Війна — це завжди трагедія, але тривалий час історія дивилася на неї лише чоловічими очима. Роман Крістін Генни «Жінки» — це спроба віддати належне тим, чий голос був несправедливо заглушений, і показати В’єтнамську війну через призму жіночого досвіду. Це історія про забуття, зраду власної держави та болючу спробу віднайти себе на руїнах колишнього життя. ⚡️Війна, яку ніхто не хоче згадувати Найсильніша і водночас найболючіша лінія роману — це повернення додому. Френкі стикається із жорстокою реальністю: урядові США було наплювати на військових, їх ошукали, і це було справжнім злочином. Усе виявилося брехнею. Понад те, суспільство та навіть власна родина соромилися її служби й очікували, що вона просто мовчатиме. Головна фраза, яка звучить з усіх усюд і ранить найглибше: «У В’єтнамі нема жінок. Усім начхати на жінок. Просто забудьте про В’єтнам». Френкі опиняється в ізоляції. Вона знає: що більше замовчуватимеш правду, то більше зростатимуть тривога і гнів. Але система ламає її, перетворюючи на тінь: «Ким вона стала? Ніким. Примарою. Ні кохання, ні сім’ї». Навіть її щире обурення тогочасними медійними образами (наприклад, питанням: «Хтось може пояснити мені, як стрибаючі груди можуть посилити боротьбу за свободу?») підкреслює глибоку прірву між реальним болем жінок на фронті та тим, як їх сприймав тогочасний світ. Це надзвичайно потужна і водночас дуже гірка книга. Вона про те, як в іншій країні головна героїня могла б здобути своє місце на стіні героїв, і не тому, що вдало вийшла заміж, а тому, що рятувала життя під час війни. Натомість вона повернулася в атмосферу тотального знецінення. Крістін Генні вдалося передати цей задушливий біль невизнання, який часом ранить сильніше за осколки снарядів.

Щиро кажучи, я нічого не очікувала від книги, щоб не розчаруватися, бо це перша моя книга цієї авторки, але я в захваті! Книга легко читається, попри її формат 🔥 1970-ті роки, сімʼя переїжджає на Аляску в пошуках «кращої долі», але там на них чатує небезпека на кожному кроці. Тато Ернт одержимий ідеєю виживання, після Вʼєтнаму в нього їде дах, і він свою хвору любов проявляє в жорстокий спосіб… Війна відкриває те, що в людині було приховано чи змінює людину? Коли Оллбрайти переїжджають, їх дочці Лені 13 років, авторка чітко описує її почуття, поведінку та думки. Вона зустрічає Метью, з яким вони стають гарними друзями, але вирій подій призводить до того, що батько Лені ворожо ставиться до батька Метью Тома… Тут є все. Абсолютно. Тема батьків та дітей, тема нездорового кохання, тема куріння і його наслідків, тема вибору, тема щирої і глибокої любові. Лені 25. І сила любові цих двох (Лені та Метью) виявилася сильніша за будь-які обставини. І, повірте, обставини серйозні. Це не книга про ту романтику чи любовні походеньки, це про життя та реальність, якими вони бувають 💔 Книга - це найкращий подарунок 💝

Почуваюсь вичавленою як лимон після прочитання цієї книги. Кілька разів думала змінити свою оцінку, але вважаю, що якщо книга викликає такі емоції, то воно того варте. Під час читання мене часом дратували персонажі, їхні стосунки інколи були вкрай токсичними, деякі моменти здавались неправдоподібними. Це книга з розряду сімейних мелодрам - написана дуже просто, читається швидко, але водночас викликає бурю емоцій, і далеко не завжди позитивних. Та все ж, думаю, я ще не раз повертатимусь думками до цієї історії.

Роман знайомить нас із Ельзою, яка змалечку почувалася чужою у власній заможній, але холодній родині. Через хворобу серця батьки вважали її непривабливою та приреченою на самотність. Усе змінюється, коли вона зустрічає Рейфа — сина італійських фермерів-іммігрантів. Опинившись при надії, Ельза змушена піти з дому та стати частиною родини Мартінеллі, яка важкою працею обробляє землю в Техасі. Крістін Генна майстерно опитує перші роки Ельзи на фермі, де вона нарешті знаходить те, чого їй бракувало: зв’язок із землею та справжню любов свекра й свекрухи, хоча стосунки з чоловіком залишаються складними. Проте справжнє випробування починається у 1934 році. Великі рівнини охоплює жорстока посуха. Земля, виснажена надмірним розпарюванням, перетворюється на пил. Автор надзвичайно реалістично описує «чорні хуртовини» — гігантські пилові бурі, які душать худобу, проникають крізь щілини в будинках і викликають смертельну пилову пневмонію у дітей. Книга настільки захоплива, що відірватися від сторінок у тебе немає жодного шансу. Це моя найулюбленіша книга в авторки. Звісно кінцівка трішки підкачала, але це не вплинуло на загальне враження від книги. Рекомендую книгу для всіх поціновувачів душевних історій.

Ой, як це було неоднозначно для мене. Вважаю, українцям варто подумати двічі перш, ніж брати саме цю книжку авторки. Крістін Генна намагалась розповісти історію жінок-медсестер під час В'єтнамської війни, часто безликих і забутих. Частково їй це вдалося, але… Головна героїня Френкі йде доброволецею на війну, щоб… стати героїнею для свого батька і бути патріоткою своєї країни. Не, щоб рятувати життя або мінімізувати шкоду, а героїнею. І взагалі бути патріоткою, пхаючись в чужу країну… Вам нічого не нагадує? Але нехай, на початках головна героїня дуже наївна і можна списати на це. Френкі прибуває на місце і дуже швидко прощається з своїм ідеалістичним баченням світу, бо війна - це бруд, кров і смерть. Але чи то рівень мого скепсису вже був занадто високим, щоб повноцінно проникнутимся історією, чи то сама історія не надто глибоко пірнала… Словом, ми з авторкою ковзали по поверхні оповідки, яка мінилась то трагедією, то мильною оперою. Френсіс то рятувала життя, то бігала по боролась з коханням до того чи іншого чоловіка і в обох випадках була незамінною і незрівнянною. Можливо історія вирівнялась би, якби авторка розкрила історії інших медсестер, їхнє життя до війни, їхню мотивацію прийти сюди, їхнє життя по поверненні. І насправді розкрила, а не охарактерузувала парою стислих речень. Але вони прослизають майже безликими тінями по сюжету, бо Генна зосередилась на Френсіс і її безкінечних стражданнях у всіх сенсах. Другий важливий аспект - ставлення самої авторки до війни у В'єтнамі. Ні, прямо не проговорює свою позицію, але у персонажів вкрай рідко виникає думки "Навіщо ми тут? І чи ми тут потрібні?" Так, вони визнають, що Америка чинить погано, бомбардуючи села і можливо ця війна не справедлива, але далі цього визнання роздуми не йдуть. Натомість "великі білі люди" несуть медицину у місцеві села аборигенів (яка б може і не знадобилась, якби не вони). З іншого боку є досить зневажливе ставлення до хіппі, яке транслюється через листи матері Френкі, а потім і через саме її повернення. Друга частина була краща. Вона добре розкриває проблему ПТСР у військових, їхню складність в адаптації до мирного суспільства і те, як це ж таке суспільство не поспішає допомагати. Швидше колишні військові для нього, як незручне нагадування про помилки (хоча і тут авторка згущує барви). Ну і у всіх кращих традиціях цієї книжки Френкі потрібно провести через всі кола пекла, бажано три рази. Останнім цвяхом для мене була фраза героїні у фіналі: "Нехай ця війна була неправильною, але я пишаюсь своєї службою." Дуже довго ще не купуватиму Генну.

Я, певно, ніколи не ридала так, як ридала над цією книгою. Так боляче було її читати.. Серце розривалось на шматки.💔 В центрі сюжету родина Олбрайтів, яка вирушає в Аляску задля того, щоб почати життя спочатку. В них складні відносини в родині. Батько родини - ветеран війни у В'єтнамі, який пройшов полон. І це назавжди його змінило. Він став агресивний, часто злиться і виявляє агресію до дружини і доньки. В образі батька, авторка зображає глибокі і тяжкі наслідки війни та полону для психіки ветерана війни та людей, які його оточують. Це страшні речі, які, на жаль, досі актуальні для нас. Коли ми бачимо критичність цієї ситуації, то одразу хочеться кричати: "Жінко, тікай від нього! Тікай поки не пізно!". І це величезна проблема таких ситуацій, коли жінки продовжують співіснувати з чоловіком-аб'юзером. Весь світ, всі найближчі люди волають, що треба йти від таких чоловіків. А вона не може.. Бо ж сім'я.. Бо ж дитина.. Бо ж він так любить мене.. такого більше не буде... ..А з іншої сторони, як їй втікти? Куди тікати?.. Така тонка межа між осудом і розумінням. Книга емоційно сильна і кожен поворот сюжету - це ніби новий виклик. Постійно хочеться плакати, дуже співчуваєш цим героям. Стільки нещастя на їх голову, частково в яких самі ж і винні. Окремо хочу виділити надзвичайні описи дикої природи і життя людей на Алясці. Авторка так красиво і сповна показала, що життя людей на цій суворій землі складне, кожен день - це новий виклик, але разом з тим, за таких життєвих обставин, люди єднаються і допомогають один одному. Інакше не вижити. Дуже багато плакала, поки читала книгу. Історія глибока та емоційна, яка довгий час не відпускатиме..

"Жінок у В'єтнамі не було" і "Жінки також можуть бути героїнями". Уже по цих двох фразах можна зрозуміти, що книга буде глибока і доведе багатьох до сліз. Взагалі до Крістін Генни була велика довіра, бо усі її книги - це попадання прямо у серце. Ця не виняток: тут і сльози, і сум, і відчай, і злість...усе проживаєш з героїнею. Конкретно ця історія про В'єтнам. Дуже сильно, про "буденне" життя медичних сестер під час війни. Ти сидиш у барі, хтось відкриває двері і чути звуки пострілів... Дуже знайомо... Дуже резонує в умовах сучасної війни. "Війна навчила їх одному: для тих, кого справді любиш, часу завжди замало". І не лише війна, а й пост воєнний період. Боротьба з травмою, пошук свого місця у житті, адаптація - ті кроки, які у нас усіх лише попереду, але ця книга може стати хорошим посібником з виживання для багатьох ветеранів та сучасників війни. Дуже хороша книга, дуже жива, бо про реальне і без прикрас.

«Жінки» — глибока історія про війну у В'єтнамі, про тих, хто обирав важкий шлях і приймав надскладні рішення, про тих, хто лишався людьми, і про світло. Час, коли Жінкам доводилося казати «ми там були» і ніколи не мати можливості називати себе геройками — але це вони вибороли. Зламаними життями. І нарешті стали поміченими. Так символічно, що саме зараз столиця вшановувала пам'ять геройки Квітки, яка повернулася на щиті. Страшенна втрата для нас усіх 🕯