Зрада, амбіції, обман, жадоба, мораль… Всі ці слова описують дії які вчиняла Джун, головна героїня, чи дії які вчиняли по відношенню до неї.
Отже, Ребекка Кван у романі Yellowface пропонує читачеві надзвичайно гостру та провокаційну розповідь. Підняті теми оголюють темні сторони сучасної літературної індустрії: питання привласнення культурної ідентичності, расової нерівності та авторського права. Наприклад, коли Джун вкрала чернетку Атени, то не відчувала провини і навіть не задумувалася над наслідками. Цитата: «Я знаю, ви мені не повірите, але не було жодної миті, коли я думала б: «Я заберу рукопис і привласню його».... Ні, серйозно, це видавалося природним, мовби це моє покликання, мовби так судилося».
Під час прочитання я прям відчувала всією душею як Джун ненавиділа Атену, а точніше як Джун ненавиділа ту котрою так і не змогла стати, хоча й прикладала для результату зусиль. Не можу сказати, що ніколи не відчувала заздрощів до людини, а особливо до «ідеальної на зовнішність матусі 5 дітей з бізнесом, який в місяць приносить 100000 доларів» в Інстаграмі. Тому класно, що авторка щиро і відверто прописує їхні стосунки. Думаю і сама Ребекка мала це поганюче відчуття недо-, тому так майстерно впоралася із завданням. Далі ми будемо дізнаватися, що й ця неймовірно успішна Атена не є «святою».
Безсумнівно, Yellowface — це не просто історія про літературний плагіат. Це глибокий аналіз теми расизму/псевдо толерантності, привілеїв, експлуатації чужої культури/експлуатація чужих історій, та токсичної конкуренції. Кван влучно висвітлює проблему "перформативної інклюзивності" та того, як деякі автори чи видавці маніпулюють ідентичністю заради прибутку. Наприклад мені прям дуже запамʼяталася цитата: В оригінальній чернетці кілька робітників накладають на себе руки через нестерпне ставлення британців, а один чоловік вішається в капітанському бліндажі. Знайшовши тіло, капітан каже перекладачеві наказати іншим робітникам вішатися в своїх бліндажах, якщо вже їм так корить це зробити, бо «у своїх ми безладу не любимо». Вочевидь, цю сцену Атена змалювала з історичних записів, бо в рукописі була примітка на полях: «КОМЕНТАР З ПОСИЛАННЯМ. ТАКОГО НАВМИСНО НЕ ВИГАДАЄШ. ГОСПОДИ». Це потужна сцена, і я відчула справжній жах, коли читала її вперше. Але Данієлла вважає, що це перебір. «Розумію, що вони військові й можуть бути грубими, але цей епізод скидається на трагічну порнографію, — коментує вона. — Вирізаємо для розвитку сюжету?»
Окрім того, роман написаний у легкому сатиричному стилі.
Для мене Джун — персонаж, який одночасно викликає огиду та співчуття, адже читач бачить, як глибоко вона загрузла у власних страхах і амбіціях. І я не розумію її вчинків, бо ми ж люди і в кожного є свої думки та упередження, але навіщо буквально «грабувати трупа»?

«Табір, безтурботність та дитинство» - самі ці 3 слова назавжди будуть асоціюватися із ‘ʼНезримим життям Адді Лярюʼʼ. Логічне питання: Чому такі слова, якщо сюжет абсолютно інакший? Відповідь дуже проста - історія є дуже теплою (я б навіть сказала гріючою), тут описуються моменти травми і прийняття (можна прирівняти до виходу з стану інфантильності), і персонажі вчаться любити (так, іноді вираження їхніх почуттів буває токсичною, але прагнення до змін заслуговує на поваг; персонажі, як і живі люди, роблять кроки до зростання). Тобто, книга знайшла мене в правильний час: літом на роботі в таборі)

"Незриме життя Адді Лярю" — роман, який змушує замислитись про саму природу людського існування, про те, що залишаємо по собі, і як насправді хочемо бути побаченими. Вікторія Шваб створила унікальну історію, що поєднує в собі філософські ідеї, чарівні елементи й драматичний розвиток подій. Роман водночас легкий та глибокий, зворушливий і складний. Це книга про боротьбу з долею, пошук свободи, самовизначення й прагнення, яке близьке кожному — залишити слід у цьому світі.

Отже, історія починається у 18 столітті у маленькому французькому містечку, де молода дівчина Адді Лярю намагається вирватись з-під влади обставин і знайти свободу. Вона живе у часи, коли жінка не мала вибору: її майбутнє вирішували без неї, а можливостей досягти самостійності не існувало. У прагненні втекти від запланованого шлюбу, Адді робить фатальну угоду з темною сутністю, яку згодом назве Люком. Він дарує їй вічне життя і обіцяє, що вона зможе жити так, як забажає, але є одна жахлива умова: її ніхто не пам’ятатиме. Вона стає невидимою для світу, а спогади про неї стираються щойно вона залишає чиєсь поле зору.

Ця угода, що мала стати її визволенням, перетворюється на прокляття, обмежуючи її більше, ніж навіть життя у рідному місті. Адді залишається сама віч-на-віч із своїм безсмертям. Вона може спостерігати за людьми, бачитись із ними, але не здатна створити жодних зв’язків чи залишити слід в історії. Її життя стає схожим на плин річки: вічна, вона спостерігає за тим, як усе навколо змінюється, та залишається невидимою для світу.

Головна тема, яка пронизує весь роман, — це пошук власного "я" в умовах, коли тебе не пам’ятають, коли навіть твоє ім'я не має значення. Адді стикається із філософською дилемою: якщо тебе ніхто не пам'ятає, то чи існуєш ти взагалі? Вона змушена постійно переосмислювати себе і пристосовуватись до світу, який відмовляється визнавати її. Цей конфлікт, здається, і є джерелом її сили: протягом століть вона не припиняє пошуків, вона постійно прагне існувати, хай навіть у найменш очевидних формах.
Кожен день для неї стає боротьбою за те, щоб залишити бодай маленький слід, навіть якщо це лише миттєві моменти в пам’яті випадкових людей. Вона вчиться бачити красу в цих коротких зустрічах, вмить вловлювати людське, яке швидко зникає.

Історія Адді, її угода і постійні зустрічі з Люком насичені символізмом. Люк, будучи уособленням темної сили, відображає водночас і спокусу, і відчайдушність людини перед долею. Він уособлює все, що ми не можемо контролювати, але завжди прагнемо підкорити. Їхній зв’язок сповнений як ненависті, так і прихильності, і Люк з часом стає єдиною незмінною річчю в житті Адді, своєрідним мірилом її витривалості.

Цікаво, що Шваб не обмежує його образ лише як "демона" чи "злого духа". Люк поступово розкривається як значно складніший персонаж, який викликає і співчуття, і злість. Їхні зустрічі відображають конфлікт людини з власними страхами, відчаєм, часом — навіть із власними виборами.

Ще одна важлива тема роману — це питання свободи і того, як люди прагнуть її досягти. Адді отримала своєрідну свободу, але вона виявилась пасткою. Авторка досліджує поняття свободи з різних кутів, змушуючи читача запитати себе, що насправді означає бути вільним і чи є повна свобода досяжною або ж завжди матиме свою ціну.і
Після багатьох століть самотності, Адді нарешті зустрічає людину, яка здатна пам'ятати її. Це Генрі, молодий книготорговець, який сам опинився на межі відчаю. Їхні долі несподівано переплітаються, і він стає тим, із ким вона може поділитися своїми найглибшими почуттями і думками. У Генрі теж є своя історія: він також уклав угоду, але з зовсім іншим результатом, тому вони обидва опиняються в пастці власних рішень.

Їхня взаємодія додає глибини історії Адді і змушує її замислитись над значенням пам’яті та кохання. Генрі не тільки надає їй шанс на справжній зв’язок, а й змушує її відкрити для себе нові почуття та роздуми. Їхня любов — це те, що відрізняється від звичайної романтичної історії. Це боротьба між самотністю та бажанням бути зрозумілим, прийнятим і коханим.
Стиль написання Шваб вражає деталями та глибиною описів. Вона майстерно переносить читача з одного століття в інше, від Парижа до Нью-Йорка, змушуючи відчути атмосферу кожного часу та місця. Її мова поетична, насичена емоціями, що чудово передає внутрішні страждання і надії Адді.

Крім того, Шваб майстерно використовує елементи магічного реалізму. У світі роману магія переплітається з реальністю, зберігаючи в собі загадковість і чарівність. Це робить історію схожою на казку, але водночас реалістичною, тому що проблеми, з якими стикаються герої, надзвичайно близькі й сучасним читачам.

Приклади моїх улюблених цитат:
1. Як Ізабель, що мріє про сімʼю, а не свободу і, схоже, не проти ненадовго розквітнути й засохнути. Ні, Аделіна вирішила, що ліпше стане деревом, як Естель. Якщо вже треба врости корінням, то краще розбуяти, наче дичка, і щоб ніхто не підрізав; краще рости самотньо просто неба. Це ліпше, ніж стати дровами, які згорять у чужій печі.
2. Усі дівчатка схильні мріяти. Вона це переросте, кажуть батьки, - але натомість Аделіна відчуває, як вростає в це, міцніше чіпляється за вперту надію на щось більше. Світ мав би розширюватися. Натомість виникає відчуття, наче він звужується, стискається, мов кайдани на руках і ногах, тоді як пласкі обриси її тіла перетворюються на вигини, а вугілля в неї під нігтями стає чимось негожим, так само як і те, що вона віддає перевагу власному товариству, а не компанії Арно, чи Жоржа, чи будь-якого іншого чоловіка, що нею зацікавиться.
3. Якийсь новий спосіб помучити її. Зрушити патову ситуацію, змусити Адді знову вступити в гру. Після всіх цих років голос Люка й досі огортає її — мʼякий, тихий і зловтішний. «Я все, що ти маєш. Все, що коли-небудь матимеш. Я єдиний, хто пам'ятатиме».

"Незриме життя Адді Лярю" — це набагато більше, ніж історія про угоду з демоном. Це роман про сміливість жити і боротися, навіть якщо весь світ забуває тебе. Це історія про кохання, втрати, внутрішню силу та здатність знаходити красу у митях. Адді Лярю надихає на те, щоб знаходити сенс у кожному дні, бути вірним собі й цінувати зв’язки, навіть якщо вони короткочасні.

Зрештою, цей роман залишає читача з роздумами про те, що важливіше: бути відомим усім чи справді дорогим для декількох? І як знайти своє місце у світі, коли ти маєш можливість побачити його таким, яким він є, у всій його мінливості й швидкоплинності.

Must have до прочитання кожному. Історія сподобалась як мені, так і мамі з молодшою сестрою. Якщо хочете потратити в атмосферу донжуанів, балів та шику - прошу)

Топ моїх улюблених цитат до розуміння стилю і сенсів:
- Дорогий мій Безіл, Доріан настільки розумний, що не може час від часу не чинити дурниць.
- Причина, через яку ми думаємо про інших надто добре, у тому, що ми боїмося за себе. В основі оптимізму лежить смертний страх.
- Я не звертаю увагу на те, що кажуть люди пересічні, і не втручаюсь у те, що роблять люди непересічні. Якщо людина мені приємна, я захоплююсь будь-якими проявами її індивідуальності.
- Крім того, ніщо так не тішить марнославство людини, як визнання її гріховності. Совість робить із усіх нас егоїстів.

"Росія створює хаос, бо хаос-- це єдиний стан, в якому можливо переписати реальність"

Дмитро Кулеба

Мені пощастило бути на презентації книги в УКУ, бо коли ти чуєш з яким трепетом і наснагою розповідає про неї автора, то розумієш що читання точно вдасться.

Це зібрання різних думок і сценаріїв. Через призму війни, що триває в Україні, автори (Кулеба упорядковував есе, а не писав) розглядають не лише наслідки конфлікту, але й можливості для відновлення та розвитку. Після прочитання ви не станете політологом, але стане трошки зрозуміліше що робити і як з цим жити.

Змінити минуле нереально. Тому акцентуємось зараз на міжнародній підтримці та співпраці (волонтерстві, дипломатії..) у вирішенні українських питань. Треба визнати той факт, що успіх України залежить не лише від внутрішніх реформ, але й від здатності залучити світ до підтримки її прагнень.

«Вибір» Едіт Еґер – автобіографія лікарки-психотерапевтки, яка пережила концтабір Аушвіці. Я не можу передати, яке захоплення викликала і викликає в мене ця розповідь. Після прочитання власне життя і проблеми здаються нікчемними, хоча авторка зазначає, що її досвід не має впливати на сприйняття травм особистих. Пише: «Якщо я змогла вилікуватися, то впевнена і вам вистачить наснаги впоратись».

В книзі найкраще розкрита тема мрії. Мрії Едіт постійно змінювались. Дитинство – бути кимось більшим ніж «Кларина сестра». 15 років - стати професійною балериною в олімпійській тренувальній команді. Виселення із житла – зустріч із коханим Еріком, та думки про їх поцілунок. Селекційний коридор – повернення шовкової блакитної сукні, в якій почувалася бажаною. Переїзд в’язнів вантажним потягом до Польщі – мамина їжа. Танцюючи для доктора Манґеле балет – бажання власного блага, тобто життя для себе і сестри. І це навіть не третина випробувань, які випали на долю дівчини 16 років (ви тільки уявіть! я в 16 обирала лише університет). Час не вилікував Еґер, вона зробила це сама взявши відповідальність на себе, тобто відпустила журбу. Вона не обирала триматися за кривду, а отже, і не сформувала розум жертви. Себто, її мислення не перетворилося на жорстке, звинувачувальне, застрягле в минулому, Едіт не стала своєю тюремницею. Відкриттям для мене була ще ідея прощення. «Прощення не означає, що ти пробачаєш кривднику все те, що він зробив із тобою. Це ти прощаєш ту частину себе, що була жертвою, та відпускаєш усі звинувачення». Як на мене, то ця ідея перекликається із християнською «підстав іншу щоку».

Я раджу всім прочитати цю книгу, впевнена, що кожен знайде своє затишне слово і речення.