Історія про те, як любов здатна зламати життя. Ця книга залишила досить неоднозначні враження. Хто цікавиться мистецтвом та знає про відносини Пікассо та його жінок, також знають, що щасливими жінки поруч з ним були недовго. Добре, що зараз психологи та психіатри не використовують струми, щоб лікувати психічні розлади і якщо людина живе в залежних стосунках з нарцисом для цього є терапія. Історія Дори, це пошук себе, своєї ідентичності, боротьба за виживання у світі мистецтва, де жінки були лише музами, а не творцями, а також трагічна історія кохання. Трагічна для Дори Маар. Книга читається легко, але викликає сильні емоції

Ця книга пронизала до глибин душі. Зараз приходить усвідомлення, що у цьому світі війни були завжди і всі вони жорстокі та безжальні. Книга розкриває історію життів боснійських жінок та чоловіків, які потрапили у сербські концентраційні табори. Невимовно боляче це читати особливо на фоні війни в Україні, отаким є справжнє обличчя катів. Тяжкий психологічно твір, але вартий уваги та часу витраченого на нього.

я не знала про югославію нічого, до моменту як відкрила цю книгу. знала дуже мало про країни які раніше були у складі югославії, і про те що сталося з ними після розпаду срср. не знала про ясеноваць, і дуже мало про війну у боснії. і зовсім не знала про те, як жилося людям які втратили якесь базове розуміння того, що робити далі зі своїм життям у незалежній державі. ця книга – досвід славенки дракуліч описаний в есеях. короткі оповіді про різні життєві ситуації, про політичний стан країн колишньої югославії, про мрії багатшого і щасливішого життя в недосяжній європі. роздуми про те, чим для кожного східноєвпропейця є ця «європа». есеї різні за розміром і трохи відрізняються за стилем, в одних авторка описує ситуації з власного життя – ці есеї щиріші і наповнені страхом. в інших описує колективні наративи і політичні ситуації – від них віє холодом і сухим фактажем навпіл з нерозумінням людей, бо треба якось уживатися з тим, що їх влада і вони самі, робили у минулому. вирубка дерев це публічна страта, командир концтабору ясеноваць спокійно живе щасливе життя у європі, іноземці (західноєвропейці) апріорі багатші і значить з них можна брати в пʼять разів більше. ця книга цікава для загального розвитку, аби дізнатись щось з історії сусідніх країн, аби вкотре усвідомити якісь грані людських вчинків.

Я знаю багато дівчат-гуманітарієв, але не так багато дівчат-фізиків. Жінка, про яку йде мова у книзі, була не лише видатною, але й єдиною на політехнічному курсі Цюрихського університету, першою дружиною тоді ще невідомого Альберта. У нього була своя теорія відносності, а у неї - теорія туги. І вони були у цьому бездоганні. Як же я співчувала цій жінці, злилася на її чоловіка, не розуміла її вчинків, дивувалася з тупості родини Альберта. І так кілька разів по колу. Вони зустрілися, коли йому було 17, а їй - 21. Потроху вона призвичаїлася, зрозуміла, що цікава як особистість, а не предмет краси (бо ним вона стати не могла, тим більше, зважаючи на кульгавість), писали разом наукові роботи, грали на музичних інструментах, народили дітей (не усіх у шлюбі), а потім - він став популярним і відомим і закохався в іншу. А вона усе глибше занурювалася у тугу. "Мілена була його однокурсницею. Його колегою по роботі. Коханням його життя. Пізніше - дружиною і матір'ю його дітей. А зараз - людиною, яку він називає чужинкою. Щось у цьому слові завдає глибокого, істинного болю." Кордони людської геніальності та тупості безмежні. Важко, коли вони поєднуються в одній людині. Вкотре переконалася: з чоловіками треба говорити, твоя стриманість, як і істерія, нічим гарним не скінчиться. Рекомендує, хоча мушу попередити про повтори в оповіді, вони мене теж трохи діставали. Посилання на ці складні взаємини я зустрічала в інших книжках, тепер розумію їхню суть. Якщо і вам цікаво - welcome.

Книга не є легкою для прочитання, оскільки тексти спонукають до роздумів, заставляють задуматися... Описаний досвід східної Європи є досить повчальним для українців, дозволяє багато зрозуміти. Ця книга варта прочитання.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою. На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука. "Скільки разів людина помирає після смерті?" Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна". Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ. Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

З цієї історії дуже легко зробити сучасний висновок. Жінці варто ставити себе та свої захоплення на перше місце, щоб бути щасливою. На жаль, як сто років тому, так і тепер, жінкам не завжди вдається це реалізувати. І історія Мілеви досі звучить актуально. Через свої стосунки, вагітності та шлюб з Айнштайном Мілева не змогла побудувати кар'єру фізикині. Зрештою, вона втратила і кар'єрні перспективи, і стосунки, і, назавжди, душевний спокій. Фінальний моторошний акорд цієї історії - психічна хвороба молодшого сина в час, коли психіатрія лише почала розвиватись як наука. "Скільки разів людина помирає після смерті?" Боляче читати про жінку, яка не відбулася. Але цю жінку ми вже принаймні знатимем не суто як "першу дружину Айнштайна". Сам текст незвично написаний. Як для нонфіку, в ньому, окрім фрагментів листування, не висвітлена джерельна база. Я б з задоволенням почитала перед- чи післямову з указанням джерел. Як для фікшну, стиль тексту тяжіє до публіцистичного. Отже, для мене це - вправна напівдокументальна, напівхудожня спекуляція на тему життя Мілеви. Іноді текст давався важко через величезну кількість повторів одних і тих самих ідей і їх кочування з розділу в розділ. Проте авторці переконливо вдалося змалювати побут, менталітет та геополітичний мікроклімат аж трьох країн - Сербії, Швейцарії та Німеччини початку ХХ ст. Тож я дякую цьому тексту, окрім емоційного насичення, ще й за подорож у проминулу епоху.

Читаючи книгу "Бузкові дівчата" я неодноразово задавалася питанням, а як би вчинила я на місці фашистської лікарки Герти Оберхойзер, яка проводила медичні експерименти над дівчатами "кроликами" у таборі Равенсбрюк? І знаєте, можна сотні разів стверджувати, що я б такого не вчинила, але це не правда! А правда у тому, що відповіді не існує, адже я не була на її місці! У своїй книзі, хорватка Дракуліч пише 13 розділів про військових злочинців, які під час війни 1991-1995 років в Югославії жорстоко вбивали, гвалтували та чинили злочини проти людства. Авторка задумується над тим, звідки у цих людей з'явилася така жорстокість, адже до війни більшість із них були милими людьми, спокійними сусідами, добропорядними сім'янинами... Невже це вроджене? Навряд чи... Можливо вся ця лють і ненависть виникли від безнаказаності чи вседозволеності, від безмежної влади, відсутності опору? Чесно, я не знаю, чого очікувала від прочитання, але й досі перебуваю під враженням. Це та книга, яка довго муляє, яка змушує думати та аналізувати. Славенка Дракуліч так вдало все розібрала, розжувала і по поличкам розклала, що навіть людині, яка геть нічого не знає про історію Балканів, буде зрозуміло.