«Надтаємне товариство незвичайних відьом» британської письменниці Санґу Манданни – чергове затишне фентезі від видавництва Vivat.

Головна героїня, молода відьма Міка Мун, усе життя дотримується трьох важливих правил: приховувати магію, триматися подалі від інших відьом і не привертати зайвої уваги. Одного разу вона отримує загадкове повідомлення з проханням приїхати до віддаленого Будинку-Якого-Немає, щоб навчити трьох юних відьом контролювати свою магію. Спершу Міка вагається, але зрештою приймає пропозицію.
Опинившись у цьому дивному будинку, вона знайомиться не лише зі своїми підопічними, а й із його незвичайними мешканцями: ексцентричною хазяйкою, актором-пенсіонером, економкою, садівником і бібліотекарем Джеймі. Джеймі – буркотливий відлюдник, який понад усе прагне захистити маленьких відьом. Він вважає, що Міка може становити загрозу, але водночас відчуває до неї незрозуміле тяжіння. Героїні доведеться розплутати клубок таємниць, які приховує будинок, і вирішити, чи готова вона ризикнути всім заради нової родини, якої так довго потребувала.

Це історія не просто про магію – це історія про самотність, пошук тепла та родини. Головна тема роману – пошук свого місця у світі, але не як фізичної локації, а як відчуття приналежності. Усі герої так чи інакше стикалися з самотністю, але прагнули знайти людей, поруч із якими вони зможуть бути собою. Книга нагадує, що справжня родина – це не лише кровні зв’язки, а ті, хто приймає і розуміє тебе таким, яким ти є. Дім – це там, де тебе чекають.

Стиль Санґу Манданни – легкий, теплий і чарівний, що робить книгу ідеальним «затишним фентезі». Авторка майстерно поєднує гумор, ніжність і магію, створюючи історію, яка читається легко, але залишає глибоке враження. Динаміка некваплива, але не провисає: події розгортаються природно, поступово розкриваючи героїв та їхні взаємини. У книзі немає різких поворотів чи напружених битв – натомість вона зачаровує атмосферою, емоційною глибиною та теплими діалогами.

«Надтаємне товариство незвичайних відьом» – це чарівна, затишна історія про магію, любов і пошук свого місця у світі. Вона огортає атмосферою доброти, сімейного тепла та легкого гумору. Це не класичне фентезі з епічними битвами, а радше романтична історія про прийняття себе та силу людських (і не тільки) зв’язків. Якщо вам до душі книжки, що дарують відчуття комфорту та надії, ця історія точно варта вашої уваги.

Здається, я вже писала, що люблю фентезі в середньовічних світах, Джо Аберкромбі, Джон Толкін, Робін Гобб та Роберт Веґнер мої вчителі та кумири. Звісно я не могла оминути книжку «Загублений принц» написану в схожому стилі, що вийшла у видавництві «Віхола».

Сюжет простий. Принц королівства примхою долі, мусить вести життя вуличного волоцюги, красти їжу та заробляти копійки важкою працею в найбруднішій забігайлівці міста. Але королівство страждає під «п’ятою злого узурпатора» убивці минулого короля, який через брудні махінації от-от приведе королівство до війни з сусідами. Цього вже юний герой не може стерпіти. Заручившись підтримкою юної богині, красуні-лицаря і лікаря напевно нетрадиційної орієнтації, що має дар богів лікувати накладенням рук, повертає собі королівство, по ходу закохавши в себе сусідню принцесу. Я не просто так іронічно описала сюжет цієї книги. Бо саме фентезійний аніме серіал нагадала мені ця книжка.

Мене з самого початку, дуже хвилювали логічні нестиковки сюжету. Це дивно, бо ті оглядачі які радили цю книжку, описували її як дуже логічно побудовану. А по факту, дивіться самі, принц пропав 5 років тому, останній рік навіть найближчі його соратники про нього нічого не знають. Його головний ворог має дар переконання, тобто, може переконати будь-яку групу людей в будь-якому своєму твердженні. Так він зняв всі звинувачення у вбивстві минулого короля і королеви, а в кінці роману навіть переконав особистих охоронців і найближчих сподвижників принца зрадити його. Чому він відразу не переконав раду лордів зробити його королем, тоді коли загублений принц жив «веселим» життям волоцюги і думати не думав повертати владу? Я вже мовчу про універсальний предмет «бритва для гоління», якою герой і голиться, і горлянку переріже, і навіть фехтує проти меча.

Та все стало на свої місця після 50 розділу, описані в ній події просто ідеально нагадали сцену з одного фентезійного аніме. Далі стало просто: соратниця і охоронниця принца – сєдзьо-самурай, принцеса – класична цундере, лікар – тамі-ші. П’ять богів які в 16 років обдаровують обраних магічними здібностями. Навіть відсутність класичної любовної лінії, те чим так захоплювались попередні оглядачі, підтверджує мою думку. Всі жіночі персонажі романа, це офіціантка із вже згаданого кафе, дівчина-лицар, принцеса сусіднього королівства і дочки інших лордів відразу закохуються в головного героя. Правда сам герой на це майже не звертає уваги, бо потрібно рятувати королівство… Так це ж класичний анімешний «пасивний гарем».

Тим часом, якщо не звертати увагу на логіку, в книжці досить вдалий динамічний сюжет. Тому, я б назвала цю книжку або «ігровим-романом», або взагалі «ранобе без ілюстрацій». Бо це однозначно роман який орієнтований на підлітків і молодь, написаний простою мовою, з використанням легкого стилю, що тримає в напруженні і дозволяє швидко читати. І я дуже задоволена, що в нас з’явились романи в такому стилі, ніша «ігрового роману» на нашому книжковому ринку майже не представлена.

Під кінець скажу, цей роман не виправдав моїх очікувань, бо все-таки, я очікувала більш епічніше фентезі. Але роман мені сподобався, він однозначно знайде своїх прихильників. Я навіть більше скажу, якби його відразу презентували як легкий, анімешний роман, моя б оцінка була б більш позитивною.

Щиро Ваша #Клякса.

Я дочитала першу книжку трилогії «Червона зима» Аннетт Марі. Якщо чесно, якби я просто поринула в світ книжки, а не розбиралась з японською міфологією, то читалась би вона набагато швидше. В мене доволі хороші враження, книжка мені сподобалась, і я отримала від читання велике задоволення.

Сюжет цікавий, історія розповідає про Емі, вісімнадцятилітню дівчину, яка все своє життя прожила в храмі серед жерців і прислужників. Вона знає, що її життя вже визначене, з восьми років вона обрана як майбутнє земне вмістилище для камі – богині вітру Аматерасу. Її виховували в ізоляції, змушуючи до покірності та самопожертві. Проте, коли настає час виконати свій обов’язок, вона несподівано дізнається, що в момент її поєднання з духом Аматерасу, її особисте «Я» загине. Образа за обман від прислужників богині, не бажання втрачати «себе», змушує Емі шукати допомоги. Коли Емі зустрічає демонічного духа кіцуне Шіро, її віра у все, що вона знала руйнується. Демони йокай, яких вона вважала за зло стають їй ріднішими за богів камі, яким вона завжди вірила і довіряла. Разом з Шіро Емі буде втягнута у протистояння між різними камі і йокай, де ціною за перемогу чи поразку - будуть їхні життя і доля, яка несподівано стала спільною. Їм доведеться обирати між тим що їм нав’язали і їх власним шляхом.

Я вже писала про невідповідність міфологічного світу «Червоної Зими» з реальною міфологією Японії. Не вірте і не слухайте тих оглядачів, що стверджують ніби «автор вдало вплела в сюжет традиційну японську міфологію, що підсилює відчуття реальність цього фентезі». Не хочу на цьому зупиняться. Просто ще раз зазначу – світ камі і йокай з роману не має ніякого відношення до справжньої міфології Японії, і всі збіги в іменах духів і демонів випадкові і є тільки авторською вигадкою.

Але сам історія класна, авторці вдалось поєднати магію, інтриги та особисті драми героїв в унікальний світ. Роман насичений складними стосунками між персонажами, які змушені приймати рішення, що визначатимуть не тільки їхню долю, але й долю їхніх народів. А головне, Аннетт Марі змогла поєднати епічні битви і магічні поєдинки з глибокими особистими історіями героїв. Головні герої надзвичайно живі і харизматичні, і хоча в їх образах є якась вторинність (кіцуне Шіро, наприклад, нагадує мені персонаж Томоє із аніме серіалу «Дуже приємно, Бог»), але це не заважає оповіді.

Сюжет історії напружений, але сама динаміка розповіді рвана, вона то різко скаче, то гальмує. Особисто мені такий авторський стиль не дуже зайшов. Обкладинка теж не викликає захвату, ілюстрації в середині роману більше сподобались. Одна з них на обкладинці виглядала б більш доречнішою, ніж те, що є.

Але історія реально затягує, і під кінець ти вже не звертаєш увагу ні на міфологічні нестиковки, ні на рвану динаміку. А з кожною сторінкою все більше занурюєшся в цей світ ще глибше, з одним лише бажанням дізнатися, що буде далі. Одним словом мені сподобалась, я пішла читати другу книжку трилогії.

Щиро Ваша #Клякса.

Сьогодні в мене був час, щоб дочитати другу частину «Червоної Зими». Я вже писала, що друга частина – «Темна буря», сподобалась мені менше ніж перший роман. Що сюжетно, що динамікою вона програє першій частині. Спробую все пояснити детально.

Сюжет у "Темній бурі" стає все більш закрученим, головна героїня Емі – каміґакарі богині вітру Аматерасу все дужче занурюється в магічний світ йокаїв і камі. Вона змушена знову зробити важкий вибір, оскільки відданість Аматерасу ставить її на шлях війни з іншою камі – богинею землі Ідзанарі. Яка обманом полонила чотирьох йокай-каніцукамі - земних володарів потойбічного світу. Емі починає усвідомлювати, що її роль у цьому великому конфлікті набагато важливіша, ніж вона могла уявити. Разом з кіцуне Шіро та принцем тіней Тенгу, їй доведеться знайти полонених каніцукамі і звільнити їх, перемігши в бою злісних помічників Ідзанарі, що стережуть полонених.

Динаміка історії все більше нагадує арки звичайної сьонен манги. Зав’язка – квест - фінальний бос, короткий перепочинок – знов, квест – і знов, ще сильніший бос. І якщо в першій частині з цим ще можна було миритись, то в «Темній бурі» це вже почало дратувати. В другій частині значно більше бойових сцен, які практично не мали жодного впливу на розвиток сюжету, і мали вигляд зайвих, доданих тільки для того щоб додати історії об’єму. Крім того з’явились зовсім недоречні елементи фансервісу, такі як відпочинок героїв між сюжетними арками в готелі з гарячими джерелами, з загальними ваннами на відкритому повітрі. Де зовсім випадково в одній ванні з героями опиняються голі дівчата йокай-бакенеко з кошачими хвостиками і вушками. Я так і не зрозуміла навіщо авторка внесла в сюжет цей затяганий до дірок «фансервісний штамп», який вже навіть в низько-бюджетних аніме не використовують.

Також не зрозуміло навіщо було створювати сюжетну лінію з «любовним трикутником» Емі – Шіро – Кацуо (сохей в якого Емі була закохана в дитистві). Вона взагалі виглядає обірваною, хоча можливо вона й отримає друге життя в останній частині трилогії. Від цього всього історія втратила глибину і оригінальність. Особисті переживання героїв та романтична лінія, вже не рятують сюжет, що розвивається досить передбачувано.

Як висновок додам, історія все ще зберігає цікавість, фінал книжки порадував яскравим бойовим епізодом, несподівано «гарячою» романтичною сценою. Тому я продовжу читати, хоча сподіваюсь, що третя частина порадує більшою глибиною і несподіваними сюжетними поворотами.

Щиро Ваша #Клякса.

Я дочитала трилогію «Червона Зима». Якщо порівнювати, то третя частина - «Безсмертний вогонь», мені сподобалась найбільше. Певно тому, що я вже адаптувалась до авторського стилю, і сприймала її в більш «анімешному» стилі, ніж в книжковому. Якось так сталось, що вже декілька книжок підряд, в мене асоціюються з аніме серіалами. Мене це трохи хвилює, чи це я підсвідомо обираю такі книжки, чи це всі новинки в фентезійному жанрі наслідують (в хорошому сенсі слова) аніме серіали.

Але повернусь до книжки, «Безсмертний вогонь» виглядає більш напруженіше ніж перші дві книжки. Історія сягає своєї кульмінації, більшість сюжетних лінії добігають до свого логічного кінця. А фінальна битва на Небесному мосту, де небесні амацукамі сонця і землі Ідзанамі та Ідзанаґі, зійдуться в двобої з чотирма земними куніцукамі стала достойним закінченням цієї непересічної історії. Трагічне кохання смертної головної героїні і, як виявилось, безсмертного куніцукамі вогню Інарі, до останнього тримали в напруженні. Розділ де безсмертний куніцукамі жертвує своїм життям заради свого кохання до смертної, став би дуже драматичним фіналом… СТАВ БИ… Якби не закони «анімешного» жанру. Нappy end, де головна героїня Емі раптом стає безсмертною і поєднується з відродженим Інарі, особисто мені, видався явно надуманим і зовсім не логічним.

І взагалі, вся трилогія нагадує собою хороший аніме серіал. Це і «арочна» динаміка сюжету, що більш властива для манги, ніж для звичайної книжки. Постійні вставки «аніме-фансервісу», як то оголені дівчата бакенеко з котячими вушками і хвостиками, чи фестиваль феєрверків під які цілуються головні герої, чи уїк-енд на побережжі океану. Ці вставки взагалі не мають прямого впливу на сюжет, і таке відчуття, що вставлені тільки для того, щоб були. Ніби, авторка навмисно намагалась виставити на показ, ось цю, «анімешність» книжки. Не скажу, що це погано, але мені не сподобалось.

Якщо говорити окремо про динаміку, то всі три книжки можна розбити на 12 сюжетних арок, плюс початок і фінал, які, зрозуміло чому, вибиваються з класичної побудови «арки». Кожна арка приблизно однакова по об’єму, і по структурі - це «отримання завдання – пошук – долання перешкод – битва з босом - відпочинок». Така кількість однотипних «арок» робила сюжет трохи затягнутим і передбачуваним. А декілька з них взагалі не несли жодного розвитку, і таке відчуття, що були додані для об’єму. Я порахувала, можна спокійно викинути 4 арки без сильного впливу на сюжет книжки. Одну в першій, дві в другій, і одну в третій книжці.

Та все ж трилогія мене чимось зачепила, я не шкодую, що її прочитала. Історія добре балансує між епічною фентезі та глибокими людськими емоціями, торкається важливих тем пожертви, честі і самопізнання. Поєднання епічних битв, інтриг між камі та йокаями, та досить глибоких особистих історій героїв, виглядає досить оригінальним. Я впевнена, що прихильники японських манга та аніме серіалів з захопленням поринуть в цю історію. І хоча не все мені в ній подобається, загалом трилогія здалась мені досить цікавою і захоплюючою.

Щиро Ваша #Клякса