Ця історія сповнена чарів, теплоти і такого невловимого відчуття Різдва, яке ми усі так сильно любимо. З перших сторінок Трейсі Андрін вдалося занурити мене в атмосферу зимових свят, що огортає душу затишком, а серце — надією. У цій книзі є щось магічне, що робить її не лише історією, а справжнім святковим дивом, яке, впевнена, залишиться зі мною надовго.

Історія Фінлі містить не лише романтику, але й глибоке осмислення себе, своїх стосунків з близькими і свого місця у світі. Це більше, ніж просто книга про свята — це книга про пошук себе серед хаосу та прикрашених гірляндами міських вулиць. Андрін дивовижно підкреслює, що справжня краса Різдва не лише у святкуваннях, а в тих моментах, коли ми нарешті вирішуємо відкритись своїм почуттям, прийняти себе і перевірити, що ж чекає нас за межами зони комфорту.

Персонажі в цій історії — наче старі друзі, кожен з яких запам'ятовується чимось унікальним. Вони настільки живі й багатогранні, що їхні почуття здаються майже реальними. Я полюбила Фінлі з її невпевненістю та сумнівами, і вона змусила мене згадати деякі моменти зі свого життя. Її подорож — це не просто про те, як знайти кохання, але і як знайти себе. Момент, коли ти залишаєш усе знайоме і звичне заради чогось, що може виявитись кращим, або принаймні інакшим. І кожен із другорядних персонажів — з їхніми переживаннями, мріями та історіями — теж важливий, як частинка мозаїки, яка доповнює справжнє відчуття свята.

Кожна сторінка цієї книги наповнена теплом, любов'ю і тією магією, яку ми всі шукаємо у святковий час. Мені здається, що головна тема книги — це любов у всіх її проявах: до себе, до сім'ї, друзів і тих, кого ми ще не знаємо, але відчуваємо, що скоро вони стануть важливою частиною нашого життя. Історія Фінлі — це нагадування про те, що Різдво — це не просто свято, а момент, коли ми вирішуємо, хто ми є і куди ми рухаємось далі.

Якщо мене колись запитають про те, що ця книга означає, я скажу: це подарунок для тих, хто вірить, що магія існує, а справжні чудеса приходять, коли ми готові відкрити для них своє серце.

Іноді трапляються книги, які захоплюють тебе з першої сторінки, глибоко проникають у серце і миттєво стають улюбленими. Це одна з таких книг. Саме ця книга може бути потрібною тим людям, які борються з тривогою, схожою на ту, яку відчуває Пейдж протягом усього роману. Ця книга потрібна була мені, коли я відчувала безнадію у деяких сферах життя. Загалом, мені просто дуже була потрібна така книга, як ця.

На жаль, існує не так багато романів, де показані герої з тривожністю, тим паче з такою, яка відчувається реалістичною та ідентичною до твоєї власної. І саме це – моя улюблена деталь у цьому романі. Тут ви зустрінете безліч моментів, у яких Пейдж описує свою тривогу, і одразу подумаєте: "Ось! Це ідеальний опис моїх відчуттів!" Тож не дивно, що таким тривожним особам, як я, доволі легко закохатись у Пейдж як у персонажа, який репрезентує саме тебе.

Роман настільки точно відображає тривогу, що це навіть приносить полегшення. З роками я зрозуміла, що багато людей стикаються з тривожністю – не лише я – але є щось особливе в тому, щоб читати книгу про героїню, яка це переживає у той же самий спосіб. Пейдж і сам роман стали для мене справжньою розрадою, і я можу лише подякувати Карі МакДауелл за те, що вона створила "Так чи інакше" саме таким.

Спочатку мене трохи бентежило те, яким чином подана романтична лінія – дві долі, постійне перемикання між двома потенційними коханими. Але я швидко зрозуміла, що це єдиний спосіб, у який можна було розповісти цю історію. Захопливо, і зовсім не схоже на інші романи. Спочатку, чесно кажучи, я була у команді Гаррісона, бо, погодьтесь, він загадковий, незвіданий, і буквально є втіленням мужньої похмурості. Але, зізнаюсь, це пройшло, коли я дізналась більше про Фітца. Коли зрозуміла, наскільки він насправді чарівний. Ймовірно, це тому, що він має багато рис, які дуже пасують чоловікам (романтичний, лагідний, турботливий, здатний заспокоїти під час панічної атаки), тому я просто розчинилась у любові до нього.

Роман майстерно переплітає дві різні долі, і мені сподобалося буквально все. Особливо кінцівка – вона була просто казковою. Мрійливою до неможливості.

Єдине, що може змусити мене на один бал знизити оцінку книги, – це те, як була висвітлена дружба з Кловер. Мені хотілось відчути більше цього аспекту, і також хотіла, щоб їхня сварка отримала чітке розв'язання. Це наче залишилося поза увагою. Хоча в епілозі ми дізналися про те, що з ними сталося далі, але все одно ця частина відчувається трохи незавершеною.

Загалом, я закохана в цей роман. Шлях Пейдж – від нерішучості й страху до прийняття своєї тривоги та проживання свого найкращого життя – був зворушливим і надихаючим. Це ідеальний роман, особливо для святкової пори року. Можливо, перечитування цієї книги навіть можна зробити щорічною зимовою традицією. Він прекрасно написаний у всіх аспектах, і відчути зв'язок із ним дійсно досить легко.

«Команда скелетів» займає особливе місце у моєму серці. Так можна почати огляд на будь-яку книгу, але саме зараз це дійсно так)) Це перша книга Кінга, яку мій старший брат приніс звідкись додому ще тоді, коли був першокурсником медичного університету. Так ми з паном Кінгом і познайомились :) Звісно ж, книга була російською. Тому зараз, через більше ніж 20 років після першого знайомства, я неймовірно тішуся релізу українського видання з такою магічно-прекрасною обкладинкою.

Після успіху збірки оповідань Стівена Кінга «Нічна зміна» 1978 року залишалося ще чимало творів, які не були широко відомі. Більшість із них публікувалися у журналах або збірниках, і для багатьох читачів знайомство з моторошною добіркою «Skeleton Crew», що побачила світ у 1985 році, стало справжнім відкриттям. І це відкриття було доволі незабутнім, адже збірка була наповнена не лише дивовижними ідеями, а й історіями, що наганяли жах. Прихильники досі сперечаються через неможливість визначити кращу збірку з цих двох. Але як можна однозначно обрати, якщо вони обидві чудові?

Стівен Кінг — справжній майстер оповідання, і я сміливо зараховую його до своїх улюблених письменників. І хоча я погоджуюсь з думкою багатьох щодо того, що фінали багатьох його великих творів часто здаються невибагливими, для коротких оповідань це не є проблемою. Вони не обов’язково мають мати завершення, і, як на мене, це велика перевага для стилю Кінга. Так само, як і у збірці «Нічна зміна», ця збірка вражає різноманіттям захопливих, страшних і тривожних історій. Хоча деякі оповідання були менш вдалими, більшість із цих розповідей точно запам'ятаються вам надовго.

Перше оповідання в цій збірці — це повість «Імла», яка, насправді, заслуговує на окремий та детальний відгук. «Імла» — це той твір Кінга, який, подібно до «Керрі» чи «Воно», настільки міцно вкоренився у тій частині колективної свідомості суспільства, яка відповідає за страх, що майже перетворився на кліше. На мій погляд, ця розповідь значною мірою пояснює, чому Кінг завершує свої твори так, як завершує. «Імла» — це швидка подорож у глибини наляканої свідомості, розтин масової психології та того, як страх проявляється у групі незнайомців, що опинилися разом перед раптовою і незрозумілою небезпекою. Це тривожна та глибока історія, яка чудово занурює читача у темні куточки людських нутрощів. Ми здатні на неймовірне добро і на вражаюче зло. І все, що відділяє одне від іншого, — це шлях, який ми обираємо. У творах Кінга все завжди зводиться до свободи вибору, і для мене це звучить дуже правдиво.

Не менше мене вразили оповідання «Мавпа», «Джонт», «Текстовий процесор богів», «Нона», «Той, хто хоче вижити», «Балада про гнучку кулю», «Бабця», «Пліт» та «Плесо». Кожна з цих історій заслуговує від 4 до 5 зірок — дуже пристойний результат для збірки оповідань. Деякі розповіді були моторошними, інші просто незатишними, а одна викликала якийсь зовсім інший тип страху, — історія про самоканібалізм без жодного натяку на надприродне. Цей твір підкреслює майстерність Кінга створювати страх із простих речей.

«Бабцю» я люблю настільки сильно, що не один раз перечитувала її перед сном у темряві. Це дійсно моторошна і навіть важка для читання історія, що порушує тему дитячих травм. Опис старої бабусі настільки реалістичний і жахливий, що це обов'язково треба прочитати, хоча декому зробити це буде непросто. Я все життя дивлюсь та читаю якісь жахіття, але після цього оповідання стабільно не можу заснути.

«Пліт» — це одне з тих недооцінених оповідань, що не отримало заслуженої уваги. Четверо студентів коледжу опиняються посеред озера на невеликому плоті, оточені дивною істотою, яка здається їм чимось середнім між плямою на воді та темною масою, що навіює відчуття жаху. Кінг майстерно створює атмосферу страху, залишаючи образ монстра майже непомітним і таємничим, що тільки посилює напруження. Історія сповнена моторошних образів, де поєднуються різнопланові персонажі й тривожний фінальний поворот, завдяки якому «Пліт» — це справжній Кінг у його найкращих традиціях.

Кінг включив у збірку два своїх вірші, і один явно призначений для його сина Оуена. Це зворушливо, адже просто приємно бачити іншу, ніжну сторону короля жахів. До того ж, текст займає всього сторінку, тож на нього варто звернути увагу.

Також приємно було натрапити на кілька історій, пов’язаних із містечком Касл-Рок, що стане справжнім відкриттям для вірних читачів Кінга.

Остання ж розповідь — «The Reach» — стала проникливим завершенням збірки. Ця історія не містить типових жахів і розповідає про Стеллу — жінку, яка все життя провела на острові, але тепер, через смертельну хворобу, починає бачити померлих родичів, що закликають її перетнути замерзлу протоку до материка. Це меланхолійна і зворушлива історія, яка добре завершує збірку.

Якщо ви ще не читали Стівена Кінга, але хочете спробувати, я наполегливо раджу розпочати з його збірок оповідань. Вони передадуть вам його стиль, і, скажу чесно, у коротких формах його творчість лякає навіть більше, ніж у романах. Чи це історія на кілька сторінок, чи епос на тисячу, — Кінг, безсумнівно, залишається королем жанру жахів. Хай живе Король!

Одна з найхимерніших книг, у хорошому сенсі, яку дуже важко описати з першої спроби.

"Орландо" написана неймовірно красиво й сповнена проникливих спостережень про наше людське життя. Вона нагадує магічний реалізм, хоча була написана задовго до того, як цей жанр став популярним. І, незважаючи на те, що роман було написано майже сто років тому, "Орландо" настільки точно передає теми гендерної плинності та гендерної ідентичності, що читається, як коментар до сучасності.

Крім того, книга сповнена гумору й служить їдкою сатирою на британську класову систему.

Вірджинія Вулф присвятила цю книгу своїй коханій Віті Саквілл-Вест. І я думаю, що саме це частково пояснює точність її спостережень щодо гендеру. Щодо тих обмежень, які суспільство накладає як на чоловіків, так і на жінок, що обмежує їхні можливості процвітати, звужує рамки прийнятної поведінки і стримує здатність повною мірою виражати свою справжню сутність перед іншими. І як наслідок, залишається дуже мало місця для тих, чия гендерна ідентичність або поведінка не вписуються чітко в одну з цих двох бінарних категорій.

Мені здалося, що головний герой книги, Орландо, може бути вигаданою заміною дитини, яку Вулф і Саквілл-Вест могли б мати разом. Орландо – це прекрасний, дуже шанований лорд, народжений у багатій, аристократичній британській родині в останні роки правління королеви Єлизавети I. До кінця книги, у 1928 році, Орландо вже середнього віку і стає свідком перетворення Великобританії з аграрного суспільства, яке цінувало природу, на сучасну індустріальну державу. За ці майже 400 років Орландо служив послом у Туреччині, жив з циганами, зустрічався з багатьма літературними велетнями, кохав і був коханим, його сватала румунська знать, і він прагнув бути визнаним успішним поетом.

Але, на мою думку, найкраще, що Вулф вдалося передати в цьому романі, – це постійні сумніви, самокритика та зміна думок, з чим кожен із нас стикається у своїх внутрішніх монологах. Хочу я бути на самоті чи з іншими? Якщо я поводилася похвально в соціальній ситуації, чому мене іноді охоплює жах, коли я переглядаю ті самі події? Чому існує так мало значущих зв’язків? Чому так багато того, що вважається соціальною взаємодією, але є нічим іншим, як безглуздими банальностями? І чому всі ми витрачаємо так багато часу на те, щоб приховувати свою справжню сутність?

Мова Орландо надзвичайно багата, а коментарі стосовно всіх нас – глибоко продумані. Книга, безсумнівно, викличе цікаві питання щодо вашої власної поведінки та поведінки оточуючих. Що може бути некомфортним для декого. Але мені б дуже хотілося ґрунтовного, детального обговорення деяких важливих тем, які підняла авторка майже сто років тому.

Книга, що містить два романи Жуля Верна – «Чорна Індія» (Les Indes Noires) та «Південна Зірка» (The Star of the South), є надзвичайною збіркою, яка демонструє неперевершену здатність Верна поєднувати наукову цікавість із глибокими людськими почуттями. Кожен з цих романів, хоч і має унікальні сюжет та місце дії, поділяє спільну тему дослідження, відкриття і незламності людського духу.

«Чорна Індія» переносить читача в підземні глибини шотландських вугільних шахт, у світ темряви, який Верн майстерно осяває своїми яскравими описами і проникливою прозою. Покинута шахта Аберфойл стає повноцінним персонажем, місцем, де минуле продовжує жити, а надія ще жевріє в серцях тих, хто колись називав це місце домом. Сюжет рухається завдяки наполегливості та стійкості його героїв – Джеймса Старра, досвідченого інженера, Саймона Форда, непохитного шахтаря, та Гаррі, уособлення юнацького оптимізму. Верн досліджує не лише фізичне вивчення підземного світу, але й емоційні подорожі своїх персонажів, які стикаються зі страхами, невизначеністю та привидами минулої епохи. Напруга в романі відчутна, але Верн ніколи не втрачає з виду теплоту і людяність, які є серцем цієї історії. Це розповідь про пошук світла в темряві, як в прямому, так і в переносному значенні, коли герої намагаються відродити життя в покинутій шахті.

На противагу цьому, «Південна Зірка» переносить читача на спекотні рівнини Південної Африки, де гонитва за величезним діамантом приводить до історії про жадібність, амбіції та складність людських стосунків. Цей роман занурюється в людське захоплення багатством і ту межу, на яку люди готові піти, щоб його здобути. Головний герой, французький інженер Сипрієн Мере, керується своєю науковою цікавістю та коханням до прекрасної Еліс Воткінс, але його відкриття діаманта неймовірного розміру – Південної Зірки – запускає низку подій, які випробовують його характер і моральні якості тих, хто його оточує. Верн майстерно зображає Південну Африку, передаючи як сувору красу її пейзажів, так і привабливість її природних багатств. Роман – це захоплива подорож до наслідків бажання, крихкості людських зв’язків і непередбачуваної природи долі. Коли Сипрієн зіштовхується з викликами та небезпеками, які виникають через його відкриття, Верн створює історію, яка є одночасно захопливою та глибоко задумливою.

Те, що робить цю збірку по-справжньому унікальною, – це спосіб, у який Верн протиставляє два створені ним світи: один, сповнений темряви, та інший, засліплений світлом. У «Чорній Індії» герої занурюються в глибини землі, прагнучи відродити втрачений спосіб життя, тоді як у «Південній Зірці» вони охоплені осліплюючим потягом до багатства і обіцянкою світлого майбутнього. Обидва романи досліджують людську природу по-різному, але вони об’єднані майстерним оповіданням Верна і його здатністю викликати глибокі емоційні реакції у читача.

Ця книга – більше, ніж просто збірка двох романів; це подорож через крайнощі людського досвіду, від найтемніших страхів і найглибших відданостей до найзасліплюючих амбіцій і небезпечних бажань. Дослідження цих тем Верном є як позачасовим, так і універсальним, що робить цю збірку обов’язковою для читання для кожного, хто цінує пригоди, людську драму і невичерпну силу надії. Емоційна глибина та яскраві образи в «Чорній Індії» і «Південній Зірці» роблять цю книгу захопливою та незабутньою, свідченням генія Жуля Верна як оповідача і його глибокого розуміння людського серця.