Не усі щемкі історії потребують продовження. Як на мене, історія дівчат з провулку світлячків була цілісною і завершеною у першій книзі 💔 А от продовження - «Лети собі», вийшло дещо «вимучене». Відчувалося більше як комерційна історія💰 Окрім того, що книга на 80% суцільний біль і горювання, засмутила ще і деструктивна та нелогічна поведінка персонажів, а в кінці - «чудесне прозріння» 🫤 3/5. Не краща книга авторки, яку я взагалі обожнюю.

«Провулок світлячків», Крістін Генна ❤️ Насамперед це історія дружби двох абсолютно несхожих між собою дівчат - Кейті і Таллі, з юності і впродовж майже 30 років 👯‍♀️ Не обійшлося тут і без «хрестоматійної» любовної лінії 💘 Любов така «здорова», що сама героїня майже протягом усієї книги не може до кінця повірити, що їй так пощастило (ця невіра навіть трохи бісила, if you know what I mean 😈). А ще в центрі сюжету жіноча (та і чоловіча) самореалізація, карʼєра і її ціна, материнство і самопожертва. Взаємовідносини матері і доньки та підліткова криза, на мою думку, описані надзвичайно правдиво і це ще одна із сильних сторін цієї книги. Емоційна 💣 одним словом. Я бачила відгуки, де дружбу дівчат називавали токсичною. Але я схиляюсь до того, щоб вважати Кейті і Таллі такими собі збірними образами подруг, яких ми зустрічаємо протягом життя. З кимось ми як Кейті, для когось ми були (є) Таллі. Але найцінніше це спогади, які залишаються з нами на все життя ✨

Це сильно. Першу частину було надзвичайно важко дочитати через - ну, не буду спойлерити -, але у ній все ж було чимало щасливих моментів і сильних наскрізних тем кохання, дружби та батьківства. Лети собі, натомість, сповнена однієї трагічної події за іншою, і мені ледь вдалося продертися крізь цю історію, не відчуваючи бажання заповзти в темну нору й залишитися там. Протягом усього роману буквально не було жодного по-справжньому світлого моменту. Водночас мені все ж сподобалася ця історія (навіть попри те, що хотілося просто розплакатися), і мені було цікаво побачити, як авторка розпорядилася життями героїв дилогії після втрати трагедії. Найцікавішою частиною роману, на мою думку, була історія Дороті. У першій книзі вона мені дуже не подобалася, і я щиро оцінила ту спокуту, якою Генна обдарувала її у цій історії. Розповідь про її дитинство, про насильство, якого вона зазнала, і про втрату свого єдиного справжнього кохання чітко пояснює, чому все життя вона була саме такою. Мене завжди вражає, як один невдалий вибір може призвести до цілого ланцюжку болю — саме це й сталося з її родиною. Мені також сподобалася лінія Мари. Зізнаюся, було лячно по-справжньому занурюватися у більшість тем цього роману. Без особливої шкоди для себе можна зрозуміти біль розбитого серця та прагнення до того, чого не можеш мати, але всі інші сюжетні лінії були настільки темними, що викликали глибокий смуток за кожного, хто переживає подібний біль. Або ж згадувати, аналізувати свій біль. Крістін Генна передає горе так, як ніхто інший. Про це нелегко писати й через це дуже важко проходити. Вона показала і світлі, і темні, і найболючіші сторони скорботи після втрати. Показала, як горе може роз’єднувати людей та руйнувати їх.

Це найкраща книга! Бере за душу з самого початку. Фільм я навіть не змогла дивитися, бо книга набагато цікавіша. Хто хоче і посміятися і поплакати, то це саме те що треба

Історія про родину, що намагається почати нове життя в дикій природі Аляски. Після війни батько вирішує втекти від минулого і забирає дружину та доньку в повну ізоляцію, де їм доводиться вчитися виживати буквально з нуля. Першою думкою було: «Боже, це неймовірно. Велич дикої природи, хочеться так само втекти у цей світ», але далі ти розумієш, що головною темою є зовсім не виживання в диких умовах… Спочатку здається, що це буде історія про силу природи і романтику віддаленого життя, але дуже швидко стає зрозуміло: головні випробування тут не скільки зовні, скільки усередині родини. Найсильніше в книзі — атмосфера. Відчувається холод, тиша, довгі зими і ця постійна напруга, коли не знаєш, що буде далі. Природа описана настільки живо, що іноді здається, ніби сам сидиш у цій хатці серед снігу. Але ще більше чіпляють стосунки між героями: любов, страх, безсилля і водночас велике бажання врятувати одне одного. Читати місцями було важко, бо не розумієш вибору матері головної героїні, не розумієш цієї жертовності; бо страшно за те, як складатиметься історія далі. Це не легка й не “затишна” книга, але дуже сильна і людяна. Вона про дорослішання, про надію навіть у складних обставинах і про те, як іноді виживання — це не тільки про їжу й тепло, а й про підтримку поруч. Хоч книга має гарний кінець, але вона настільки пронизана болем, що самій стає боляче…

Книга не дає легких рішень і змушує задуматися про те, як ми справляємося з втратою і провиною. Вона водночас жорстка і чутлива, змушує співпереживати, але не шкодує героїв. Стиль оповіді живий і напружений, читається немов реальний психологічний експеримент. Це історія про болючі, але необхідні зустрічі з собою.

«Велика Глушина» Крістін Генни – це не лише про дику природу Аляски, а передусім про дику, зламану психіку дорослих, які вирішили, що їхня «любов» важливіша за добробут власної дитини. Мати тут така ж прибацана, як і батько. Співзалежна, сліпа, готова терпіти абʼюз, приниження й небезпеку, і тягнути в це болото доньку. Чи ти, дурепа, хоч на секунду могла уявити, як через ваші хворі стосунки страждає дитина? Що це за любов така, коли ти обираєш чоловіка з демонами замість безпеки власної дитини? Найстрашніше в цій історії не холод і не ізоляція. А те, як дорослі з емоційною незрілістю романтизують страждання, називаючи його любов’ю, свободою чи «справжнім життям». Донька змушена виживати не тільки фізично, а й емоційно без опори, без стабільності, без права бути дитиною. Є книга «Дорослі діти емоційно незрілих батьків», так от, «Велика Глушина» є її художньою ілюстрацією. Тут наочно показано, як батьківський егоїзм, інфантильність і співзалежність ламають дитину, навіть якщо все це загорнуте в красиві слова про любов і мрії. Це сильна, болюча книга. Але після неї хочеться не захоплюватися «силою почуттів», а кричати: дитина не повинна платити за ваші травми. І попри всю мою лють, роздратування й внутрішні крики – ця книга варта всіх 5 зірочок. Уже хоча б за те, як сильно вона мене виводила на емоції. Не кожен текст здатен так боляче тиснути на тригери, змушувати злитися, думати й повертатися до нього знову і знову. Віддаю належне авторці, як на мене, це одна з найкращих книг у жанрі гостросюжетної прози. Вона не комфортна. Не мила. Але потужна, атмосферна й безжально чесна.

«Соловей» Крістін Генни — дуже красива й безмежно сумна історія про зламані війною життя. Це книга, яка викликає сильні емоції й надовго залишає після себе біль і співчуття. Персонажі прописані надзвичайно переконливо. Віанна та Ізабель різні за характером і виборами, але обидві виглядають правдивими, і їхній шлях проживається разом із ними. Війна тут показана жорстко й без романтизації, як сила, що калічить і забирає, але водночас у романі є світло — людяність, любов і внутрішня стійкість. Після фіналу залишається глибокий сум і тиха надія. Це важке, емоційне читання, яке нагадує, що навіть у найтемніші часи світло все ж існує.