Ой, як це було неоднозначно для мене. Вважаю, українцям варто подумати двічі перш, ніж брати саме цю книжку авторки. Крістін Генна намагалась розповісти історію жінок-медсестер під час В'єтнамської війни, часто безликих і забутих. Частково їй це вдалося, але… Головна героїня Френкі йде доброволецею на війну, щоб… стати героїнею для свого батька і бути патріоткою своєї країни. Не, щоб рятувати життя або мінімізувати шкоду, а героїнею. І взагалі бути патріоткою, пхаючись в чужу країну… Вам нічого не нагадує? Але нехай, на початках головна героїня дуже наївна і можна списати на це. Френкі прибуває на місце і дуже швидко прощається з своїм ідеалістичним баченням світу, бо війна - це бруд, кров і смерть. Але чи то рівень мого скепсису вже був занадто високим, щоб повноцінно проникнутимся історією, чи то сама історія не надто глибоко пірнала… Словом, ми з авторкою ковзали по поверхні оповідки, яка мінилась то трагедією, то мильною оперою. Френсіс то рятувала життя, то бігала по боролась з коханням до того чи іншого чоловіка і в обох випадках була незамінною і незрівнянною. Можливо історія вирівнялась би, якби авторка розкрила історії інших медсестер, їхнє життя до війни, їхню мотивацію прийти сюди, їхнє життя по поверненні. І насправді розкрила, а не охарактерузувала парою стислих речень. Але вони прослизають майже безликими тінями по сюжету, бо Генна зосередилась на Френсіс і її безкінечних стражданнях у всіх сенсах. Другий важливий аспект - ставлення самої авторки до війни у В'єтнамі. Ні, прямо не проговорює свою позицію, але у персонажів вкрай рідко виникає думки "Навіщо ми тут? І чи ми тут потрібні?" Так, вони визнають, що Америка чинить погано, бомбардуючи села і можливо ця війна не справедлива, але далі цього визнання роздуми не йдуть. Натомість "великі білі люди" несуть медицину у місцеві села аборигенів (яка б може і не знадобилась, якби не вони). З іншого боку є досить зневажливе ставлення до хіппі, яке транслюється через листи матері Френкі, а потім і через саме її повернення. Друга частина була краща. Вона добре розкриває проблему ПТСР у військових, їхню складність в адаптації до мирного суспільства і те, як це ж таке суспільство не поспішає допомагати. Швидше колишні військові для нього, як незручне нагадування про помилки (хоча і тут авторка згущує барви). Ну і у всіх кращих традиціях цієї книжки Френкі потрібно провести через всі кола пекла, бажано три рази. Останнім цвяхом для мене була фраза героїні у фіналі: "Нехай ця війна була неправильною, але я пишаюсь своєї службою." Дуже довго ще не купуватиму Генну.

Я, певно, ніколи не ридала так, як ридала над цією книгою. Так боляче було її читати.. Серце розривалось на шматки.💔 В центрі сюжету родина Олбрайтів, яка вирушає в Аляску задля того, щоб почати життя спочатку. В них складні відносини в родині. Батько родини - ветеран війни у В'єтнамі, який пройшов полон. І це назавжди його змінило. Він став агресивний, часто злиться і виявляє агресію до дружини і доньки. В образі батька, авторка зображає глибокі і тяжкі наслідки війни та полону для психіки ветерана війни та людей, які його оточують. Це страшні речі, які, на жаль, досі актуальні для нас. Коли ми бачимо критичність цієї ситуації, то одразу хочеться кричати: "Жінко, тікай від нього! Тікай поки не пізно!". І це величезна проблема таких ситуацій, коли жінки продовжують співіснувати з чоловіком-аб'юзером. Весь світ, всі найближчі люди волають, що треба йти від таких чоловіків. А вона не може.. Бо ж сім'я.. Бо ж дитина.. Бо ж він так любить мене.. такого більше не буде... ..А з іншої сторони, як їй втікти? Куди тікати?.. Така тонка межа між осудом і розумінням. Книга емоційно сильна і кожен поворот сюжету - це ніби новий виклик. Постійно хочеться плакати, дуже співчуваєш цим героям. Стільки нещастя на їх голову, частково в яких самі ж і винні. Окремо хочу виділити надзвичайні описи дикої природи і життя людей на Алясці. Авторка так красиво і сповна показала, що життя людей на цій суворій землі складне, кожен день - це новий виклик, але разом з тим, за таких життєвих обставин, люди єднаються і допомогають один одному. Інакше не вижити. Дуже багато плакала, поки читала книгу. Історія глибока та емоційна, яка довгий час не відпускатиме..

"Жінок у В'єтнамі не було" і "Жінки також можуть бути героїнями". Уже по цих двох фразах можна зрозуміти, що книга буде глибока і доведе багатьох до сліз. Взагалі до Крістін Генни була велика довіра, бо усі її книги - це попадання прямо у серце. Ця не виняток: тут і сльози, і сум, і відчай, і злість...усе проживаєш з героїнею. Конкретно ця історія про В'єтнам. Дуже сильно, про "буденне" життя медичних сестер під час війни. Ти сидиш у барі, хтось відкриває двері і чути звуки пострілів... Дуже знайомо... Дуже резонує в умовах сучасної війни. "Війна навчила їх одному: для тих, кого справді любиш, часу завжди замало". І не лише війна, а й пост воєнний період. Боротьба з травмою, пошук свого місця у житті, адаптація - ті кроки, які у нас усіх лише попереду, але ця книга може стати хорошим посібником з виживання для багатьох ветеранів та сучасників війни. Дуже хороша книга, дуже жива, бо про реальне і без прикрас.

«Жінки» — глибока історія про війну у В'єтнамі, про тих, хто обирав важкий шлях і приймав надскладні рішення, про тих, хто лишався людьми, і про світло. Час, коли Жінкам доводилося казати «ми там були» і ніколи не мати можливості називати себе геройками — але це вони вибороли. Зламаними життями. І нарешті стали поміченими. Так символічно, що саме зараз столиця вшановувала пам'ять геройки Квітки, яка повернулася на щиті. Страшенна втрата для нас усіх 🕯

Неймовірна книга про жіночу дружбу крізь життя. Викликає і посмішку, і сльози, змушує проживати і відчувати все разом з головними героями. Дуже і дуже сподобалась, починаю читати другу частину дилогії!

Велика глушина» Крістін Генни — це моє відкриття року. Книга, якою буквально живеш під час читання. Тут є все: неймовірна атмосфера Аляски, глибокий психологізм та описи природи, від яких перехоплює подих. Авторка була для мене новою, але тепер я під максимальним враженням. Це той випадок, коли історія проникає під шкіру.

Хороша книга про дружбу, довіру, вміння пронести сильні дружні зв'язки протягом 30 років свого життя. Цікаво спостерігати за тим, як змінюються Таллі та Кейт, як складаються їхні абсолютно різні долі. Джейн із невпевненої в собі підлітки стає красунею, яка розквітла зовнішньо та змінилась внутрішньо, коли почала дружити із сусідкою Таллі. Вона залишається вірною цій дружбі впродовж років, але завжди знаходиться в тіні подруги. Пізніше приходить розуміння, що вони йдуть рідними шляхами, але це не заважає їм бути поруч в найскладніших ситуаціях. Моментами Таллі зображена як егоїстична особа, але цьому є пояснення, - вона виросла в родині жінки, яка її постійно кидала та залишала наодинці із самою собою. Мені сподобалось, як авторкою проведені паралелі між дитинством та дорослим життям двох героїнь. Розумію, що не завжди наше минуле - відображення майбутнього, але в цьому щось є. Ми проектуємо те, що бачимо у своїх сім'ях. Для любителів довгих історій про дитинство, дорослішання та тернистий життєвий шлях головних героїв - рекомендую.

Це перша книжка Крістін Генни, яку я прочитала, і не дарма я вже давно додала собі всі її книжки в бажанки, адже відчувала, що мені сподобаються її історії. Бо мені таки сподобалося! ✨️ "Провулок світлячків" це історія тридцятилітньої дружби двох жінок. Вона починається в 70ті, коли головним героїням по 14 та продовжується ще на роки, попри те, що дівчата дуже різні в багатьох аспектах. Вони не завжди у всьому погоджуються, обирають різні шляхи в житті, але залишаються найкращими подругами. Чи все ж є річ, яка може зламати їхню дружбу?? Я думала, що буду читати цього товстунця дуже довго, але проковтнула його за три дні. Три дуже активних та зайнятих дні. Я просто не могла відірватися від історії життя Таллі та Кейт! По-перше, читається книжка дуже легко та швидко. По-друге, події охоплюють декілька десятиліть, тому нудних епізодів тут немає. По-третє, мене дратувало дуже багато вчинків деяких героїв, і через це хотілося читати далі, й далі, щоб подивитися, а як же ця ситуація розв'яжеться, а що буде потім? А ще щоб переказувати весь сюжет подрузі та розказувати, що ж я про все це думаю, хто мав рацію, а хто помилявся? Такий собі психологічний розбір героїв. Гадаю, ця книжка ідеально підійде для книжкових клубів, бо цю сагу про двох подруг можна обговорювати та обговорювати. І я впевнена, що думки у всіх будуть різні) А ще мене захопила атмосфера років, описаних в книзі. Видно, що авторка знала, про що пише, тому у все вірилося дуже легко. Якщо хтось любить читати з музикою, то тут дуже багато згадок пісень, можна зробити цілий плейлист. А деякі з них, я вже, напевно, ніколи не зможу слухати без сліз, згадуючи цю книжку? Майже під самий кінець історії, розкриваються теми, заради якої по суті і писався "Провулок світлячків", і мені водночас хотілося і накричати на авторку і подякувати. Не буду спойлерити, але закликаю читати цю історію тих, кого приваблюють оповіді про дружбу, кохання, стосунки батьків та дітей, важкі життєві вибори, а також тих хто любить поплакати) Я дуже стримувалася, хотіла злитися на всіх, і на героїв, і на авторку, але не вийшло, і я все ж дозволила собі випустити емоції. По-іншому в цій ситуації і не вийшло б. Але тепер буду знати, чого чекати від Крістін Генни? ?І, не можу не додати ложку дьогтю в бочку меду? Книжка дуже сподобалася мені сюжетно та своєю динамічністю, але деякі моменти, діалоги були вже занадто по-кіношному вилизані. Не знаю, як правильно це пояснити, але інколи мені здавалося, що я дивлюся поганеньку мильну оперу. Це було дуже рідко та епізодично, тому й моя оцінка книги така висока.