Нещодавно я зважилася на певний експеримент — почати читати книжку, яку б ніколи не обрала самостійно. Подруга, велика прихильниця романтичного фентезі, підібрала для мене твір, що має доволі високий рейтинг серед шанувальників жанру, з вимогою бути чесною й відвертою.

Отже, обраний роман К. Н. Кроуфорд «Мороз» — типовий представник сучасного романтичного фентезі з елементами еротичного фікшну, який міг би стати захопливою історією, якби автори (наскільки я зрозуміла, це подружжя) не зосередилися виключно на еротичній складовій, відверто занедбавши сюжет і логіку оповіді. Роман є характерним прикладом так званого «їбліту», коли еротичні сцени настільки домінують у тексті, що підміняють собою глибину характерів та структурованість історії.

На перший погляд, маємо доволі популярну формулу: героїня потрапляє в небезпечний світ, де стикається з темним, загадковим чоловіком. Між ними виникає пристрасть, що межує з агресією та ризиком — усе як належить для тропу «вороги — коханці». Він — принц, вона — простолюдинка, яка за примхою долі потрапляє на щось на кшталт шоу «Холостяк», де головний герой серед перших красунь королівства фейрі обирає собі наречену. Проте за цими штампами не стоїть нічого нового. Сюжет настільки лінійний, що вже після кількох глав усе стає передбачуваним. Будь-який конфлікт вирішується швидко, поверхнево, наче списаний з чернетки.

Однією з головних проблем є відверта нелогічність у діях персонажів. Часто вони поводяться всупереч емоціям, здоровому глузду чи навіть елементарним правилам побудови характеру. Їхні вчинки не мають внутрішньої мотивації, а реакції — глибини. І це стосується навіть головних героїв. Про другорядних я взагалі мовчу: вони радше нагадують функціональних роботів, створених виключно для виконання однієї дії — просунути сюжет до наступної еротичної сцени.

Саме на еротиці автори роблять головну ставку. Її дуже багато — настільки, що складається враження, ніби це не доповнення до основної історії, а спроба замаскувати сюжетні дірки. Іноді сцени збуджують, іноді — викликають подив чи навіть сміх, коли стають надто надуманими або недоречними в контексті подій.

Ще один недолік — картонність персонажів. Вони ніби списані з шаблонів: героїня — сильна, але бідна; герой — брутальний принц із вразливим минулим; другорядні персонажі — статисти. Їм бракує внутрішнього життя, психологічної складності, розвитку. І хоча автори намагаються передати емоційну напругу між головними героями, усе це виглядає надто примітивно.

Стиль написання легкий, іноді навіть приємний, але не рятує загального враження. Немає яскравої мови, витончених метафор чи запам’ятовуваних описів світу. Світобудова — умовна, без виразних деталей. Ти читаєш — і не бачиш, не чуєш, не відчуваєш цього світу.

«Мороз» — це книжка, яку, попри певний потенціал, важко назвати якісним фентезі. Вона може сподобатися тим, хто шукає виключно еротичну фантазію з простим сюжетом, але для більш вимогливого читача залишить по собі відчуття порожнечі. Еротика тут — не бонус, а фіговий листок, яким намагаються прикрити відсутність логіки, глибини й справжнього драматизму. Це твір, що імітує емоції, але не викликає їх і, на жаль, залишає по собі більше роздратування, ніж захоплення.

Головне, «Доба постів і карнавалів» Стефанії Демчук — це класична науково-популярна книжка, головна мета якої — зацікавити читача середньовічним світом. Тому не всі факти варто сприймати буквально. Ба більше, з ними потрібно сперечатися, шукати альтернативні погляди, звертатися до інших джерел. Цю книжку варто розглядати як захопливу лекцію-подорож у часі, де усталені стереотипи про «темні віки» розчиняються на тлі яскравих описів повсякденного життя, любовних інтриг, смачних застіль і бурхливих карнавалів.

Стефанія Демчук пропонує не академічний виклад історії, а живий і емоційний портрет середньовічної Європи, поданий крізь призму щоденного життя: тілесності, гігієни, харчування, сексуальності, медицини, смерті, одружень і родинних звичаїв. Вона говорить не про героїв хронік, а про звичайну людину — її страхи, звички, вірування, тілесні практики. Це робить книжку надзвичайно захопливою і близькою до сучасного читача.

Особливо вартісною є увага авторки до зображень: у тексті часто згадуються мініатюри, твори Босха, Брейгеля, середньовічна іконографія. Вона вміє вдумливо інтерпретувати образи, витягаючи з них соціальні й культурні підтексти. У такий спосіб книжка балансує на межі історії культури, історії мистецтва та тілесності.

Однак, попри загальну цінність, книжка має й певні недоліки. Мене дещо розчарувало, що авторка ігнорує низку загальновідомих джерел, як-от «Канон Авіценни» або збірник середньовічного права «Саксонське зерцало». Їхня відсутність особливо помітна в розділах, де йдеться про медичні практики, становище жінки, тілесність і правові норми. Це призводить до того, що окремі твердження виглядають непереконливо або й суперечать відомим історичним фактам.

Ось одне з зауважень - неточність у перекладі фрагмента з трактату «Про жіночу косметику», що входить до збірки «Тротула» (XI століття). У рецепті фарбування волосся авторка використовує термін «алюмінієві галуни», тобто складні подвійні солі алюмінію. Однак такий термін з’явився лише в XVIII столітті, а природний алуніт, з якого добувають ці солі, почали застосовувати щонайменше з XV століття. Тож очевидно, що в XI столітті такого поняття бути не могло.
У цьому контексті ймовірніше, що в оригіналі йшлося про «alumen» — загальну назву для калієвих квасців, які тоді використовувалися як антисептик. На це, до речі, є прямі вказівки в «Каноні» Авіценни. Ця розбіжність дуже показова, бо певним чином спотворює уявлення про середньовічну практику.

Загалом стиль викладу доступний. І хоча книжці бракує кольорових ілюстрацій, в цілому візуальне оформлення дуже хороше, особливо порадували QR-коди на цифрові версії зображень, які активно аналізуються в тексті. Це дозволило повноцінно зануритись у візуальний світ середньовіччя.

«Доба постів і карнавалів» — це чудова спроба популяризувати складний, суперечливий і часто недооцінений світ середньовічної Європи. Це книжка, яка стимулює думати, шукати більше, перевіряти інформацію, ставити питання. Вона не ідеальна, місцями дискусійна, але саме цим і цінна. Якщо сприймати її не як догму, а як відправну точку для подальших пошуків — читання буде захопливим і корисним.

«Books have a way of finding us when we need them most» («Деякі книги знаходять нас тоді, коли ми найбільше цього потребуємо») — ця цитата з роману Еві Вудс чудово відображає мій настрій і внутрішній стан. Книжка настільки мене захопила, що ця цитата стала моїм особистим девізом. У ній — уся суть того, чому я читаю: іноді здається, що саме книги розуміють нас краще за людей, дають підтримку, коли ми її не очікуємо, і підказують напрям, коли ми губимося у власному житті.

«The Lost Bookshop» вирізняється емоційною глибиною, багатоплановою структурою та ніжністю, яка не залишає байдужим. Роман побудовано на трьох паралельних сюжетних лініях: Марти, Геррі та Опелайн. Марта, рятуючись від домашнього насильства, шукає прихисток і нову надію в Дубліні. Геррі — сором’язливий дослідник, який мріє знайти рідкісну книгу, щоб подолати травми дитинства. А Опелайн — молода жінка початку ХХ століття, яка прагне свободи у світі, що пригнічує жіночі голоси. Ці історії, розділені часом, поступово з’єднуються навколо таємничої загубленої книгарні — простору, де перетинаються минуле, теперішнє і глибинна сутність кожного героя.

Загублена книгарня у романі — це не просто простір. Вона — містичний символ, місце, де зберігається пам’ять і де кожен може знайти частинку себе. Вона містична та надприродна, бо з’являється лише тим, хто справді її потребує. Авторка створює світ, у якому книжка — це не річ, не товар, а жива істота.

Стиль Еві Вудс — ліричний, емоційно насичений, наповнений любов’ю до деталей. Її мова — м’яка, витончена, часом майже поетична. Без гучних декларацій і надмірної патетики, але з емоційним забарвленням, яке змушує не просто читати, а слухати. У книжці були місця, які мені хотілося прочитати вголос — настільки вони проникливі.

Хоча роман не є динамічним у класичному розумінні, його темп виправданий: кожна сцена має емоційну вагу, і авторка дозволяє читачеві прожити історії героїв повільно, з роздумами. Саме така неквапність дозволяє глибше відчути емоційний зміст і розділити з героями їхній біль, страх, надію. Роман порушує важливі теми: домашнє насильство, жіночі травми, пошук ідентичності та силу книжки як інструмента зцілення. Ця остання тема для мене особливо важлива, бо саме книжки допомогли мені вибратися з емоційної ями, знайти сенс і відчути сили жити далі.

Втім, не можу оминути й недоліки. Початок роману надзвичайно повільний, атмосфера книгарень, бібліотек і університету — дещо ідеалізована, а сюжет подекуди передбачуваний. Проте ці мінуси не критичні — починаючи з другої третини книжки, вони майже зникають, поступаючись місцем глибоким емоціям і щирості оповіді.

Як підсумок, The Lost Bookshop — це зворушлива, багатогранна історія про силу книжок, жіночу стійкість і магію, що ховається у простих речах. Це історія, яку хочеться не лише прочитати, а й прожити. Бо, читаючи її, ми й самі стаємо частиною цієї ніжної, болісної, але дуже живої історії.

Є книжки, які торкаються душі, залишають після себе тепло, тривогу чи навіть тихий біль. А є такі, що наче обіцяють це зробити, але в останню мить відступають. Саме так я відчула себе після прочитання «Часу для всього» Олени Алчанової — ніби чекала чогось важливого, але натомість отримала байдужість. Саме так — ця книжка про байдужість…

Сюжет мав потенціал: дівчина Соня, підліткові пошуки себе, перше кохання, спроби вирватись із самотності. Це ті теми, які мені близькі. Я дуже люблю, коли автори пишуть про внутрішній світ підлітка — щиро, боляче, справжньо. Але тут щось пішло не так. Мені не вистачило емоцій — не зовнішньої драми, а глибини. Героїня — ніби за склом: ти бачиш її життя, її дії, але не можеш доторкнутися до її душі. Вона мовчить, коли хочеться крику. Вона приймає, коли хочеться спротиву. А найбільше — вона ніби змирилася з самотністю. І це болить. Дорослі — байдужі до дітей, підлітки – байдужі до дорослих, егоїзм і саморуйнування, ось що я відчула в цій книжці.

Я чекала на щось живе. Але натомість отримала історію, де занадто багато байдужості — не жорстокої, не злісної, а тихої, звичної, виснажливої. І, можливо, саме це і було задумом авторки — показати внутрішню втому покоління, яке не вміє говорити про почуття. Але якщо це і був меседж, то він залишив мене холодною. Якби ця книга була кольором, вона була б сірою: не темною, не яскравою — просто ніби нічого не відбувається. Наче у героїні є всі підстави відчути щось справжнє, але вона ніби мовчить. І мовчить так довго, що врешті втомлюєшся слухати.

Особливо болісно було читати про байдужість дорослих до внутрішнього світу підлітка. Ця тема, на жаль, дуже знайома багатьом — коли твої переживання знецінюють лише тому, що ти ще "малий", що "в тебе немає справжніх проблем". У творі це звучить аж занадто відчутно — світ дорослих далекий, холодний, зайнятий своїм. Вони дивляться, але не бачать. Ігнорують, ображають, принижують, а потім щиро дивуються, чому підлітки платять тією ж монетою — байдужістю, мовчанням, замкнутістю. Але ж це — відповідь, крик мовчанням, спроба захистити себе. Повість Алчанової ніби й порушує цю проблему, але так, як дорослі зазвичай це і роблять — не занурюючись, без спроби зрозуміти по-справжньому.

Ця книга мене не розізлила — ні. Вона просто розчарувала. Іноді це навіть гірше. Бо після гніву залишається емоція, а після байдужості — порожнеча. І, мабуть, це найбільший мій докір до «Часу для всього».

Щиро Ваша #Клякса.

Не скажу, що це була найтовстіша з прочитаних мною книжок, але в десяток найтовстіших вона точно входить. З іншого боку, я не змогла прочитати її всю відразу — довелося зробити солідну паузу після першої частини. Ще одна особливість цього роману — моє враження змінювалося декілька разів: від повного несприйняття на початку до стриманої зацікавленості в середині й цілковитого захвату в кінці.

Сюзанна Кларк створила унікальне фентезі, яке важко порівняти з традиційними жанровими зразками. Саме тому воно викликало в мене такі суперечливі враження. "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл" — це не просто історія про магію, а витончена інтелектуальна гра, що поєднує альтернативну історію, вікторіанський стиль і глибокий аналіз таких понять, як суспільство, влада та природа людини.

Сюжет розгортається поступово й надзвичайно заплутаний. Події роману відбуваються на початку XIX століття в Англії, де колись могутня магія зникла й залишилася лише предметом теоретичних дискусій. Все змінюється, коли з'являється м-р Норрелл — маг-практик, що демонструє реальні чарівні здібності й прагне відродити магію як дисципліну. Він стає радником британського уряду, допомагаючи у війні з Наполеоном, і водночас намагається контролювати магічне знання, забороняючи будь-які дослідження, що виходять за межі його власного бачення.

На противагу йому з’являється Джонатан Стрейндж — талановитий, але імпульсивний молодий маг, який цікавиться забороненими темами, магією дивних створінь і, зокрема, таємничою магією Короля-Ворона. Його дослідження ведуть до конфлікту з Норреллом і залучають у події небезпечні сили, серед яких і ті, що не підкоряються людським законам.

Роман поділений на три частини, кожна з яких відображає трансформацію героїв і самої магії. Спочатку магія видається суворо регламентованою дисципліною, але згодом розкривається її хаотична природа.

Я ще не зустрічала в жодній книжці такої заплутаної й багатоступеневої магічної теорії. Магія в романі — це не просто набір заклинань, а ретельно вибудувана система з історичним корінням і складною взаємодією між її носіями. М-р Норрелл символізує академічний підхід: він намагається зробити магію контрольованою, скуповує всі рідкісні книги, щоб ніхто не міг отримати знання, які він вважає небезпечними. Натомість Джонатан Стрейндж, як типовий романтичний герой, експериментує, досліджує та намагається зрозуміти хаотичну природу магії, що приводить його до небезпечних наслідків.

Фейрі, які відіграють важливу роль у творі, мають власну магію, що не підпорядковується людським законам. Вони діють за незбагненними правилами, а їхні угоди завжди приховують приховані загрози.

Якщо від сюжету я в захваті, то авторський стиль і динаміка мені однозначно не зайшли. Кларк імітує вікторіанську прозу, використовує численні примітки та коментарі, які повинні розширювати світ книги, але насправді лише гальмують розвиток сюжету. Численні псевдоісторичні відсилки та анекдотичні історії відволікають увагу від основного сюжету. Додайте до цього надзвичайно повільний темп розповіді — і ви зрозумієте, чому цю книжку так важко читати. Двоїсте відчуття: закручений сюжет вимагає динамічної розповіді, але авторський стиль, довгі описи та примітки уповільнюють його й не дозволяють безумовно зануритися в світ роману.

Як висновок, "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл" — це глибокий інтелектуальний роман, що поєднує історичну достовірність і магічний реалізм. Це книга для тих, хто цінує ретельно пророблений світ, розумну іронію та неквапливий стиль оповіді. Незважаючи на зауваження до стилю й динаміки, я не шкодую, що прочитала цей роман.