Чудова збірка 15 оповідань сучасних українських письменників про Різдво і українські традиції, про війну і любов, про родину і дитячі спогади. Люблю такі збірки, бо обовʼязково відкриваю для себе нового автора, - цього разу це Юлія Мак (розумію упорядника книги, що розмістив це оповідання першим).

❤️‍?А меч в його руках пером легеньким стане. Це збірка з 15 коротких різдвяних (і дуже різних за характером) історій, - про традиції, про кохання і #про_війну. Про ворожіння на Андрія, про дитячі спогади і про рішення залишитись тут, вдома, серед своїх. Про ложку куті, яку залишаєш для тих, кого вже немає поруч. Про родину, що нарешті зібралась разом, про скорботну зірку Різдва, про коляду, щедру і посівання. Про складну сімейну динаміку, лицемірство і свята, які стають випробуванням. Про родинні реліквії, блекаути і вогник надії серед суцільного мороку. Про спалення дідуха, про метушливі дні підготовки до Різдва і про людей, які не знають іншого шляху, окрім нищення. Про дитяче свято у Маріуполі, якого ще не торкнулась війна. Про вертеп і про заборону релігійних свят. Про присягу замість світової слави, про полон, про побратимів, які відійшли у засвіти. І про довгожданий кінець війни. ✨ Мої улюблені історії з цієї збірки створили Юлія Мак, Ольга Богомаз, Анастасія Левкова і Валерій Пузік, але вся збірка дуже хороша (мені не сподобалась тільки історія Сашка Столового). Книжка дуже комфортна, дуже «своя». Я чомусь навіть не дивилась в її бік, але виявилось, що це саме те, що мені було потрібно. Автори: Ольга Богомаз, Анна Грувер, Віталій Дуленко, Таня Касьян, Юлія Лаба, Софія Мокій, Кирило Половінко, Валерій Пузік, Надія Сухорукова, Марія Титаренко, Христина Шалак, Юлія Мак, Олена Пшенична, Сашко Столовий, Анастасія Левкова

?"Весілля Настусі" Ольги Богомаз – книга рефлексій про подорож додому? Тут поміж сторінок багато простору розлогих степів, де люцерна всеможливих відтінків, глибокі яри, фактури глини, мов розбавлені амарантовою аквареллю заходи сонця?? ✒️"Підступність степових квітів породжена боротьбою за виживання. Вони твердіють від засухи, щоб не вмирати, вицвітають на сонці, щоб злитися із землею, гострять колючки, як ножі, щоб захиститися від звірів, а щоб насіння не зламало їм хребта, скидають його птахам. Нарощують непробивний панцир і живуть вічно, пробиваються крізь сніг щороку на одних і тих самих місцях"?? ? Головні герої – Яромира та Олег, котрі їдуть на весілля молодшої сестри на Донеччину. Більше 60-ти сторінок – розлоге панно добирання із Києва, пересипане шансоном маршрутки, обсценною лексикою водія, навантаженням колоритними описами пасажирів. ❤️‍?Це роман про подорож додому. Дитинство та юність сім'ї Олега та Яри припали на роки безгрошів'я, відсутність бодай хиткої стабільності. Втім, у дитинстві навіть попри це дитяча уява відшукує якісь якори добра й світла. Зрештою, ти можеш просто глянути на сонце, заплющити очі й на кілька хвилин розглядати калейдоскопічні візії? ?Похід Яри на стрих і розглядання трав на осонні під мотузками, дідусевих речей, папок з братовими дитячими малюнками малюнками – про відчуття бодай якихось коренів. Про сховане тепло й бажання відігріти серденько.

Глибока, зворушлива, така справжня. Донеччина, сімейні драми, пошук себе – тут все переплітається в одну неймовірну історію. Олег і Яра повертаються в рідне містечко на Донеччині на весілля сестри Настусі. Ця подорож стає більше, ніж поїздкою – вона відкриває їм двері до власного минулого та дає змогу зазирнути в себе. Війна залишила свій слід на всіх, але як жити далі, якщо серце розривається між "тут" і "там"? Атмосфера ✨️: Донеччина постає в книзі, як живий герой, відчувається кожен її подих і кожен шрам. Містечко, яке пам’ятає війну, але прагне жити далі, природа, яка ніби шепоче: "Залишайся". Мова авторки сподобалась, читалось швидко, не хотілось відриватись. Легкий стиль, трохи гумору (ага, навіть у такій серйозній книзі), влучні метафори. Ольга Богомаз дуже делікатно й точно торкається таких важливих тем, як ідентичність і вибір. Чи залишатися вдома, борючись за своє, чи вирушати далі? Чи пробачати минуле, якщо воно тисне на горло? Ця книга не дає готових відповідей, але точно змушує задуматись. Розповідь про діда – це моє розбите серденько ? Його постать – це той символ міцності родини, що водночас нагадує про її крихкість. Епізоди з ним пробирають до мурашок, бо в них так багато болю й любові. "Весілля Настусі" – це не просто книга, а цілий емоційний вихор ? Вона нагадує про важливість рідного дому, навіть якщо той дім болить. Це про наше сьогодення, наше коріння і наш вибір бути собою. Це історія про те, як жити, любити й пам’ятати навіть після найважчих втрат. Вона змусить і плакати, і сміятися, і думати.

? Я не очікувала нічого особливого від цієї книжки, і в ній справді немає нічого такого, але в цьому, на мою думку, її. перевага! Зараз поясню ⬇️ Це історія про реалії української сім'ї з Донбасу; брат з сестрою їдуть з Києва додому на весілля молодшої сестри. Вони не близькі і ніколи такими не були, вони радіють, що змогли виїхати в інше місто, побудувати інше життя. Проте «уважити» треба, тому вирушають у дорогу. ? Шлях буде нелегкий, це стає зрозуміло одразу, як тільки вони рушили з автовокзалу. Спершу Яра та Олег мають заїхати у Харків за тіткою і вже з нею вирушити машиною на Донеччину. Однак без форсмажорів не обійшлося, тому тітка залишається, а їм треба добратися в рідне село, бо, поки вони гостилися у Харкові, помер дід. Тому замість весілля, вони вже їдуть на похорон… Ми спостерігаємо за їхньою подорожжю, часом описи були такі чіткі, що я наче сиділа в автобусі біля ГГ, пила з ними пиво в сумнівній компанії в центрі міста під час якогось святкування, а потім з ними ж їхала в старій тарантайці, поганою дорогою, через зарослі й закинуті будівлі. Роман й справді дуже життєвий, тому тут буде російська (матір спілкується виключно рос), це трохи тригерить, але, як на мене, не більше, ніж, коли ви почуєте російську в громадському транспорті чи закладі харчування. ? Що сподобалося — простота. Справді. Це лайтова, хороша, реалістична розповідь про життя й трагедію однієї сім'ї: їхній батько помер молодим, він був художником, після смерті залишилася лише 1 картина, але діти намагатимуться щось знайти під час поїздки додому, а матір не знала, як правильно виховувати дітей, вона тягнула на собі їх 3 і бачила перед собою лише роботу. Тут немає якогось пафосу, осуду чи повчань, лише розповідь про те, як воно буває. Я прочитала цю книжку за 2,5 години, тому вважаю, що вона ідеально підійде вам для читання одного затишного вечора.

Дорожня книга - гарна, щоб годинку-другу відволіктися. Такий собі тревелог у дитячі травми, сімейні драми та сепарацію від родини та місця, де ти виріс. Чужа сім’я - темний ліс, як то кажуть. Але маємо направду багато схожості моментами. ⠀ Авторка пропонує нам поїхати у селище на Донеччині разом з Олегом і Ярою. Вони двійнята, що не надто добре ладнають. З буденного і звичного їх висмикнуло весілля Настуні - наївної сестри, яка живе сьогоденням і не надто переймається копирсанням у шафах з родинними скелетами. Мабуть, вона тут дійсно найщасливіша. Решті просто мама подзвонила і сказала : «треба, бо що люди скажуть...» ⠀ Вміння відрефлексувати й піти далі - неоціненне. Виборсатись із пут сумнівних обов’язків, «комусь щось винен» чи «повинен» може далеко не кожен. Та хто зміг, вважай щасливчик. Ярі та Олегу неприємна ця подорож, та й проблем загалом вона не вирішить. Просто спосіб поностальгувати та спроба віднайти щось втрачене, відвоювати частинку втраченої любові. Але чи вже потрібна вона? ⠀ Моментами історія ставала трагікомічною, та й все це зовсім не про весілля. Більш про людей, які ніколи не можуть вчасно озвучити свої хвилювання чи переживання, або ж про тих, хто просто лізе у чуже життя і завжди все знають краще. ⠀ Страшенно тригерило багато діалогів російською, відсутність сюжету як такого, та і персонажі трішки аморфні. Постійні хронологічні стрибки й вічні страждання. Але я вважаю книгу цілком успішним дебютом авторки, можливо не для того настрою та емоційного стану була.

Книга - це опис пейзажів, атмосфери степової Донеччини... Авторка сама каже, що в першу чергу намагалась створити "дорожній роман", припасовуючи персонажів до картинки. В результаті, персонажі наче не цілісні особистості, а набір стереотипів, до того ж нам прямо кажуть як ми маємо! до них відноситись і що про них думати. І це нав'язування я відчувала напротязі всього читання і прям хотілось попросити - а можна скласти власну думку? Сюжет доволі простий, декорації натякові, персонажі картонні... загалом, в романі мені не вистачило глибини і емоційного занурення в історію.

Брат і сестра довго не були вдома, на сході. Весілля Настусі (молодшої сестри) - привід мамі заманити їх нарешті до себе. От ми і бачимо цю дорогу додому, не близькі й теплі стосунки, якісь маніпуляції та спогади про минуле, дитинство і родичів. На жаль, виявилось не моє(( тягнула цю крихітку на 200 сторінок понад місяць, настільки мене не захопила історія. Не вистачило лінійності оповіді, як на мене, було багато різних коротесеньких згадок про рандомних людей, які ніяк не впливали сюжет. Розумію, що так, мабуть, мала би скластись повніша картинка про місцевих жителів, але зі мною не спрацювало. Але раджу пробувати, бо хороших відгуків все ж більшість)