Раджу прочитати її всім, тут послідовно, обґрунтовано розкладена по поличках Друга світова війна та Велика вітчизняна війна – це дві різні війни, перша – проти блоку країн Осі, а друга ще й війна проти фашистів, а це далеко не німці. Треба віддати належне кремлю – пропаганда там працює так, що Геббельс і його міністерство пропаганди – що дитячий садочок. Думаю ви знаєте хто виграв війну в радянському союзі – ну звісно росіяни, саме вони доблесні рицарі, принесли перемогу світу, вони захопили Берлін, вони мужньо примати «стрій» не дозволяючи свавілля над цивільним населення Німеччини. А що ж Україна, що найбільше постраждала у цій війні – а тут бандери, тут фашисти, тут заколотними і вороги народу, тут одні поліцаї та зрадники. Як вміло протягом десятка років нам в голови вкладалась реальність по-кремлівськи: Бандера – зрадник, депортація кримських татар – так вони ж всі німецькі прихвосні, Корюківська трагедія – вся провина на німців, а не наслідок діяльності радянських повстанців, ОУН, УПА – фашисти, повстанці-бандити, американський ленд-ліз – то взагалі ні про що і війну б виграли без нього аж бігом, трагічний бій за Севастополь – замовчування кричущих втрат, підрив Дніпрогес і сотні жертв серед мирного населення, масове мінування міст і містечок, голодування цивільного населення через зниження продовольчих складів, танковий бій під Прохорівкою – найбільше танкове побоїще – брехня, тижневий бій під Дубно-Броди-Луцьк – ось найбільша танкова баталія, і найголовніше «підступний напад Німеччини на беззбройний радянський союз» - суцільна брехня! І це лише маленька частина міфів вигаданих диктаторським режимом. Падіння авторитету партії після війни вимагала якогось єднального фактора – цим стала Велика Вітчизняна війна – обрізаний період Другої світової війни, період переписаний так, як треба було партії, з новоствореними героями, з фашистською Україною, з парадами і квітами, святкували ті, хто по лікоть в крові від власного народу. І зараз за бугром маховик пропаганди працює як ніколи, і реанімуються всі міфи і про війну, і повстанців, і фашистів, що не мають жодного стосунку до них, і «асвабадітєлєй», які несуть мир «рускогаварящім». Роки йдуть – методичка не змінюється. Важливо критично сприймати інформацію, перевіряти її і читати правильну літературу.

Особисто я очікувала більше історизму в цій книзі. Знаєте, більше добірних фактів, джерел, документів. Хто зна чому, бо на обкладинці ж зазначено — НАРИСИ. Та все ж таки цього мені не вистачило. (І на мою думку, це не провина книги, а хибність очікувань.) Подання інформації здалося дещо занадто піднесеним, і дуже впадали у вічі пафосні кінцівки нарисів. (Хоча, звісно, зрозуміло, що це кінцівки з відео і в який час це все записувалося. Тоді нам таке необхідно було чути. Та й зараз не завадило б, хіба що не так патетично висловлене.) Тож це не суто історичний нонфік, не плутайтеся так, як я. Та попри все написане мною вище, ставлю найвищу оцінку, бо це важливо і цікаво. (А ще тут є ілюстрації!) Якщо ви тільки починаєте занурюватися в історію та навіть якщо ні, то я впевнена — знайдете цікаві та невідомі факти й прізвища. Якщо потребуєте піднесення, залюблення у свою країну і націю, розбурхати почуття гордості (якщо раптом воно заснуло), якщо трохи призабулося через що ми пройшли і чого досягли — вам треба це прочитати. Якщо потребуєте більшої ясності щодо причин війни, "стосунків" з росією/імперією/союзом/братнім народом, важливості знання історії, щодо того чому ми такі які є і чому росіяни інші, та як не стати Білоруссю — будь ласка, читайте. Переоцінити важливість знання історії неможливо.

Від цієї книги мене періодично бомбило. Звісно, я не раз чула про те, що поляки намагаються звинуватити у всьому українців і зробити українських націоналістів жорстокими звірами, які не мали в собі нічого людського. Наче для них вбивство і була ціль, а не засіб, щоб добитися свого. Я це чула і читала неодноразово, але таке скупчення польських міфів і пропаганди, яку розвінчує автор, треба ще пошукати. Автор зробив велику дослідницьку роботу, щоб розповісти про події на Волині в 1943, щоб знайти причини цього протистояння і її наслідків. Про те, як події минулого сторіччя і досі впливають на польсько-українські відносини. А також, як, через недостатню поінформованість народу подіями, різні сторони починають маніпулювати думкою населення. І як цими подіями і конфліктом двох народів, польського і українського, користується третя сторона- в Другу Світову німці і радяни, в сучасності Росія.

Мені важко читати книги про нашу історію та культуру, бо це вибиває з колії — не тому, що банальщина чи ще щось таке, просто коли ти бачиш руйнацію своєї країни за власним вікном, читати про це в історичному контексті ще важче. Я розумію, що це необхідно знати, але це важке знання. Може того За лаштунками імперії Віри Агєєвої вже 3й рік я потрохи гризу, і ніяк не закінчу. Однак ця невеличка збірка коротеньких нарисів стала своєрідним катарсисом — важливі і жахливі речі передавалися через коротку оповідь із життя одного чи кількох персонажів, вони були індивідуалізовані і того сприймалися ближче, але без того тягаря значущості, що ховається за сухими цифрами та іменами. Через такі живі оповідки я поринала у кожну історію, переживала її особисто, плакала, але продовжувала вірити у краще. Я думаю, що саме таким чином треба передавати історію, сухі цифри та імена відвертість людей, а от можливість розділити особистий досвід навпаки. Тож велика подяка авторові за таку прекрасну, щемку, щиру, повчальну та надихаючу книгу!

Структурно книга поділена на 50 міфів, які розвінчують автори в кожній окремій главі. Глави короткі, інформативні, з великою кількістю фактів та без емоційних відступів, тому сприймаються досить легко, незважаючи на страшні події, про які в них оповідається. В книзі описані і такі події, про які розказували на уроках історії в школі, і ті, які не згадували або не акцентували на них увагу. Деякі міфи сильно пов'язані один з одним зі схожими поясненнями та посиланнями. Тому мені під час читання іноді хотілося їх об'єднати в більші тематичні глави, наприклад: стосунки СРСР та Німеччини в 1939-1941, діяльність УПА, Кримські татари. Але тоді структура книги була би набагато складнішою для сприйняття. Що мене найбільше зачепило, так це навмисне змінення дати закінчення війни СРСР (не 8 травня, а 9) і маніпулювання цим зараз. Що ж, 8 травня в нас залишиться як День пам'яті жертв Другої світової. А день Перемоги в нас неодмінно буде і це буде зовсім інша дата! Ця книга ідеально підходить для того, щоб дізнатися чи нагадати про події Другої світової війни та розібратися з тими міфами, які розповсюджує ворожа пропаганда.

Книга, що здатна боляче торкнутися душі та розбудити найглибші почуття, яких ми навіть не знали в собі. Це не просто історія війни; це спогади, які живуть у нас, як спадок поколінь, і які шепочуть про неймовірну відвагу, біль і нескореність. В'ятрович майстерно проводить читача через знакові події минулого століття, змальовуючи долі тих, хто боровся за свободу, не відступаючи навіть перед смертю. Історії, зібрані в книзі, складаються, як мозаїка, у картину боротьби українського народу, сповнену світла та тіней. Автор не вдається до зайвого пафосу чи прикрас, натомість перед нами постають живі люди, які мали мрії, страхи та сподівання, яких ми розуміємо на глибокому емоційному рівні. Ця книга змушує задуматися про те, як мало ми знаємо про біль, пролиту кров і втрати, які зробили можливим наше сьогодення. Вона надає голос тим, хто часто залишається в тіні офіційної історії, та нагадує нам про те, що за наші мирні дні були заплачені високою ціною. В'ятрович малює портрет нескореної нації, яка, незважаючи на усі трагедії, завжди знаходила у собі силу піднятися. "Наша столітня" — це книга, яку боляче читати, але яка має бути прочитаною. Вона залишає слід у серці, що нагадує нам цінувати мир, пам’ятати минуле і розуміти, якою жахливою може бути ціна свободи. Це не просто історія, це частина нашої душі.

Нещодавно перегорнув останню сторінку "Нашої столітньої" Володимира В'ятровича, і досі не можу оговтатися від того спектру емоцій, який накотив. Книга – це не просто історичні нариси; це ціла мозаїка боротьби, болю та надії, що розгорталася на нашій землі протягом цілого століття. Так, сто років — це вже не просто окремі моменти, це нескінченна ланцюгова реакція подій, що переплітаються через покоління. В'ятрович зумів написати цю історію так, що я відчув кожен подих тієї боротьби. Усе – від національних героїв до звичайних людей, які мріяли про свободу, про спокійне і гідне життя – усі вони оживають на цих сторінках. Для мене було відкриттям, наскільки різноманітні, а часом і несхожі за методами, але однакові за суттю, були всі ці протистояння. Ніколи не думав, що кожна така сторінка нашої історії має стільки деталей, про які ми часто не знаємо або забуваємо. Особливо мене вразили емоційні акценти: тут немає спокійного тону чи байдужого наративу. У кожному слові відчувається жага показати не лише хронологію, але й справжню ціну цієї боротьби, без жодних прикрас. Автор неначе розмовляє з нами, тягне нас у ті важкі й, одночасно, світлі моменти національного становлення. Я був настільки поглинений, що інколи здавалося: саме мої предки стояли в тих окопах або кричали на барикадах. Це надзвичайно важлива книга, особливо зараз, коли ми переживаємо схожі випробування й так само шукаємо в собі сили й мотивацію для боротьби за свободу. "Наша столітня" показує, що ми — частина великої історії, що наші сьогоднішні дії зумовлені не лише теперішнім моментом, а й століттям боротьби й прагненням бути вільними. Читати обов’язково. І не просто читати, а відчути, пропустити крізь себе цю боротьбу, цей біль і надію, які В’ятрович так майстерно описав.

Нам треба якомога більше подібних книг та праць. Українці десятиліттями не вивчали своєї історії, не знали своїх героїв. Якщо 30 років тому ми мали право звинувачувати в цьому комуністичну владу, то сьогодні — ні.  В книзі гарно структурована історія появи організації,  коротка біографія командирів та велика кількість ілюстрацій.  Важливо розуміти, що це не художній твір, а саме історична збірка з перевіреними фактами та опрацьовані спеціалістами та науковцями.  Подібну книгу варто мати кожному, хто цікавиться власною історією.