🗼Уявіть Париж 1943 року, окупований нацистами. Атмосферу лиха, що нагадує Дамокловий меч: він застигає у повітрі, а втім, певності у завтрашньому дні немає в нікого
📎 «Лихо охопило Париж, як чума. І хоча є певна сила, щоб продовжувати жити далі — відправляти в школу дітей, наспівувати під ніс, поки їдеш на велосипеді, пекти хліб, грати на піаніно, складати квіти в букети, повертатися додому до комендантської години, – усе це видається фальшем, коли інших позбавили того ж права?»
▫️В цьому розбурханому світі, напівзруйнованих будівель і вщент знищених мільйонів мрій, живе Селін разом із батьком та маленькою донечкою Коззі. В них є все для щастя: затишна квартира, квітковий магазин, теплі страви на обід і вечерю, взаємоповага
▫️Та одного дня тонкий лід реальності дає тріщину. Окупант Рейнгардт розбиває скляну вітрину крамниці, наводить безлад всередині й...Виводить жовту зірку на вікні, позаяк батько Селін має єврейське походження
▫️Вони планують втечу, але й цей план не спрацьовує. Літнього тата забирають у табір, де його чекає смерть, а донечка Селін змушена переховуватися у таємній кімнаті під дошками підлоги...Схожою на нірку. Вони удвох в кублі ворога, який має владу впереміш із безкарністю. І все ж згодом їм вдасться вирватися із клітки, кожен сантиметр якої просочений кров‘ю, ранами, болем, залякуванням. Єдине, що їх врятувало, відсутність страху. Бо, за словами головної героїні, біль не тотожний йому
▫️Згодом, вже у наші часи, в цій розкішній квартирі з ліпниною біля стелі й величезними вікнами, оселяється Керолайн. Художниця, яка віднаходить стос давніх невідправлених листів Селін до свого коханого Люка. Й вона за допомогою інших віднаходить всі ниточки цієї не розказаної історії
▫️Важко подумати, скільки таких історій зараз у нас. В Україні. Тих замучених рашистами людей, які ніколи не зможуть розказати про пережите. Тих, чиї страждання залишились у братських могилах
📎 «Зрештою я повернувся на вулицю Клер, де жив із двоюрідною бабусею, яка вижила під час окупації, – повів він далі. – Ми вдавали, що нічого не змінилося, та насправді змінилося геть усе. По очах видно було, хто пережив трагедію. Та й досі видно...».
Анонім
Це моє перше знайомством з творчістю Сари Джіо - і одразу в десятку! Звернула увагу на назву і анотацію - думала, що це легкий бульварний роман... Але вразили і сюжет, і задум і герої!
Все починається з 1933 в Сіеттлі, коли стомлена покоївка Віра повертається до орендованої квартири над баром, де лишається її син. Віра виховує його сама - без чоловіка і рідних, грошей бракує не лише на квартиру, а й на їжу... Тож будь-який вихід понаднормово - це їх виживання! Відтак, повертаючись додому, Віра не знаходить сина. Вона шукає його по вулицях, які вже засипає травневий сніг, що згодом переросте у справжній апокаліпсис. Але жінці байдуже - її син - зник, лише його улюблена іграшка знайдеться неподалік у снігу... На що піде жінка, щоб знайти свою дитину?.. На ВСЕ! І про це авторка розповідає у романі. Але чи вдасться Вірі знайти сина?..
Паралельно у книзі Сара Джіо майстерно вплітає історію ще однієї жінки - журналістки Клер, яка живе в Сіеттлі, але у 2010 році. У неї чоловік, вона вагітна... - ніби все добре... Але на місто знову насувається схожий буревій!.. Ці дві жіночі долі розділені у часі дуже схожі. І якщо історія однієї закінчується трагічно, то доля іншої через усвідомлення, прийняття, а головне розкриття історії загадкового зникнення хлопчика у 1933 році має шанс на щасливий кінець! Книга написана досить динамічно, має детективну складову, розкриває сімейні таємниці і тримає у напрузі до фіналу. Рекомендую! Історія захопила своєю несхожістю на банальне бульварне чтиво. Ставлю 10 з 10!
Анонім
Саро, вибач, але на цьому наші спроби подружитись завершились.
Для мене книги авторки дуже поверхневі. Тут з перших сторінок надто проста і швидка історія, де все дуже вдало і нереально складається.
Що такого зробила Флора, щоб завоювати прихильність дітей, хоча до неї цього не змогла зробити жодна няня?
Як вони з Десмондом встигли закохатись за пару годин?
Чому все розвивається так швидко і штучно?
Злодії просто злодії, бо вони потрібні в книзі, а їхню мотивацію ми самі додумаємо.
Всі (в т.ч. і поліція) дуже легко розповідають Еддісон свої або чужі історії, хоча вперше її бачать. Вас не турбує, чого вона рознюхує і як вона буде цю інфу використовувати надалі?
Багато питань залишилось про долю Флори і Десмонда - як вийшов такий фінал?
Намагалась проскакувати непогана тема про жертв аб’юзу, але вона не змогла розкритись повноцінно.
Анонім
Котолог
