🌾Чотири головні герої - дві жінки і два чоловіки, які так чи інакше причетні до жахливої трагедії😥
МІЛА - дівчина, яка виросла в інтернаті. Вона та, від кого відмовлялися, кого жахалися. Її навчили "довготерміновому плануванню", яким вона успішно користується і досі, щоб відплатити всім тим, хто спричиняє їй незручності.
ЮХИМ - чоловік Міли. Життя з нею нагадує йому американські гірки. Він думає, що справа у ньому самому.
Де він помилився, що прогледів? Чому колись життєрадісна Міла повсякчас його принижує, провокує, завдає йому тілесних пошкоджень, постійно доводить його до точки кипіння?
АДА - колишня піаністка, яка не виходить за межі свого будинку. В який момент вона перестала вірити у себе, чому хоче розчинитися в повітрі, злитися зі шпалерами у своїй кімнаті?
АРХИП - журналіст, який приїздить у невелике містечко, щоб написати книгу про кохану людину, яку втратив, і виявляє щось схоже на полтергейст в орендованому будинку.
🌾Насправді, я вперше я читала книгу про аб'юз навпаки. Виявляється, насилля має і жіноче обличчя. Причому жінка - більш тонкий маніпулятор, який вміє продумати десять ходів наперед і спланувати все до найменших дрібниць.
Але цей твір не лише про насилля, він про:
🌾суспільство, яке змушує лицемірити, надягати маски і не дозволяє бути самим собою. Ти або вчишся виживати, відповідати очікуванням інших, або стаєш вигнанцем.
🌾про байдужість найрідніших людей, про емоційні вчинки, які можуть стати для когось останньою краплею, переповнити чашу, приплюснути людину до землі, морально знищити її.
🌾про темряву, яка є в кожному з нас.
Хтось намагається з нею боротися, допомагаючи іншим, знаходить в собі сили і долає її.
Іншого ж темна безодня засмокчує з головою і ніколи не відпускає.
🌾про відповідальність за своє життя і за долю своїх дітей. Про пізнє прозріння, яке змушує начхати на думку оточуючих, і нарешті зробити вибір.
Це драматична історія, яка підіймає важливі теми, наштовхує на важкі роздуми.
Мені дещо не вистачило повного занурення в цю непроглядну темряву.
Але, однозначно, - ця історія варта прочитання!
🌾"Не треба думати замість інших, адже не знаєш їхніх справжніх думок і почуттів. Треба прийняти чуже розчарування... і лишити його осторонь".
Пам'ятаєте старий анекдот про математиків із ключовою фразою "очевидно, що"? Так ось, з гадюкою, здається, намагалися провернути таку саму історію, але не вийш...
Та і як би ж тільки в цьому була проблема.
Коли я писала перші враження, то ще достеменно не знала, оці натужно-вимучені неприродні діалоги двох ростових фігур у аматорській театральній групі 3-го металообробного цеху — це така авторська поза, гротеск та перебільшення? Чи це просто картонні діалоги? Виявилося, що друге, на жаль.
Бо фрагменти, де замість діалогів є внутрішній монолог чи розмова із власними тарганами в голові, там написано добре. А от із діалогами реальна біда.
В цілому в романі є одна глобальна проблема — це загальне питання "і от штоби што?", — обтяжена частково невмілою реалізацією.
В романі, якщо вже так воліють його називати, хоча це, скоріше, повістина, оповіді ведуться "з голови" різних людей. Це клінічна психопатка Міла, її повністю знищений її ж психопатією та насиллям чоловік Юхим, журналіст Архип, що приїхав в містечко своєї покійної дружини щось вирішити із майном та власним болем після її смерті, та дівчина Аделіна (поручік, мовчати, це не та Аделіна!), яка страждає на нервовий (чи вже психопатичний) розлад і не виходить з хати рік. Звісно, їх лінії між собою перетнуться.
І... все. Буквально все. Жодної логічної розв'язки їх не буде. Жодного очисного катарсису після нагнітання наруги, зневіри, свавілля, байдужості та навішування ярликів. Жодна стежка нікуди не приведе і я реально думаю, що у видавництво просто надіслали не той файл. Ну знаєте, як буває: редагуєш, редагуєш, потім забувсь зберегти сторінок 40-60 і відправив. Ну бо "очевидно, що" же.
Ну і діалоги, да. Це просто катастрофа. Так люди між собою в природньому середовищі існування не спілкуються.
Плюс одна зірочка виключно за те, що в деяких рефлексіях Аделіни я впізнала власні сама-собі-відмазки, що я сама собі дозволяю використовувати, коли ну дуже не хочу спілкуватися з людьми. Та і в цілому оцей її стан "нікуди не піду — там люди" мені добре знайомий 😃
#Дафа_не_радить зараз, але, можливо, друга редакція буде переписаною та доповненою і тоді оцінка може змінитися.
Якщо Ви читали мої дописи, то знаєте, що я люблю книжки де герої долають психологічні проблеми. І звісно я не могла оминути історію де одна з героїнь намагається подолати агорафобію. Та на жаль, очікування до цієї книжки в мене виявились трохи завищеними. Тим, кому не подобаються негативні відгуки, я рекомендую пропустити цей допис.
Вже за традицією, спробую розібратись, що саме мені не сподобалось. Вже котре помічаю, що мені однозначно не заходять книжки без яскраво вираженого жанру. «Гадюка в полі» Ганни Щавінської позиціюється як психологічний роман з елементами трилера та побутової драми. Не хочеться чіплятись до визначення «роман», але це скоріше «повість», ну дуже мало тут подій як для роману. На рахунок трилера я теж не згодна, замало динаміки. От психологічна складова приписано досить вдало, особливо внутрішні діалоги героїв.
В основі сюжету – кілька історій різних героїв, кожен із яких живе із власними демонами. Кожен персонаж несе важкий багаж дитячих травм і психічних розладів, що іноді виправдовує їхні дії, а іноді робить їх абсолютно не логічними. Наприклад, у центрі уваги постає родина Міли та Юхима, де Міла – людина зі схильністю до садизму, холоднокровно знущається зі свого чоловіка. Найбільше мене вражає навіть не її жорстокість, а покірність Юхима, який терпить знущання, з насолодою приймаючи роль жертви. В їх стосунках немає логіки, відчуття ніби вони грають ролі в якійсь дешевій драмі. Їх все влаштовує - Міла садист, Юхим мазохіст, від своїх взаємин вони отримують певне збочене задоволення. Єдине що шокує, це трагедія їх маленької доньки Лілі, єдиної глядачки їхньої п’єси, якій приписана роль реквізиту…
Найбільш цікавий для мене персонаж - дівчина Ада, яка не може виходити з дому через глибокі психологічні проблеми. Вона ховається в своєму замкненому світі, боячись всіх навколишніх людей. Наскільки я зрозуміла, це образ майбутнього Лілі. Автор пояснила її травми, як результат тяжкого дитинства й упередженого виховання. І тут мене трохи накрило, і розізлило… Якщо вже писати про психологічні хвороби, особливо такі складні як агорафобія, то будь ласка, розберіться з причинами її виникнення, симптомами та перебігом хвороби. Це дуже складна і чутлива тема. А тут я бачу, такий собі «містечковий» підхід до доволі складної хвороби. Хто з таким стикався, зрозуміє.
В романі дуже багато не пов’язаних сюжетних ліній, без явно вираженої логіки. Я зрозуміла думку автора: реальне життя не завжди логічне, і в ньому не завжди можна відшукати всі взаємозв’язки. Але в цьому творі, дуже вже багато всього накручено, при тому, що в ньому дуже малий об’єм. Відчуття таке, ніби автор ставила завдання написати явно нелогічну історію, пояснивши її нелогічність психологічними проблемами героїв. Ну а щодо фіналу… То його просто нема, всі сюжетні лінії просто обірвані, ніби в друкарні забули надрукувати останні 50-60 сторінок твору.
Попри всі ці недоліки, Ганні Щавінській вдалося створити атмосферу напруги, вона показала страшну правду «пристойних сімей», і те, що жорстокість і страждання часто приховані за зовні благополучними фасадами. Хоча герої здаються огидними, вони притягують увагу, їх важко забути і відпустити. Ця книжка однозначно не для «розгрузки» і відпочинку…
Щиро Ваша #Клякса.
