Найнадихаюча книга, яку я коли-небудь читала. До прочитання цієї книги я знала Джейн Гудолл лише як «ту жінку, що вивчає мавп». Але ця автобіографія, яка у оригіналі має назву «Reason for hope», відкрила для мене душу людини, яку тепер вважаю справжнім даром для людства і для всіх живих істот на Землі.
Джейн Гудолл пише з добротою, співчуттям і відвертістю, ділячись своїм життєвим досвідом, роздумами про людство та нашу відповідальність перед світом. Вона щиро говорить про те, як зберегти надію, коли стільки з того, що ми створили, завдає шкоди найважливішим речам – природі, дикій фауні та самим собі.
Вона проводить нас через роки свого життя, допомагаючи зрозуміти, звідки бере початок її глибоке співчуття до тварин. Гудолл відверто розповідає про свої шлюби, духовні пошуки, перемоги й поразки, біль і радість, які довелося пережити. Вона також знайомить нас із надихаючими людьми, яких зустріла під час своїх подорожей майже в усі куточки світу.

Навіть якщо читач не погоджується з усіма думками стосовно релігії, після її слів неможливо не замислитися. Вона вказує на те, що зараз ми перебуваємо на найважливішому етапі нашої еволюції – еволюції нашої духовності. У світі, де нас щодня поглинають біль і страждання, ця мудра й добра жінка дійсно дає нам «reason for hope».

Книга, яка, на перший погляд, про динозаврів, але насправді набагато глибше – про розвиток нашої уяви щодо прадавнього часу та історії Землі.

Автор зосереджується на рідкісних доісторичних зразках із винятковим збереженням тканин. Поєднуючи науку з мистецтвом, палеонтолог використовує новітні технології, щоб оновити наше уявлення про доісторичних істот. Оскільки художні реконструкції базуються на особливостях сучасних тварин, таких як котячі лемури та в’юркові птахи, зображені істоти здаються ще реальнішими.

Як прихильниця природничої історії, я стежила за багатьма новинами про ці викопні знахідки, але історії самих відкриттів просто дивовижні. Один факт, який залишився в моїй пам’яті, – це те, що співробітник музею Марк Мітчелл витратив шість років (?!), щоб звільнити від каменю широко відомий та неймовірно добре збережений зразок анкілозавра Borealopelta. Саме завдяки такій кропіткій роботі, відданості й безмежній увазі до деталей ми тепер знаємо, що ця істота, яка жила 120 мільйонів років тому, була вибагливим гурманом і їла лише певний вид папороті.

Яке ж це диво – мати можливість зазирнути в доісторичний час, спираючись на такі крихти минулого. Неймовірний подарунок – книга, що закликає нас зупинитися, помилуватися дивами нашого світу і задуматися над тим, що саме ми хочемо зберегти для майбутнього.

Книгу «Палюче тепло вб'є нас найперше» журналіста Джеффа Ґуделла має прочитати кожен дорослий, а у школах вона має бути включена до списку літератури на літо. Кажу це абсолютно серйозно, хоча і з сумним розумінням нездійсненності цього.

Не можу навіть приблизно уявити, який об’єм роботи був виконаний автором, тому що книга насправді про все одночасно. Не пам’ятаю, коли востаннє я мала книгу, у якій була б така шалена концентрація різноманітної інформації. І не просто інформації, а дуже тривожної та пригнічуючої.

І якщо ви думаєте, що знаєте щось про глобальне потепління та зміну клімату (як думала я), то ця прекрасна книга першими же сторінками доведе вам протилежне. Вона про таке різноманіття речей, що без переліку розділів перед очима я і не згадаю їх всі.

Як наші предки еволюціонували та пристосувалися до пекучого сонця? Що відбувається з організмом в умовах перегріву та чому смерть від теплового удару - це досить ймовірно? Як потепління допомагає комарам та кліщам вбивати дедалі більшу кількість людей? Який зв’язок між глобальним потеплінням та економічною нерівністю (спойлер: прямий)? Що відбувається з океанами? А з флорою та фауною? Як підготувати наші міста до прихожу пекельної спеки? Як спека вбиває сільське господарство? Коли людству вдасться вбити своєю діяльністю всіх білих ведмедів?

Це лише дрібка від того, що хоче розказати вам Джефф Ґуделл. Але ви і самі маєте хотіти почути це, тому що кожен день використання викопного палива вбиває світ, у якому нам же і жити. Можливо, від нестерпної спеки помре ваша дитина. Або ваших онуків вб’є лихоманка денге (шукайте розділ про комарів). І навіть без подібних смертей життя однаково буде нестерпним. Якщо не почати діяти. І Джефф озвучує це прямим текстом: ми з вами у одному човні, і чорного виходу у нього немає.

Можливо, найбільше враження на мене справив розділ про адаптацію міст до зміни клімату. Виявляється, що навіть тут на місцях і вже зараз ми можемо полегшити своє життя у майбутньому. Для цього треба воля на багато ентузіазму, щоб боротися з державною системою, але це цілком можливо. І тепер мені цікаво, чи існує хоча б десь в Україні організація, яка займається питаннями адаптації міст до спеки? Я дуже хотіла б доєднатися до такої ініціативи.

Від книги вам буде боляче, правда. Але всі мають знати та розуміти, що наша бездіяльність — це шлях до масового самогубства.

«До кінця вашого життя кожен рік буде одним із найспекотніших за всю історію спостережень. Тому, зрештою, 2023 рік виявиться одним із найпрохолодніших років цього століття. Радійте йому, поки він триває».

Яку ж чудову історію подарувала нам Гейзел Прайор. Історію про прощення, про відкритість до інших, про усвідомлення того, що ми ніколи не зможемо зрозуміти, через що пройшла або проходить інша людина, якщо вона сама не поділиться своєю історією. Історію про зростання та прагнення стати кращими. Історію про те, що ми, люди, робимо з нашим світом, і лише про деякі з жахливих наслідків цього.

Загалом обидві книги — це дуже «душевні» історії, але не варто думати, що в них немає емоційних потрясінь. І якщо ви думаєте, що неможливо розплакатися через вигаданих пінгвінів, то ви дуже помиляєтесь.

Це саме ті книги, які можна рекомендувати всім, не замислюючись про жанри. Я дуже рада, що їх прочитала, і обов’язково візьмуся за інші твори авторки.

Це саме та книга, яка нагадує мені, чому читання є такою пристрасною та вартою уваги частиною мого життя. Я звикла покладатися на книги, щоб навчатися, рости, співпереживати, а іноді й тікати від реальності. І ця історія дала мені все це.

Але найбільше я вдячна:

🌤️ за те, що змогла прочитати про місце, в якому ніколи не була, і закохатися в нього;

🌤️ за те, що відчула незаперечну ніжність до суворих ландшафтів дикої природи Аляски;

🌤️ за те, що навчилася розуміти чисту красу місця, якого ніколи не бачила.

Мені дуже сподобалося супроводжувати Лені на її шляху дорослішання, спостерігати, як вона вчиться називати Аляску своїм домом і приймати її людей як рідних. Так, ця історія місцями досить драматична. Так, у ній відбувається багато всього. Я навіть бачила відгук, де її описують як книгу у стилі фільмів Hallmark Channel, і я повністю це розумію.

Але жодна з цих деталей не змогла применшити тих глибоких почуттів, які я пережила, читаючи про те, як Лені знайшла любов – до місця, де жила, і до хлопця, який бачив її справжньою.