“Донбас не повернеться в Україну, тому що Донбасу не існує.” - Історикиня з Донецька, Ірина Стяжкіна Донбас - Донецький вугільний басейн - термін, який у 19 ст. ввів якийсь там російський інженер. Етимологія слова повʼязана з економічними чинниками, важкою промисловістю та шахтами, не охоплює 100% територіальних меж Донеччини та Луганщини, а натомість включає навіть частину Ростовщини. Тому, український схід - це не зовсім Донбас. Сучасне розуміння Донбасу наклав російський міф, адже для радянської влади Донецький вугільний басейн у складі України мав стратегічне значення. Регіон був надто важливим для Союзу з економічної точки зору, щоб толерувати його українську ідентичність, значно глибшу українську, в т.ч. козацьку історію. Тому, радянська, а потім і російська політика прагнула обнулити все, що повʼязує український схід з Україною. Саме тому протягом 20 століття, особливо з приходом до влади Сталіна, на українському сході проводилась масова русифікація населення, навчальних закладів, шахт, будь-яких інших інституцій, поширювалася російська пропаганда, набував масовості інтелектуальний геноцид. Це пізнавальна книжка про різні історичні та політичні процеси, європейські капіталовкладення у створення заводів важкої промисловості, про причини і наслідки русифікації Донбасу. Але більше, про його проукраїнські паростки, які проростали в роки незалежності. Про вищу освіту, культурне відродження, ідеологічні мистецькі гуртки та боротьбу за українство; про громадський активізм студентів, науковців, істориків, митців, футбольних ультрас; євроінтеграційні процеси; проукраїнські настрої релігійних громад тощо. Це відносно не велика, але така важлива книга про регіон, де сходить українське сонце.

«Річ у тому, що український Донбас – чи, коректніше, українські Донеччина та Луганщина – це така сама нормальність, як і українські Херсонщина, Волинь чи Чернігівщина. І якщо комусь із цим складно погодитись, то тільки тому, що знання багатьох українців про Донеччину та Луганщину й досі формують імперські – російські, радянські та пострадянські – наративи» Я ніколи там не бувала, але завдяки другу, що родом з Луганщини (говорить українською і знає народних пісень більше, ніж я, з Житомирщини), знала давно, наскільки помилковий цей міф про суцільно російськомовний і проросійський Схід. Саме тому радію, що з’являються книги, які пояснюють теж саме іншим. Це не якась всеохопна праця, лише маленький фрагмент, що фокусується на ключових аспектах життя: літературі, мистецтві, спорті, промисловості, релігії. І руйнує стереотип про однорідність регіону, показує його різноманітність і багатогранність. Навіть знаючи чимало про «Ізоляцію» ця історія вражає найбільше. Мистецький осередок, який перетворили на катівню. Простір, що був свободою самовираження, став тюрмою. Наскільки це символічно, що навіть інсталяцію на димохідній трубі – помаду – росіяни навмисно підірвали в першого чергу. Але є й яскраві проблиски надії: розповіді про україномовні спільноти, культурні осередки, університетські спілки, організації, фанатські групи, які діяли на Сході та були зацікавлені у європейському розвитку України. Згадайте донецький Євромайдан і оцініть, в якому середовищі він діяв. Сонце України сходить над Донбасом, просто треба дочекатись світанку. Я щиро впевнена, що він буде.

Коли я вперше побачила цю книгу, то дуже зацікавилась. Для багатьох переселенців з Донеччини та Луганщини були, мабуть, моменти саморефлексії. Бо в мене після 2014 року багато разів поставало питання, чому деякі мої знайомі обрали сторону росії, хоча вона була для мене завжди чужою, а жила я біля кордону в Донецькій області. І от я зайнялась пошуками літератури про свій край і намагалась знайти ті ниточки, що повʼязують всі регіони в одну країну. І почала активно скуповувати книги з крутими відгуками, але от сюрприз, майже всюди в цих книгах жителі Донеччини і Луганщини недосвідчені, бидлуваті сепаратисти, які ніби «історично» завжди готові до зради. Ніби в наших регіонах немає нічого, окрім депресивних міст з закинутими шахтами, масових проблем з алкоголем і безробіттям; ніби людям там полюбляють тільки шансон і вони взагалі далекі від культури і нормальної музики та літератури. І я прочитала багато таких книжок, і не кажу, що цих проблем немає, але це й не все. Це тільки 1 бік медалі. І я була в багатьох інших маленьких містах в Україні, ситуація там не дуже відрізняється від, наприклад, мого рідного містечка.І от читаючи ці книги, мені здавалось, що я і мої знайомі якісь іношопланетяни, бо не схожі на «любителів руського міра», а ніби там всі такі. І тут я купила цю книгу, яка стала цим промінчиком світла, бо я памʼятаю свій рідний Донецьк з жовто-блакитними прапорами, Евро 2012, коли всі вболівали за рідну команду, Евромайдан. І з цієї книги я дізналась, що український рух завжди був на сході, як би росія не намагалась його знищити. Це книга однозначно для всіх жителів сходу і тих, хто хоче поглянути на схід під новим кутом, не як на регіон-зрадник, а як на частину України. Тим більше події 2022 показали, що велика орда з росії не питає в людей, де вони хочуть жити і зараз краще зрозуміло, що тоді відчули ми, бо нас теж не питали, в якій країні ми хочемо жити. Референдум був такий же як в Херсоні, туди ходили тільки маргінали, які ніде не є більшістю.

Радію, що в останні роки з'являється дедалі більше книг про Схід. Не про той демонізований Донбас, а про нашу Донеччину та нашу Луганщину — такі ж українські регіони зі своїми особливостями, як і Херсонщина, Черкащина чи Вінниччина. Лиш уже майже дев'ять років частково окуповані рф. Про що можна дізнатися з цієї книги? ?про фестиваль вертепів у Донецьку в 2008-му; ?про тривалу боротьбу активістів за надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса; ?про "Ізоляцію" до того, як вона стала катівнею; ?про бельгійську, французьку та англійську спадщину Донбасу; ?про те, як валлієць Джон Г'юз приїхав освоювати перспективний регіон та став засновником Донецька; ?про села на Донеччині та Луганщині як маркери української ідентичності; ?про Євромайдан в Донецьку та Луганську; ?про галичан на Донбасі та села примусово переселених лемків і бойків; ?про численні протестантські громади на Донеччині та Луганщині та їхню волонтерську діяльність під час війни; ?про греко-католицьку церкву, яка з погодження окупаційної "влади" досі існує в окупованому Луганську та про священика, який повернувся в окупацію заради своїх парафіян; ?про ультрас "Шахтаря" та їхню роль у боротьбі за вільну Україну. Дуже раджу цю книгу, якщо вам цікаво вийти поза межі звичних наративів про Донбас. Узагальнювати та вдаватися до стереотипізації — завжди простіше. Але знати більше про свою країну та кожен її регіон — цікавіше, чесніше та справедливіше.

Чудова та змістовна книга

Пишучи цей відгук, я свідомо дозволяю собі вибірковість та субʼєктивність, яких намагався би оминути, якби хотів написати рецензію. Якщо завгодно, це – мій метод. * Березень 2023. Презентація книги Катерини Зарембо у Києві. Серед відвідувачів чимало переселенців з “Донбасу”. Я один із них. Після основної частини розпочинається спілкування аудиторії з авторкою. Але замість питань суто до змісту книги звучать історії (“свідчення”) тих, хто більшу частину життя прожив на Донеччині чи Луганщині. Історії від української молоді про український “Донбас”. Деякі історії виголошені тремтячим голосом, зі сльозами на очах. Раптом презентація нон-фікшн книги перетворюється на сеанс групової психотерапії. Здається, усі ці історії роками накопичувалися і тиснули зсередини на переселенців, але їм бракувало слушної нагоди (а може – уважного слухача), щоб проговорити свій біль втрати рідного дому. Мені спадає на думку, що книга Катерини Зарембо потрібна передусім нам – переселенцям, – аби знайти відповідну мову, факти, наративи для вираження наших почуттів. * Квітень 2014. Літературний фестиваль у Донецьку. Та сама “Ізоляція”, про яку пізніше напише Станіслав Асєєв. Я, вісімнадцятирічний студент технікуму, напередодні отримав смс від знайомої з пропозицією піти на захід. Що я міг тоді знати про сучасну українську культуру? Якісь фрагменти зі шкільної програми, але загалом нічого. Я жив у своєму затишному світі серіалів та музики, страждав від нерозділеного кохання та відчував тривогу через “політичну ситуацію” в країні. Я займав проукраїнську позицію (якщо мої тодішні погляди взагалі можна назвати позицією), але вона була зумовлена передусім естетичними чинниками. Дивлячись на поборників “ДНР”, я відчував лише відразу: їхні промови, поведінка та навіть зовнішній вигляд мене відштовхували. Натомість спілкування з проукраїнськими друзями завжди залишало в душі приємний слід. І от – я на фестивалі. Мене оточуються світлі, освічені та виховані донеччани, які щиро люблять Україну. Я захопливо слухаю виступи українських письменників та інтелектуалів, чиї імена ніколи раніше не чув. Одразу розумію, що це світ, до якого я хочу належати, це Україна, до якої належить Донецьк. Жодні проросійські мітинги не зрівняються з цим святом духу. За кілька місяців моїй сімʼї довелося покинути рідне місто. Але спогад про фестиваль досі зігріває. Якби він не відбувся, мені було б важко повірити в український Донецьк. Після переїзду деякі люди звинувачували мене та інших переселенців у тому, що ми ніби почали війну. Було боляче, але я згадував “Ізоляцію”. Вона заклала глибокі основи моєї української ідентичності: протягом наступних декількох років я читав книги людей, яких зустрів або чиї імена почув на фестивалі. Катерина Зарембо також пише про цей фестиваль. Але, що найважливіше, вона розповідає й про інші українські явища “Донбасу”. Український вимір завжди існував у цьому регіоні, і якби не вторгнення російських військ, цей вимір, ймовірно, набув би більшої видимості та впливу. * Листопад 2022. День звільнення Херсону. Я записав у щоденнику: “Коли звільнять Донецьк, ми, скоріш за все, не побачимо такої радості та кількості українських прапорів на площах міста, як бачимо в Херсоні. Лише одиниці будуть скандувати «ЗСУ!» та обіймати героїв. Натомість радість, сльози, прапори будуть в інших містах України – Києві, Житомирі, Львові, – усюди, де зараз перебувають донеччани, витіснені з рідного міста 2014 року. Звільнення Донецьку – не звільнення зомбованого чи байдужого населення ОРДЛО, а звільнення домів та пам‘яті тих, хто вісім років не були вдома та вже знайшли нові доми. Це в першу чергу їхній (наш) Донецьк, український”. Книга Катерини Зарембо допомагає підготуватися до повернення окупованих територій Донеччини та Луганщини. У цьому сенсі вона адресована українцям, які майже нічого не знають про український Схід, але чомусь продовжують вважати його далеким та чужим.

«Це дуже однобока книжка. Про один бік Донбасу. Справжній, але один із. Мені б не хотілося, щоб, прочитавши її, ви подумали, що це і є весь Донбас. Є, але не весь.» Цитата - це передмова авторки. А далі, в першу чергу, йдуть факти про те, що поняття «Донбас», яким ми часто послуговуємось як умовним позначенням Донецької та Луганської області, насправді не існує. Так, воно прижилось, але не відображає реальності, адже «Донбас - це вигадка». А чому? Про це у книжці. А ще про те чому таки «Донбас» не був годувальником усієї держави та чому, всупереч насаджуваному міфу, на ньому не трималась економіка. У наступних розділах авторка коротко описує рух за державність, за українську мову, за культуру, за релігію маленькими групами. Ті маленькі групи не репрезентували більшість населення областей, але вони були. І є. Авторка наголошує, що не варто недооцінювати історію українських рухів на сході держави. Це така затишна, домашня книжка. Де героями є звичайні люди, які відчули в собі силу говорити вголос серед нібито гомогенного середовища, і знаходили однодумців. Тут також названі імена тих, хто активно перешкоджав їм. Так, ці рухи були нечисельними. Виглядає, ніби частина навіть не до кінця розуміла свою мету, можливо, інколи не настільки стояли за українізацію, як проти обмеження свободи слова і самовираження. У книжці багато цікавих роздумів, які ще раз доводять залежність розвитку суспільної думки, культури населення від бажання влади.

Цінна книга. якщо ви хочете розуміти, нащо й досі комусь уточнювати, що Донбас завжди був і є українським, які б вам там наративи не намагалася просунути руснява пропаганда. Не без недоліків (читай у рецензії просто під книгою), але тим не менш щиро раджу всім, хто цікавиться питанням, навіть ті, хто вже читав щось на цю тему до, точно знайде собі щось нове й цікаве тут.