Ті, кого любиш

Чим більше читаю про людей, тим більше маю сумнівів, чи є в нас щось божественне. Не в одній окремо вибраній людині, а взагалі. І якщо ви думаєте, що нравственна дупа з'явилася саме під час нашої війни, то мушу вас розчарувати. Людство постійно перебуває у такому стані, просто на деякі яскраві сторінки людства ми не звертали уваги, бо воно нас не стосувалося. Тому не дивуймося, коли і зараз відбувається подібне. Бо що ми знаємо про Грецію? Не про давню, а про Еладу 20 століття.

Про що? Це сімейна сага, у якій розповідається історія однієї родини від прабабусі до правнуків. Але головною героїнею є менша донька. У родині було четверо дітей, але усі вони були дуже різні. Неправильне виховання та життєві обставини зробили з них майже непримиренних ворогів. Двоє мали праві погляди, ще двоє — ліві, вони вважали себе комуністами, хоча розвиток ідеологій відбувався поступово.

"Чому б, питала вона подумки, Ісусові не бути на боці комуністів? Хіба він не хотів рівності між людьми?Вони часто бували в церкві, й вона була певна, що священник говорив саме про це".

Бабуся, як могла, зменшувала протистояння між дорослими дітьми і була надійним стовпом для родини. Потім таким стовпом стала і Теміс. Але перед тим була окупація Греції, смерть людей, голод, звільнення... І нова війна — громадянська, де обидві сторони діяли з неймовірною жорстокістю та безжальністю. Співчувати не було кому — усі винні. Але коли одна сторона перемогла, переможці повели себе не просто по-варварськи, у мене бракує слів (а це буває дуже рідко) для визначення, навіть по-звірячому не пасує, бо звірі не отримують задоволення від тортур і безкарності. Це суцільний жах!!!

Але на цьому біди Греції, а отже і цієї родини не закінчилися. Втім я хочу, щоб ви про це прочитали самі. Бо не можна цього не знати, не можна не розуміти, і, не дай Боже, повторити.

Прочитала на одному диханні. Не лягала спати, доки не завершила, бо так хотілося пересвідчитися, що надія є!

«Ті, кого любиш» — книга, яка залишає після себе гіркий, довгий післясмак. Вікторія Гіслоп дуже делікатно й водночас болісно розповідає історію бабусі Теміс, яка, дивлячись в очі онукам, відкриває їм правду про своє минуле — про війну, втрати, біль і зраду.

Їх четверо, рідні брати та сестри, колись єдина родина, опинилися по різні боки прірви: Танасіс і Маргарита обрали фашизм, Теміс і Панос — комунізм. Я не змогла підтримати нікого. З кожною сторінкою я лише все глибше розуміла, як безжально ідеології нищать не тільки країни, а й серця. Я читала, відчуваючи дивне спустошення — ніби спостерігала за катастрофою, яку не зупинити.

Особливо боляче було спостерігати за тим, як Танасіс і Маргарита, засліплені своїми переконаннями, відверто зневажали власних брата і сестру. Їхні вчинки викликали у мене не просто обурення — в якийсь момент я відчула до них справжню ненависть. Найстрашніше у війні — це коли ворогом стає та людина, яку ти ще вчора любив.

Ця книга — не просто про історію Греції. Вона про зламані долі, про біль розлук і про любов, яка інколи виявляється безсилою перед ненавистю. Читати важко. Забути — ще важче.