«А втім, люди сходять на гори не тому, що в цьому є сенс. Причини знайти можна – це скеровує заблудлу душу, дає друзів самотньому, честь-негіднику, гострі відчуття – знудьгованому. Та, зрештою, прагнення зійти на вершину не піддаються логіці – як і пристрасть, чи подорож на Місяць».

Якщо ви читали «У розрідженому повітрі» Джона Кракауера і вона вам сподобалась – цю однозначно раджу! Всі 300 сторінок я читала з одним питанням – от що їх спонукає шкрябатись на ту вершину, ризикувати найдорожчим – життям, спускатись покаліченими і знову збиратись на наступну вершину?! Мені їх не зрозуміти, але читати було надзвичайно захопливо.

Гора К2, хоч і трішки нижча за Еверест, але підйом набагато складніший - адже дочекатись вікна в декілька днів, коли погода дозволить зійти на вершину – це ще той тест на витривалість та везіння. Група, про яку йде мова, була надзвичайно різношерста – що по національності, що по рівню підготовки, характерах та мотивації до сходження, а ще – вона була надзвичайно велика як на це сходження. Те, що трапилось під час спуску з вершини – було наслідком одного промаху – недотримання попередньо узгодженого плану підкорення вершини. Люди були засліплені жагою стати лапкою на вершину «на висоті 8611 метрів він почувався найвищою людиною на Землі», що забули наскільки небезпечним є спуск такої великої групи в темряві. А далі маємо одну з найбільших катастроф альпінізму.

Яким же моторошним, нервовим був цей спуск – і це лише для мене, не уявляю як вони витримували все, що накликали на свою голову. Скільки особистих трагедій там трапилось: смерті, каліцтва, випробовування на людяність – допомогти товаришу чи пройти повз нього і приректи на смерть. Гора вивернула всю душу навиворіт, показала хто є хто, хто вижив ціною іншого, показало яке було зневажливе ставлення до шерпів (високогірні носії, що виконують найтяжчу роботу: підйом сотень кілограм вантажу, прокладання маршруту, супровід і допомога альпіністам). Альпінізм виглядає красиво, допоки все йде гладенько, а далі це криваво і моторошно.

Я розумію, що спонукає шерпів після такої трагедії, втрати рідних і товаришів, знову йти в гори – це їх єдиний спосіб заробити грубі гроші. А от альпіністів, що були за крок від смерті – я їх не розумію, вони мені як високогірні наркомани з ломкою без наступної «дози». Підкорення, яке одних зробило відомими, а інших прирекло вмерзати в книгу гори. Ви тільки гляньте як моторошно виглядає гора «пам’яті» полеглим альпіністам. А там всередині – краще не писатиму….

«Нарешті полюс. Приз трьох століть. Мрія і мета двадцяти років мого життя. Нарешті мій! Ніяк не можу змусити себе усвідомити це. Все видається таким простим і банальним».
Неймовірно крута книга!😍 От всім раджу! Не припиняю казати, що краще за будь-яку вигадану історію, є історії з реального життя. Ось яскравий приклад. Тут вам і пригодницький роман, і мотиваційна книга, і біографія, і нонфікш про далеку північ, ескімосів, флору і фауну.
«День був чудовий, світило сонце, дув легенький вітер, температура сягала -40°» і це сидить читає баришня, у якої за вікном -6° і вона носа на вулицю не хоче висунути. -40° - чудова погода!??!!! Ви уявляєте цю жагу людей, це нестримне бажання досягнути Північного полюса, щоб піддавати свій організм таким тортурам?! Низькі температури, неймовірно складний і небезпечний шлях Північний морем крізь лід, мілину і підступні течії, де щохвилини паковий лід може просто розчавити корабель як горішок, і це ще квіточки в порівнянні з тим, що чекає на команду попереду. А там півроку в темряві без сонця, в постійній мерзлоті. Я від цих описів інеєм покривалась – знаєте яке у них прибирання було в каютах – вони лід з-під койки вигрібали! Мати рідна! Пірі мав гарний хист до письма — книга написана надзвичайно цікаво, неймовірно круто поданий опис ескімосів: їх побут, традиції, одяг, розподіл обов’язків, спосіб життя та пристосування до екстремальних умов. Ну просто «вау»! Це не суха статистика, це дуже якісний пригодницький екшн.
З моменту виходу першої групи з корабля в напрямку «північ» - я нігті згризала від переживань за них. Дуже тяжкий і небезпечний шлях, і хоча всі деталі були продумані, дуже грамотно розроблена система переходів, але постійний рух льоду, тріщини, сніг, туман, мороз і вітрюган – все це мало свої плани на групу дослідників. Пірі не лише дослідник, він і винахідник, що намагався удосконалити все спорядження, що треба експедиції в дорозі – сани, примуси, одяг, їжу і т.д. А як мені шкода було песиків — скільки їх померло в цій експедиції(
Роберт Пірі геніально продумав свою останню експедицію, в 53 роки провів за собою групу туди й назад, протопав ніжками сотні миль, керував твердою рукою, знаходив рівновагу між ескімосами і своєю командою, слідкував за всім і кожним, оперативно і жорстко приймав рішення – і в сукупності «після двадцяти трьох років тяжкої праці, розчарувань, труднощів, поневірянь, страждань і ризику я нарешті позбувся жаги, яка штовхала мене до Північного полюса. Я здобув великий географічний приз – Північний полюс».

«З ранніх років мене вабили регіони за північним полярним колом – зокрема, звісно, сам Північний полюс. І от я стою на полюсі – Південному. Чи можна уявити більшу іронію?»
Ось так часом доля втручається і все йде не по плану — Пірі, що встиг дійти до Північного полюса, поки Амундсен лише збирався в експедицію, змінив його вектор на діаметрально протилежний. Цілеспрямований Руаль посидів, подумав, почухав голову і опа – є ж ще Південний полюс, лежить десь там невідкритий – треба брати, поки туди ніхто не дійшов. Сказано – зроблено: закипіла активна підготовка, шукались кошти, збиралась команда, припаси, спорядження, навіть побудувався цілий збірний будинок, де команда мала жити пів року на самому континенті, і, звісно, купувались собачки – рушійна сила переходу снігами і льодовиками.
Скільки дослідників – стільки й методик походу. Дуже відрізнявся похід Пірі та Амундсена, як і виклад своєї історії. Все-таки Пірі мені більше до душі – вміє він подати текст так, щоб ви в захваті читали якісний пригодницький роман, Амундсен же, виклав свою історію так детально, от дотошно так, що ви ніби самі збирали ті речі і комплектували сани. У нього дуже деталізовані описи скільки, чого саме, на скільки розраховано, скільки пройшли, що їли і пили, відстані, висоти – все виміряно і записано. Часом від цього стомлюєшся, бо мені хотілося більше вражень від самого переходу до Південного полюсу, вражень від краси, що вони бачили, від гірської системи, яку вони перетинали, від всіх небезпек та складнощів, їх емоції, думки, а не холодна статистика. Словом, мені не вистачило емоційного опису його мандрів.
Дуже відрізняється і маршрут на Північний і Південний полюси – відповідно і способи його досягнення. Пірі йшов декількома групами – перші шукали і прокладали маршрут, а група, що безпосередньо мала дійти до самого полюса – йшла останньою, торованим шляхом. Амундсен же, групою, що вийшла із зимового табору – дійшов до Південного полюса. У нього не було відкритої води, через яку треба було перебиратись, але була гірська система, яку треба було подолати та пустотілий лід над проваллями, куди вони часто провалювались і дивом встигали витягти і собак, і сани, і себе. Хоч шлях був небезпечним, довгим та дуже насиченим, але текст я читала рівно через стиль викладу.
Цікавим є побут на зимовій станції – збірний будинок та купа приміщень, які вони прорили в снігу – це було круто і неймовірно цікаво! А ще – подорож із собаками на кораблі до полюса (ох, це складне завдання було — вся палуба віддана собакам, екіпаж рухався і жив між ними), вишкіл цуциків та самих погоничів перед мандрівкою – все дуже відрізнялось від Пірі, що мав ще й ескімосів, які вміли поводитись із собаками. Амундсен розділив свою команду на двоє, кожна мала своє завдання для дослідження – полюс і гірська система.
Експедиція Амундсена була дуже насичена — вони жили безпосередньо на льодовику, провели масу досліджень та відкриттів, дійшли до Південного полюсу і живими та здоровими повернулись назад. А ще мене дуже вразило і здивувало – Амундсен не говорив своїй команді, що вони пливуть підкорювати Південний полюс. Всі свято вірили у мандрівку до Америки. Уявіть силу віри в свого провідника, щоб погодитись на таку небезпечну авантюру!
«П’ятеро обвітрених, покусаних морозом рук схопили палицю, підняли звивистий прапор і вперше в історії встромили його в географічний Південний полюс».

«Напиши книгу про мене, лише ти зможеш це зробити, всю правду, але тільки після моєї смерті» Марлен Дітріх

Мене просто розриває - не можу не поділитись враженнями!!!
Я не дивилась фільми з Дітріх, не можу сказати особисто як вона грала, тут покладусь на опис від її дочки – судячи по колосальній підготовці до зйомок (костюми, грим, образ в цілому), залізній волі і витримці, чуттю та знанням правил освітлення, постави – вона мастодонт в кіноіндустрії. Тут я їй віддаю шану. Але як людина – ох і гнила ж вона особа, я була шокована від її дій, поведінки, поглядів.

Тому писатиму про те, що мене вибило з колії – перший том мене знудив під кінець – багато залаштункових історій підготовки до кожного фільму, як тривали пошуки ідеального костюму, вуалей, пір’я, суконь і т.д., сцени з фільмів, опис багажу, валіз і їх вмісту, гримерних, будинків, де вона жила – мені стало нудно. Другий том – друга світова війна, концерти Дітріх, її турне по світу, останні роки життя - тут вже більш цікаві події.

Що ж, хто така Марлен Дітріх в реальному житті (суто моя думка) – егоцентричний тиран, егоїстична («..вона жодного разу не запитала у іншого «як справи?») істерична, гуляща – я навіть не можу порахувати зі скількома вона спала, її тур на підтримку американських солдатів - то взагалі секс-тур, обмежена та закомплексована особа, параноїк, заздрісна брехуха, що жила у вигаданому собою ж світі. Людина, яка повільно «вбивала» людей навколо себе, найбільше діставалось дочці Марії – як можна було так поводитись з дитиною?! «Із Дітріх будь-які свята були табу», дочка в 9 років не знала алфавіту, не відвідувала школу, не мала друзів, сиділа під зачиненими дверима маминої гримерки і гадала з ким саме мама зараз там, до другої ночі чекала матір з вечірок, щоб роздягти і прибрати її речі, їздить по знімальних майданчиках і працює помічницею, слідкує за постійною зміною чоловіків у ліжку матері, яка потім розповідає їй як подрузі що і як, хто і який! В будинок, де вона жила з коханцем-режисером, приїздив її чоловік зі своєю коханкою (точніше дівчинкою для знущань, що з боку Дітріх, що від чоловіка – вони вдвох довели її до божевільні – «мої мама й тато.. здатні на все»), чорним ходом приходить третій коханець – і це все бачить дитина. «Щирі друзі» дочки виключались і швидко зникали, поклоніння лише матері, погуляти (піти в музей, наприклад) можна було лише тоді, коли мати в ліжку з коханцем, решта часу – служіння діві. «Підкласти» дочку-підлітка під свою подругу лесбійку, яка її ґвалтувала, для того, щоб зробити з неї лесбійку, яка не мала б родини, дітей і завжди була при ній. «…я перетворилась на об’єкт власності, привчений до того, що його використовують як заманеться”.

«Матері повинні любити своїх дітей захищати їх від зазіхань. Я була гарною дівчинкою, робила все, що вона від мене хотіла… Чому вона воліла, щоб мені зробили боляче?»

Марія до останніх днів була при ній, вона так і не змогла звільнитись від її впливу, від її тиранії – терпіла всі знущання, вибрики, брехню щодо себе, свого чоловіка, жорсткі вислови щодо своїх дітей, щодо своєї роботи і поглядів, возила її по лікарнях, рятуючи від смерті, витягала із запоїв. Підтримувала батька після інсульту до його смерті, безхребетного чоловіка, що все життя жив на гроші дружини і під її контролем, відіграючись на своїй коханці (що померла в психлікарні) і на дочці. Ох, тут писати і писати - я такої емоційно вибухової біографії ще не читала!!

Може, я старомодна чи обмежена в поглядах, але таким жінкам протипоказано мати дітей і родину. Настільки бридкою людиною вона була – брехлива до останньої волосини, жінка з гарним фасадом і чорною душею. Дуже раджу цю біографію – без емоцій вона вас не залишить.

«…є люди, які не припиняють боротьби, навіть коли здається, що надії нема»

Я ніколи не любила фантастику, а фентезі – це взагалі була для мене казка. От поки не прочитала «Хроніки Буресвітла» - вау!!, затягнули мене світи творені Б. Сандерсоном і тепер я його фанатка – читаю все.

«Остання імперія» - цікаво і нічого не зрозуміло – треба продовження. В загальному, знайомий сценарій - світ, яким править безсмертний тиран Всевладар, пригнічені скаа – люди-раби, і «месія-борець» Кельє, що збирає людей для повстання. Але як інтригуюче прописаний цей світ і його мешканці! Є обрані «з імли-народжені» надлюди, які вміють отримувати надсилу з металів, є їх шукачі і вбивці – нелюди почвари. І все це на фоні червоного сонця, попелу, замість дощу, чорної випаленої землі. А ми з героями готуємось до повстання: герой, Келсьє, – харизматичний організатор з надздібностями, Вен – врятована від бандюків бродяжка, що виявилась не просто дівчиною - з-імли-народжена і ще й із зірочкою (що має розкритись в наступній частині), і допоміжні керівники повстання – дуже колоритні постаті з різними здібностями і долями. Збір армії, підняття людей, що століттями жили пригноблені, підпілля, бали і аристократи, перетворення «попелюшки» в принцесу, кохання і війна-масові страти, зради, пастки, героїзм і самопожертва, закулісна боротьба за владу. Боротись проти автократії і тирана, коли знаєш, що знищити його не зможеш – він безсмертний, вічний, брати відповідальність за людей і вести їх на війну, нести тягар втрат, але не втрачати оптимізм і заряджати ним іншим, стати новим «богом», символом боротьби і надії, дати поштовх скинути ярмо рабства і піти проти поневолювачів, але заплативши найвищу ціну – доля Кельє. Боротись до останнього подиху за праве діло, отримати перемогу над ворогом, але чи повна ця перемога…

Словом, мені сподобалась і я дуже чекаю на другу частину.