Як тільки  я почала читати «Ведмеже місто», я подумала, що це буде звичайний підлітковий роман про хокей, про складні стосунки між підлітками, між ними та їхніми батьками і вчителями. Але як тільки я прочитала понад половину, зрозуміла, що я дуже помилялась. Всі проблеми, які я перерахувала вище, звичайно тут є, але Фредрік Бакман  заглибився у ще більше соціальних та життєвих тем. В центрі сюжету тут постає маленьке містечко Бйорнстад. Для його жителів хокей - це все їхнє життя. Всі живуть заради хокею, якщо хтось не грає в дитячій, юніорській або основній командах, то він вболіває на трибунах, а якщо ні, то до нього ставляться як до вигнанця. Бо як можна тут жити, у Бйорнстаді, і не обожнювати хокей?! А до самих хокеїстів тут ставляться як до еліти, в них вірять, їм поклоняються, вони – це майбутнє всього містечка. І якщо з них хтось зробить помилку, то на неї легко можуть закрити очі, і не згадувати про це. Як тільки стався серйозний злочин, я була в шоці з реакції суспільства?  Замість того щоб допомогти жертві, вони співчувають кривднику. Тут настільки процвітає культ  хокеїста, що вони просто йому співчували, і всіляко підтримували злочинця. Фредрік Бакман просто ніби  «залізає» в голову героїв і  показує кожного з них ізсередини. Він нікого не критикує, не засуджує, нікому не віддає перевагу, а просто подає нам сухі факти, розповідає все як є, без прикрас. Автор показує наскільки корисливими можуть бути люди, до чого можуть дійти люди, щоб просто  відверто приховувати правду, де є та межа, коли вони  забувають про мораль і лише згадують про вигоду. Всі персонажі «Ведмежого міста» дуже легко запам’ятовуються. Кожен із них  якось по-своєму особливий, ніхто  не залишає байдужим. Але є деякі з них найбільше запам'ятались: Майя, Міра, Ана, Фатіма, Амат, Беньї, Суне. Бакман  у своєму романі робить дітей сильнішими за батьків, а дівчат сильнішими за хлопців. Один із таких епізодів - це муки вибору батька Майї, як йому вчинити, кого підтримати. З одного боку дочка, а з іншого - улюблений гравець.  Коли я читала цю книгу я відчувала і жаль, і ненависть, і сум, і звичайно не раз плакала. Персонажі дуже живі, в кожному з них відчувається своя енергія, свій характер, і звісно через це проникаєшся ними ще більше. Неймовірно цікаво чим завершиться ця історія, тому час братись до другої частини😏

👮‍♂️Мої враження 🍕 «Іноді так страшенно боляче жити» Я вже вдруге читаю цю книгу і наче повернулася у затишну схованку. Ви можете подумати, що це книга про пограбування банку та заручників квартири напередодні Нового Року, так і є, але це більш глибоке чтиво. Люблю автора за те, що так легко пише про: вимоги суспільства бути дорослим, шлюб та кохання, батьківство, втрата близького, самогубство, психічне здоровʼя, надію, кризові ситуації в стосунках тощо. Мені важко обрати хто з героїв мій улюбленець, адже я люблю їх та їхні життєві історії. Зара - багата жінка, яка вас відштовхуватиме своєю поведінкою та самотністю в очах. Анна-Лєна та Роґер - пара старшого віку, які собаку зʼїли на ремонті та продажі квартир. Ру та Юлія - молода пара, що очікує дитину та постійно сваряться, але це не значить, що у них проблеми. Ру також пережила наслідки війни, на які я першого разу навіть не звернула уваги. Естель - стара жінка, яка чекає коли її чоловік припаркується та зберігає доленосний ключ. Кролик - абсурдний актор, що мав зруйнувати враження про квартиру. Джим і Джекі - шведська поліція, що розслідує цю справу. Надя - психологиня, яка колись пережила травматичний досвід і тепер допомагає іншим. Агентка - яка запитує як ваші справи?😂 Лондон - гостра на язик молода працівниця банку. Злочинець - ідіот, якому спасло на думку пограбувати безготівковий банк з іграшковим пістолетом. Це лише поверхні характеристики учасників передноворічного божевілля. Ця історія як павутинка, сплела таких різних героїв в одну цікаву книгу про ідіотів з їхніми тривогами та переживаннями. Ця книга про те, як ваше життя впливає на моє, про ще один прожитий день, в якому ви маєте бути дорослими. А завтра буде новий.

Щоразу, відкладаючи цю книгу, я фактично відкладала зустріч із собою. Бо «Тривожні люди» — це не просто історія про невдале пограбування банку, вона як шпаргалка до розуміння людей, їхніх дурниць і великих сердець. Це історія про життя. Про звичайних людей, які опинилися разом в одному місці. Хтось випадково, хтось — через обставини. Вони такі різні: дивні, смішні, десь хаотичні, трохи дурні — але всі справжні. І в кожному з них запросто можна впізнати себе. Чіпляє, еге ж? Це історія про самотність, страхи, про помилки, про батьківство, дружбу, людяність. І перш за все — про любов. Про ту, яка без умов і яка залишається, навіть коли все йде шкереберть. Книга дуже атмосферна. Читаючи, я то сміялася, то ловила мурашки, то замислювалася. Написано легко і просто, але при цьому в ній стільки сенсу. Мені дуже сподобалось, як переплелись долі героїв. Як дрібниці виявлялися важливими. Як виявилося, що все не просто так. Ці події дали кожному з них щось важливе — відповіді, підтримку, шанс, силу. І саме це зробило фінал таким зворушливим і щемким. Було дуже тепло на душі після прочитання. Сиджу й буквально обіймаю книгу. Все стало мені таким рідним і близьким. Обов’язково перечитаю. І вже зараз можу сказати - це однозначно найкраща книга місяця 🫀

Уве полонив мене з перших сторінок. Я знаю, що когось він спочатку дратує, але я зрозуміла і відчула його моментально. На момент прочитання я впізнавала в ньому себе - буркотливого діда, якого всі навколо дістали своєю недолугістю. Уве став мені як рідний. Він вічно незадоволений, усіх повчає і щиро вважає, що світ котиться в прірву. Але Бакман так класно знімає шар за шаром усю цю його колючість, що за цим всім ти бачиш неймовірну тугу, принциповість і відданість. Це не просто злість на світ, це реакція людини, яка дуже сильно любила і дуже багато втратила. Я щиро реготала з того, як у його розплановане життя вломилися сусіди та кіт, і особливо з його нескінченних спроб покінчити з усім. Бакман примудрився написати про це так абсурдно і смішно, що просто не можеш стриматися. Але цей сміх дуже швидко змінюється зовсім іншими емоціями. Коли в кінці історія доходить до своєї кульмінації, я безсоромно ревіла дуже довго. Це настільки чутливо і глибоко, що стримати сльози просто неможливо. Це максимально справжня історія про те, що за найтовстішим панциром часто ховається найдобріша душа. Книга життєва і по-хорошому важка. Після неї хочеться бути трішки терплячішим до оточення, бо тепер ти знаєш - за чиїмось вічно невдоволеним обличчям може ховатися цілий світ болю і вірності.

Дуже сподобалася книжка. Вона потрапила в саме серденько. Це була щемка історія. Під час читання я і плакала, і сміялася

Я залишилася задоволеною на всі 100%, бо це одна з тих книг, які вивертають тебе навиворіт, а потім акуратно збирають назад. Окремо хочу сказати про вступ - я, як і всі, просто в захваті від фрагмента про ідіотів! Це було настільки безпосередньо, смішно і влучно, що з перших сторінок розумієш - так може написати тільки Бакман. У нього дуже впізнаваний стиль, але при цьому всі книги абсолютно різні. «Тривожні люди» тепер точно в топі моїх улюблених. Я співпереживала героям від початку і до самого кінця. Їхні думки, їхні вчинки - це все таке до болю справжнє, що не може залишити байдужим. У багатьох моментах я впізнавала себе, свої страхи та щоденні проблеми, відчувала себе таким же «ідіотом» і це в найкращому сенсі цього слова. Разом із персонажами я прожила справжні емоційні гірки, то сміялася в голос із абсурдності ситуації, то плакала від того, наскільки все життєво і як мені їх всіх шкода, а може частково шкода і себе в деяких ситуаціях. Не раз під час прочитання просто згортала книгу і задумувалась над своїми діями та виборами в житті. Це дуже людяна і, попри тривожну назву, заспокійлива історія. Бакман показує, що за кожним «ідіотом» стоїть людина, яка просто намагається впоратися з життям і його негараздами. Книга нагадує, що ми не самотні у своїй тривожності, і після неї залишається неймовірно теплий та обнадійливий післясмак.

Емоційно напружений роман про вибір, відповідальність і темний бік колективних амбіцій. Фредрік Бакман чесно показує, як спорт, надія й страх втратити майбутнє можуть зламати людські долі та оголити справжні цінності спільноти. Книга змушує замислитися, що важливіше — перемога чи справедливість, і як мовчання здатне стати співучастю.

Теплий дотепний роман, у якому Фредрік Бакман із притаманною йому іронією говорить про страхи, самотність і потребу бути почутими. За комедійною ситуацією з «пограбуванням, якого не сталося» ховаються глибокі історії звичайних людей, кожен з яких несе свій біль і надію. Книга змушує і сміятися, і співпереживати, нагадуючи, що емпатія та підтримка здатні об’єднати навіть зовсім незнайомих людей.