Я рідко пишу відгуки, але цю книгу важливо було відрефлексувати. Мені дуже сподобалася історія, хоча багато сліз пролила під час читання. Я смакувала описами їжі, побуту, вбрання. Авторка чітко передала картинки для уяви. Суб'єктивно, колір історії для мене забарвлювався від ніжних пастельно-теплих кольорів до важких металевих, а в кінці були промінці, що відблискували від металу, який нікуди не подівся, але по-іншому проявився. Книга однозначно про життя і для життя. Рекомендую до читання!

Я не прогадала з цією книгою і отримала, те на що очікувала. ГГ, яка не зламалася і опис служби. Це звісно було тяжко психологічно, але можна бути готовим

«Будь сміливою». Ельза зросла в заможній родині, однак була позбавлена любові, уваги й будь-яких проявів прихильності. Упродовж усього життя їй нав’язували думку про власну обмеженість, слабкість і нікчемність, що її неможливо покохати, а саме існування є тягарем для родини. Шлюб із Рейфом Мартінеллі не приніс їй кохання, зате подарував родину, про яку вона так мріяла. Життя на фермі в Техасі було нелегким, але виснажлива праця завжди давала плоди, аж доки після Великої депресії не прийшла спустошлива посуха, що тривала роками. «Чотири вітри» — дуже гнітюча книга. Історія Ельзи та її родини уособлює долю тисяч американців 1930-х років. Вона розповідає про несправедливість і байдужість, з якими стикалися біженці-мігранти, що рятувалися від жорстокої природи, лише щоб зіштовхнутися зі зневагою та відразою місцевих. Шляху назад немає, а попереду — безпросвітне майбутнє, у якому з кожним днем зростають упередженість і свавілля. Персонажі глибоко прописані: авторка поступово розкривала їхні характери, ділилася думками, сумнівами та потаємними бажаннями. Конфлікт поколінь і світоглядів між Ельзою та її донькою Лоредою додає історії полярності, дозволяючи розкрити персонажів через протистояння їхніх характерів і зіставлення позицій. Це створює додаткову динаміку та напругу всередині родини, яка намагається вижити в і без того складних нелюдських умовах. Ельза — героїня, якій я відчувала себе змушеною співчувати навіть тоді, коли не розуміла її рішень. Авторка зобразила її стійкою, сильною, сміливою, наділеною особливою внутрішньою красою, яку помічає далеко не кожен. Її складна доля викликає глибокі емоції, їй співпереживаєш, розділяєш з нею біль втрат, труднощі материнства та маленькі радощі, що пробиваються крізь темряву печалей і невдач. Протягом усієї історії відчувався розвиток Ельзи, але фінал кардинально це перекреслив. Історія про виживання, страждання та подолання перешкод у кінці перетворилася на банальну мелодраму, яка вражала шаблонністю, надмірною драматизацією та недолугою спробою емоційної маніпуляції читачем. Історичний роман — нетиповий для мене жанр, мені було складно продиратися крізь повільний початок і розбиратися в історичниму контексті подій, але сама історія цілком варта цих зусиль. Це була пекельна подорож, яка добряче сколихнула і неодноразово приголомшила мене. І хоча фінал особисто мені не дуже сподобався, сама історія була неймовірна. Крістін Генна написала книгу, яку не просто читаєш, а проживаєш кожною клітинкою себе. І хоча моє серце залишилося розбитим, авторка зробила це настільки прекрасно і майстерно.

Було цікаво!

Атмосферно, рекомендую!

Одна з найкращих прочитаних мною книг. Чудова і болісна історія про дружбу. Дуже легко читається, але залишає великий слід! Раджу всім до прочитання.

Крістін Генна - одна з авторок, чиї книги я купую автоматично. і хоч дилогія Світлячка - поки єдині її книги, які я не поставила на поличку улюблених, до "Жінок" у мене були певні очікування. якоюсь мірою вони справдилися, якоюсь - ні. віддала книзі 4⭐ з 5, поясню, чому: загалом авторка залишилася вірною собі і запропонувала читачам свою вже класичну формулу: складна жіноча доля, багато драми, випробувань і, звісно ж, світлий фінал. беручи до рук її книгу, плюс-мінус розумієш, який емоційний атракціон лежить під обкладинкою, і це як плюс, так і мінус. цього разу у фокусі сюжету жінки у В'єтнамській війні [а я люблю історичні романи такого штибу], зокрема юна Френкі, що проходить болючий шлях від наївної дівчинки з консервативної родини до військової медсестри, яка щодня борсається в крові та суцільній безнадії. військовий госпіталь і буденна м'ясорубка описані настільки реалістично, що подекуди стає фізично некомфортно. чудово розкривається тема жіночого сестринства, щоправда, відчувається це лише у "військовій" половині книги, а в подальшому в центрі уваги вже не стільки інші героїні, скільки одна конкретна жінка - Френкі - її думки, закоханості, помилки, психологічні зміни. її посестри Етель і Барб з часом розчиняються у сюжеті і перетворюються на декорації, а мені було б цікаво слідкувати і за їхніми долями. проте читати цей роман крізь призму сучасного українського досвіду виявилося завданням із зірочкою. я розумію, що контекст війни у В'єтнамі і Україні різний, але неможливо не ставити себе на місце місцевого населення, коли американці, які по суті воювали на чужій території у конфлікті, що об'єктивно не мав прямого стосунку до безпеки США, раптом перетворюються на головних і ледь не єдиних жертв оповіді. Генна багато рефлексує над тим, що війна зробила з армією США та американським суспільством, натомість про самих в'єтнамців згадок обмаль, окрім ледь не єдиного тяжкого епізоду з напалмом. у книзі бачимо акцент виключно на американській травмі. так, авторка хотіла підсвітити лише цей бік історії - показати, як суспільство не сприймало жінок-ветеранок і поширювало тезу "жінок у В'єтнамі не було". вона не повинна була описувати всі боки конфлікту і бути об'єктивною, я це розумію, але емоційно якийсь дискомфортний післясмак залишається. водночас репрезентація птср та процес повернення додому прописані дуже правдоподібно. суспільство, яке зневажає ветеранів, і держава, яка нахабно стирає жінок-військових з історії - ось, з чим стикається Френкі. дикість ситуації доходить до абсолютного абсурду: батьки героїні розказують усім знайомим, що їхня донька вчилася у Європі, бо їм банально соромно визнати, що вона - частина В'єтнамської війни. отут мені сподобалося, що авторка не прикрашає історичні події і реально показує, як американці не бажали мати нічого спільного з безглуздою війною десь за тисячі кілометрів від їхнього дому. ще мені не дуже сподобалося, що ближче до другої половини книги історія починає скочуватися в мильну оперу. щойно фокус зміщується на мирне життя, динаміка різко просідає, а рівень гіпердрами злітає до небес. замість того, щоб і далі розкривати психологію адаптації, сюжет обростає банальними романтичними кліше: з'являються якісь імпульсивні й відверто нелогічні рішення героїні, морально сумнівні стосунки з одруженими чоловіками та декілька роялів в кущах, від яких я трошки закочувала очі. мені особисто було цікавіше прочитати про вихід з птср, але авторка пішла легшим шляхом - минуло стільки то часу, все стало налагоджуватися. все, ніяких описів тривалого зцілення, натомість ось вам чергова порція сердечних драм 😒 ➕ плюси: • важлива і рідко обговорювана тема жінок-ветеранок, прописана з повагою до їхнього досвіду; • дуже реалістичні, жорсткі описи роботи польового госпіталю та побуту на війні; • достовірне зображення птср і того соціального пекла, з яким стикалися військові після повернення додому. ➖ мінуси: • однобокий погляд на війну, де американці виступають головними жертвами; • місцями забагато драми; • шаблонні романтичні лінії, тільки-но Френкі з'являється в кадрі, всі чоловіки кидаються до її ніг. емоційно книга для мене пройшла відносно рівно. безперечно, це значущий роман про війну та її наслідки для жінок, який дещо страждає від надмірного мелодраматизму та занадто американоцентричного історичного погляду. але це також і чесна оповідь про незручне минуле, і за підсвічування цієї теми авторці подяка.

Сюжет розповідає про жінок-медсестер на В'єтнамській війні. І про те, як вони намагались жити далі, коли повернулись додому. Чи може історія про подвиг та силу духу і одночасно про скалічені долі, насправді бути життєрадісною та вчити вічним цінностям?