та пам'ятати, що ніколи не можна повторювати такого.

• Врятуй одного і ти врятуєш цілий світ.

• Лалі намагається йти з ним поруч, але дивитися на нього не може.
– Знаєш що, Тетувірере? Можу заприсягтися, що ти – єдиний єврей, який зайшов у піч, а потім вийшов із неї.

• Мерехтіння зірок над головою більше не розраджує його. Вони просто болісно нагадують йому прірву між тим, яким життя могло бути, й тим, яке воно зараз. Про теплі літні ночі, коли ще хлопчиком, дочекавшись, поки всі полягають спати, він вислизав надвір, щоб відчути, як нічний вітерець пестить йому обличчя й заколисує; про вечори, які він проводив з юними панянками, гуляв із ними, тримаючись за руки, у парку, біля озера, а тисячі зірок з неба освітлювали їм дорогу.

• Якщо ти прокинувся вранці, це – гарний день.

Я не хочу оцінювати цю книгу, аналізувати її з точки зору стилю чи сюжету. Це неможливо. Бо це не книга, це — історія.
⠀
Дві людини зустрілись в нелюдських умовах, на території концтабору, і сталося щось дивовижне — вони покохали одне одного. Покохали настільки, що це почуття рухало ними вперед, насичувало бажанням жити, давало сили розплющувати щоранку очі.
⠀
Доводилось робити складний вибір, щодня, щогодини. Сам Лалі Соколов, герой історії, говорив авторці, що переймався: не хотів, щоб його разом з коханою вважали "поплічниками" нацистів.
Та хто може судити?
⠀
У людей в концентраційному таборі було небагато шляхів: бажати вмерти чи бажати жити. Ті, хто хотіли останнього, погоджувались на різні вчинки, часто — дуже страшні.
⠀
Я б не розглядала цю книгу як художній роман. Якщо відкинути мою захопленість історією, що лежить в основі, книга — слабка. Описи, дії, діалоги... Все це, як на мене, мало дотягує до повноцінного роману.

Але від початку авторка хотіла зафіксувати сам факт цієї історії. Вона збирала по крупинці елементи історії, слухала Лалі Соколова і намагалась вибудувати цілісність подій. Не можу уявити, як складно йому було про це говорити, пригадувати та відновлювати хронологію подій у пам'яті. Але все вийшло: перед нами одна з мільйонів концтабірних історій, вона справді була, ці люди справді жили.

І неможливо не захоплюватись їхньою силою духу та почуттями, котрі Лалі та Ґіта змогли виплекати у місці, де панувала смерть.

"Широко усміхаючись, вона сказала, що коли роками живеш, не знаючи, чи так само лишишся живим через п'ять хвилин, то тобі нічого не страшно. Поки ми живі й здорові, що б не сталося, все буде на краще"

Вирішила поділитись із вами своїми враженнями від прочитаної книги, якщо ви теж хотіли б її прочитати чи просто в пошуках цікавої книги...

Книга пронизана надзвичайною жагою до життя та променем надії навіть у найтемніші часи...
Це розповідь про єврейського молодика, який потрапивши в концентраційний табір отримав роботу набивати номери новоприбулим. Так через страхіття життя в таборі він знайомиться з дівчиною, задля якої він готовий на все, щоб вижити і вийти з табору...

Історія про кохання, та воно ніколи не виходило на передній план і не затьмарювало реальність перебування в концтаборі. Лінія кохання додала глибини та емоційної напруженості цій розповіді.

Для мене найбільш емоційною була післямова в книзі, що остаточно сформувала післясмак від прочитаного... Однозначно раджу до прочитання 🙏

Такі книги залишають по собі слід. Бо сюжет - не зовсім вигадка. Це охудожнена історія живої людини, яка витерпіла нестерпні муки - тілесні та душевні, - але зуміла вижити, і навіть зуміла відчути щастя.

Сесилія Кляйн, вона ж Цилька, у 16 років потрапила в Аушвіц. З роки життя було втрачено в таборі. Втрачено разом із сімʼєю юної дівчини. Чого вартувало вижити - відомо лиш їй одній. І от коли вʼязнів звільняють, Цилька боїться навіть повірити в те, що все, кінець мукам.
Нарешті свобода!

Страх дівчини виявився небезпідставним. Її відправляють в Сибір, увʼязнюють за звʼязок з нацистами. І нікого не цікавить, що життя в Аушвіці не передбачало вибору, що всі мусили виконувати їхні накази, якими б вони не були.

Не врятуватися, а просто жити. Жити в тих умовах, які є. І саме за це я люблю такі книги, за досвід того, що людина може вижити в найстрашніших умовах.

⠀
Це історія про трьох сестер, які маленькими дали обіцянку батькові завжди бути разом, бути одна одній опорою та підтримкою, щоб не сталося.
⠀
А стався 1942 рік коли дві сестри вирушили до німецького табору, за молодшою Ліві прийшли, а старша Цібі пішла за нею, аби бути їй захистом. Коли сестри виживають в пекельних умовах голоду, холоду і жорстокості, середня Магда ховається щоночі то в підвалі сусідки то в лісі, але настане час залишили свою домівку дідусю, мамі та Магді.
⠀
Три роки Аушвіцу практично не залишається сил жити далі, а головне вони не розуміли як довго ще їм так жити? Чи є сенс? І саме тоді у вагонах новоприбулих вони бачать сестру.
⠀
Я не можу сказати що це найпотужніша книга у своїй темі, залишок книги мені навіть здався слабшим, але потім ти дочитуєш до останньої сторінки, бачиш реальні фото сестер, читаєш історії доль другорядних героїв книги, читаєш що сестри та персонажі інших книг автора волею випадку навіть жили в одному бараку, ти не можеш сказати, що фінал був слабшим, ні, це просто реальне життя.
⠀
Фінал присвячений мирному життю людей які намагалися жити з сусідами які їх здали ворогу, він про людей яким після всього що вони пройшли все одно не були місця навіть в країні де вони народилися, він про людей які втратили так багато і просто не знали як продовжувати жити не озираючись.
⠀
Неймовірна історія про силу сестринської любові, силу людського духу. Про людей які перебуваючи в умовах тотальної жорстокості, не втратили людяність.

Любов врятує світ!

Лалі потрапив у концтабір і там йому, можна сказати, пощастило з роботою та й загалом. Робота фізично не важка, годують цілком стерпно, ще й живе сам у кімнаті, тоді як інші важко працюють, сплять по троє на одних нарах, хворіють, вмирають від недоїдання та виснаження.

У цьому пеклі Лалі знайомиться з Ґітою, між ними спалахує кохання, молодий чоловік намагається полегшити життя коханої, влаштовує її на легшу роботу, підгодовує.

Чи вдасться їм вижити і зберегти кохання - читайте самі, якщо любите історії про війну та Голокост, про виживання в нелюдських умовах, жагу до життя та любов.

Це лайтова історія на цю тематику та все одно місцями до мурашок. В планах прочитати другу книжку авторки - "Подорож Цильки".

"Якщо вранці ти прокинувся, значить це хороший день".

Фраза, яку зараз сміливо можуть і, напевно, промовляють мільйони українців.

З книгами Гізер Морріс, попри важкість теми, я хотіла познайомитися давно. Можливо, зараз для цього не найкращий бекграунд, можливо, кращого не вигадати.

1942. Табір Аушвіц-Біркенау. Юний єврей Лалі вірить обіцянкам німців, буцімто, якщо одна дитина з родини відправиться працювати на владу, родину не чіпатимуть. Відтак він записується "добровольцем" в своїй рідній Словаччині, їде товарним вагоном в нелюдських умовах невідомо куди, щоб опинитися в самому центрі фашистської фабрики смерті.

Все, що відбувається далі - сприймається з перманентним жахом, хоча оповідь доволі стримана. Місцями може здатися навіть - дещо казкова - адже головним героям вдається не просто лавіювати між косою кістлявої старої, одягненої в коричневу форму зі свастикою; їм вдається відчувати не тільки біль і страх, голод і зневіру, а й пізнати справжні сильні почуття дружби, відданості і любові. Оскільки книга - це реальна оповідь головного героя, що розповідає про своє життя пані Морріс, у достовірності сумніватися не доводиться.

Татуювальники у таборах були з касти привілейованих і в якомусь сенсі справді працювали на ворога [не маючи особливо й вибору]. Цей факт гризе Лалі і під час перебування в Аушвіці, і багато десятиліть після. Але саме ця робота допомогла врятуватися не тільки йому, а й тримала на плаву десятки, а то і сотні в'язнів.

Не варто думати, що книга наповнена тільки важкістю і нестримним болем, тільки зневірою і
безкінечним сумом. Навіть в найжахливіших умовах можливо не просто виживати, а й залишатися людиною. Лалі, Гіта, Цилька і багато інших героїв це доводять. Зрештою, читаючи про їх перебування у таборі, розумієш - вони все пережили. А значить, і ми зможемо. Тож їх досвід промовляє до нас і вселяє надію.

А книгу раджу, якщо вам цікава тема Голокосту, якщо хочеться віднайти силу в досвіді інших і повірити в світлі почуття навіть серед суцільної
темряви. "Татуювальник Аушвіцу" - книга справді життєствердна попри все, і я прочитала її за ніч, бо не могла відірватися.

Беручи цю книгу я очікувала іншого, мої очікування справдилися лише частково, але я навіть рада цьому.

Історія щирого співчуття, кохання та сили під час страшних подій в жахливому місці.

Лалі молодий єврей, який рятуючи свою родину погоджується працювати, але він не знає, що замість робочого місця його чекає Аушвіц – концтабір.

Лише випадковість рятує його від смерті в перші ж дні, лише доброта інших в'язнів не дає загинути від важкої хвороби, а потім він стає татуювальником. Всі, хто прибувають в табір отримують номер і він наносить його на шкіру. Люди більше не особистості, вони не мають імен, родин і батьківщини, тепер вони номери.

Випадковість знайомить Лалі з Ґітою і життя робить новий виток.

Неймовірна історія випадковостей і почуттів. Цю книгу неможливо випустити з рук до тих пір, поки не дізнаєшся долю персонажів, а найбільше вражає те, що це не вигадка, не просто сюжет книги, а реальність, ця історія відбулась насправді.

Мені дуже сподобалась книга, щиро раджу її читати 💛
На черзі Подорож Цильки.

Час прочитання книги: технічно 2-3 вечори, але емоційно – хто як подужає.

"Ми всі в одному паскудному човні". Цитата, яка тепер зі мною. Хоча, там багато думок, але ця в добірці.

Це реальна історія Лалі Соколова, якого запроторили в Аушвіц в 1942 році. Він, через обставини, стає татуювальником, який наносить порядковий номер на кожного новозапротореного в табір. Цей номер замінить ім’я, прізвище, все, що могло ідентифікувати людину у звичайному, спокійному житті. Сказати направду, що врятувало Лалі – важко. Можливо, вміння адаптуватися і бажання вижити, хоча одного бажання мало в житті. Можливо, кохання. Так, і воно могло народитися в таборовому жаху. Книга осмислена і стилізована, тому як художній текст читається легко. А ось відчитувати події та осмислювати непросто. Герой книги проводить нас табірним життям, розповідає, як вдавалося втриматися на одному місці та через один єдиний погляд втратити усе. Як часом потрібно було стиснути зуби й просто діяти, аби вижити. І він вижив!