Є книжки, які торкаються душі, залишають після себе тепло, тривогу чи навіть тихий біль. А є такі, що наче обіцяють це зробити, але в останню мить відступають. Саме так я відчула себе після прочитання «Часу для всього» Олени Алчанової — ніби чекала чогось важливого, але натомість отримала байдужість. Саме так — ця книжка про байдужість…

Сюжет мав потенціал: дівчина Соня, підліткові пошуки себе, перше кохання, спроби вирватись із самотності. Це ті теми, які мені близькі. Я дуже люблю, коли автори пишуть про внутрішній світ підлітка — щиро, боляче, справжньо. Але тут щось пішло не так. Мені не вистачило емоцій — не зовнішньої драми, а глибини. Героїня — ніби за склом: ти бачиш її життя, її дії, але не можеш доторкнутися до її душі. Вона мовчить, коли хочеться крику. Вона приймає, коли хочеться спротиву. А найбільше — вона ніби змирилася з самотністю. І це болить. Дорослі — байдужі до дітей, підлітки – байдужі до дорослих, егоїзм і саморуйнування, ось що я відчула в цій книжці.

Я чекала на щось живе. Але натомість отримала історію, де занадто багато байдужості — не жорстокої, не злісної, а тихої, звичної, виснажливої. І, можливо, саме це і було задумом авторки — показати внутрішню втому покоління, яке не вміє говорити про почуття. Але якщо це і був меседж, то він залишив мене холодною. Якби ця книга була кольором, вона була б сірою: не темною, не яскравою — просто ніби нічого не відбувається. Наче у героїні є всі підстави відчути щось справжнє, але вона ніби мовчить. І мовчить так довго, що врешті втомлюєшся слухати.

Особливо болісно було читати про байдужість дорослих до внутрішнього світу підлітка. Ця тема, на жаль, дуже знайома багатьом — коли твої переживання знецінюють лише тому, що ти ще "малий", що "в тебе немає справжніх проблем". У творі це звучить аж занадто відчутно — світ дорослих далекий, холодний, зайнятий своїм. Вони дивляться, але не бачать. Ігнорують, ображають, принижують, а потім щиро дивуються, чому підлітки платять тією ж монетою — байдужістю, мовчанням, замкнутістю. Але ж це — відповідь, крик мовчанням, спроба захистити себе. Повість Алчанової ніби й порушує цю проблему, але так, як дорослі зазвичай це і роблять — не занурюючись, без спроби зрозуміти по-справжньому.

Ця книга мене не розізлила — ні. Вона просто розчарувала. Іноді це навіть гірше. Бо після гніву залишається емоція, а після байдужості — порожнеча. І, мабуть, це найбільший мій докір до «Часу для всього».

Щиро Ваша #Клякса.

Не скажу, що це була найтовстіша з прочитаних мною книжок, але в десяток найтовстіших вона точно входить. З іншого боку, я не змогла прочитати її всю відразу — довелося зробити солідну паузу після першої частини. Ще одна особливість цього роману — моє враження змінювалося декілька разів: від повного несприйняття на початку до стриманої зацікавленості в середині й цілковитого захвату в кінці.

Сюзанна Кларк створила унікальне фентезі, яке важко порівняти з традиційними жанровими зразками. Саме тому воно викликало в мене такі суперечливі враження. "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл" — це не просто історія про магію, а витончена інтелектуальна гра, що поєднує альтернативну історію, вікторіанський стиль і глибокий аналіз таких понять, як суспільство, влада та природа людини.

Сюжет розгортається поступово й надзвичайно заплутаний. Події роману відбуваються на початку XIX століття в Англії, де колись могутня магія зникла й залишилася лише предметом теоретичних дискусій. Все змінюється, коли з'являється м-р Норрелл — маг-практик, що демонструє реальні чарівні здібності й прагне відродити магію як дисципліну. Він стає радником британського уряду, допомагаючи у війні з Наполеоном, і водночас намагається контролювати магічне знання, забороняючи будь-які дослідження, що виходять за межі його власного бачення.

На противагу йому з’являється Джонатан Стрейндж — талановитий, але імпульсивний молодий маг, який цікавиться забороненими темами, магією дивних створінь і, зокрема, таємничою магією Короля-Ворона. Його дослідження ведуть до конфлікту з Норреллом і залучають у події небезпечні сили, серед яких і ті, що не підкоряються людським законам.

Роман поділений на три частини, кожна з яких відображає трансформацію героїв і самої магії. Спочатку магія видається суворо регламентованою дисципліною, але згодом розкривається її хаотична природа.

Я ще не зустрічала в жодній книжці такої заплутаної й багатоступеневої магічної теорії. Магія в романі — це не просто набір заклинань, а ретельно вибудувана система з історичним корінням і складною взаємодією між її носіями. М-р Норрелл символізує академічний підхід: він намагається зробити магію контрольованою, скуповує всі рідкісні книги, щоб ніхто не міг отримати знання, які він вважає небезпечними. Натомість Джонатан Стрейндж, як типовий романтичний герой, експериментує, досліджує та намагається зрозуміти хаотичну природу магії, що приводить його до небезпечних наслідків.

Фейрі, які відіграють важливу роль у творі, мають власну магію, що не підпорядковується людським законам. Вони діють за незбагненними правилами, а їхні угоди завжди приховують приховані загрози.

Якщо від сюжету я в захваті, то авторський стиль і динаміка мені однозначно не зайшли. Кларк імітує вікторіанську прозу, використовує численні примітки та коментарі, які повинні розширювати світ книги, але насправді лише гальмують розвиток сюжету. Численні псевдоісторичні відсилки та анекдотичні історії відволікають увагу від основного сюжету. Додайте до цього надзвичайно повільний темп розповіді — і ви зрозумієте, чому цю книжку так важко читати. Двоїсте відчуття: закручений сюжет вимагає динамічної розповіді, але авторський стиль, довгі описи та примітки уповільнюють його й не дозволяють безумовно зануритися в світ роману.

Як висновок, "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл" — це глибокий інтелектуальний роман, що поєднує історичну достовірність і магічний реалізм. Це книга для тих, хто цінує ретельно пророблений світ, розумну іронію та неквапливий стиль оповіді. Незважаючи на зауваження до стилю й динаміки, я не шкодую, що прочитала цей роман.

«Надтаємне товариство незвичайних відьом» британської письменниці Санґу Манданни – чергове затишне фентезі від видавництва Vivat.

Головна героїня, молода відьма Міка Мун, усе життя дотримується трьох важливих правил: приховувати магію, триматися подалі від інших відьом і не привертати зайвої уваги. Одного разу вона отримує загадкове повідомлення з проханням приїхати до віддаленого Будинку-Якого-Немає, щоб навчити трьох юних відьом контролювати свою магію. Спершу Міка вагається, але зрештою приймає пропозицію.
Опинившись у цьому дивному будинку, вона знайомиться не лише зі своїми підопічними, а й із його незвичайними мешканцями: ексцентричною хазяйкою, актором-пенсіонером, економкою, садівником і бібліотекарем Джеймі. Джеймі – буркотливий відлюдник, який понад усе прагне захистити маленьких відьом. Він вважає, що Міка може становити загрозу, але водночас відчуває до неї незрозуміле тяжіння. Героїні доведеться розплутати клубок таємниць, які приховує будинок, і вирішити, чи готова вона ризикнути всім заради нової родини, якої так довго потребувала.

Це історія не просто про магію – це історія про самотність, пошук тепла та родини. Головна тема роману – пошук свого місця у світі, але не як фізичної локації, а як відчуття приналежності. Усі герої так чи інакше стикалися з самотністю, але прагнули знайти людей, поруч із якими вони зможуть бути собою. Книга нагадує, що справжня родина – це не лише кровні зв’язки, а ті, хто приймає і розуміє тебе таким, яким ти є. Дім – це там, де тебе чекають.

Стиль Санґу Манданни – легкий, теплий і чарівний, що робить книгу ідеальним «затишним фентезі». Авторка майстерно поєднує гумор, ніжність і магію, створюючи історію, яка читається легко, але залишає глибоке враження. Динаміка некваплива, але не провисає: події розгортаються природно, поступово розкриваючи героїв та їхні взаємини. У книзі немає різких поворотів чи напружених битв – натомість вона зачаровує атмосферою, емоційною глибиною та теплими діалогами.

«Надтаємне товариство незвичайних відьом» – це чарівна, затишна історія про магію, любов і пошук свого місця у світі. Вона огортає атмосферою доброти, сімейного тепла та легкого гумору. Це не класичне фентезі з епічними битвами, а радше романтична історія про прийняття себе та силу людських (і не тільки) зв’язків. Якщо вам до душі книжки, що дарують відчуття комфорту та надії, ця історія точно варта вашої уваги.

Здається, я вже писала, що люблю фентезі в середньовічних світах, Джо Аберкромбі, Джон Толкін, Робін Гобб та Роберт Веґнер мої вчителі та кумири. Звісно я не могла оминути книжку «Загублений принц» написану в схожому стилі, що вийшла у видавництві «Віхола».

Сюжет простий. Принц королівства примхою долі, мусить вести життя вуличного волоцюги, красти їжу та заробляти копійки важкою працею в найбруднішій забігайлівці міста. Але королівство страждає під «п’ятою злого узурпатора» убивці минулого короля, який через брудні махінації от-от приведе королівство до війни з сусідами. Цього вже юний герой не може стерпіти. Заручившись підтримкою юної богині, красуні-лицаря і лікаря напевно нетрадиційної орієнтації, що має дар богів лікувати накладенням рук, повертає собі королівство, по ходу закохавши в себе сусідню принцесу. Я не просто так іронічно описала сюжет цієї книги. Бо саме фентезійний аніме серіал нагадала мені ця книжка.

Мене з самого початку, дуже хвилювали логічні нестиковки сюжету. Це дивно, бо ті оглядачі які радили цю книжку, описували її як дуже логічно побудовану. А по факту, дивіться самі, принц пропав 5 років тому, останній рік навіть найближчі його соратники про нього нічого не знають. Його головний ворог має дар переконання, тобто, може переконати будь-яку групу людей в будь-якому своєму твердженні. Так він зняв всі звинувачення у вбивстві минулого короля і королеви, а в кінці роману навіть переконав особистих охоронців і найближчих сподвижників принца зрадити його. Чому він відразу не переконав раду лордів зробити його королем, тоді коли загублений принц жив «веселим» життям волоцюги і думати не думав повертати владу? Я вже мовчу про універсальний предмет «бритва для гоління», якою герой і голиться, і горлянку переріже, і навіть фехтує проти меча.

Та все стало на свої місця після 50 розділу, описані в ній події просто ідеально нагадали сцену з одного фентезійного аніме. Далі стало просто: соратниця і охоронниця принца – сєдзьо-самурай, принцеса – класична цундере, лікар – тамі-ші. П’ять богів які в 16 років обдаровують обраних магічними здібностями. Навіть відсутність класичної любовної лінії, те чим так захоплювались попередні оглядачі, підтверджує мою думку. Всі жіночі персонажі романа, це офіціантка із вже згаданого кафе, дівчина-лицар, принцеса сусіднього королівства і дочки інших лордів відразу закохуються в головного героя. Правда сам герой на це майже не звертає уваги, бо потрібно рятувати королівство… Так це ж класичний анімешний «пасивний гарем».

Тим часом, якщо не звертати увагу на логіку, в книжці досить вдалий динамічний сюжет. Тому, я б назвала цю книжку або «ігровим-романом», або взагалі «ранобе без ілюстрацій». Бо це однозначно роман який орієнтований на підлітків і молодь, написаний простою мовою, з використанням легкого стилю, що тримає в напруженні і дозволяє швидко читати. І я дуже задоволена, що в нас з’явились романи в такому стилі, ніша «ігрового роману» на нашому книжковому ринку майже не представлена.

Під кінець скажу, цей роман не виправдав моїх очікувань, бо все-таки, я очікувала більш епічніше фентезі. Але роман мені сподобався, він однозначно знайде своїх прихильників. Я навіть більше скажу, якби його відразу презентували як легкий, анімешний роман, моя б оцінка була б більш позитивною.

Щиро Ваша #Клякса.

Я дочитала першу книжку трилогії «Червона зима» Аннетт Марі. Якщо чесно, якби я просто поринула в світ книжки, а не розбиралась з японською міфологією, то читалась би вона набагато швидше. В мене доволі хороші враження, книжка мені сподобалась, і я отримала від читання велике задоволення.

Сюжет цікавий, історія розповідає про Емі, вісімнадцятилітню дівчину, яка все своє життя прожила в храмі серед жерців і прислужників. Вона знає, що її життя вже визначене, з восьми років вона обрана як майбутнє земне вмістилище для камі – богині вітру Аматерасу. Її виховували в ізоляції, змушуючи до покірності та самопожертві. Проте, коли настає час виконати свій обов’язок, вона несподівано дізнається, що в момент її поєднання з духом Аматерасу, її особисте «Я» загине. Образа за обман від прислужників богині, не бажання втрачати «себе», змушує Емі шукати допомоги. Коли Емі зустрічає демонічного духа кіцуне Шіро, її віра у все, що вона знала руйнується. Демони йокай, яких вона вважала за зло стають їй ріднішими за богів камі, яким вона завжди вірила і довіряла. Разом з Шіро Емі буде втягнута у протистояння між різними камі і йокай, де ціною за перемогу чи поразку - будуть їхні життя і доля, яка несподівано стала спільною. Їм доведеться обирати між тим що їм нав’язали і їх власним шляхом.

Я вже писала про невідповідність міфологічного світу «Червоної Зими» з реальною міфологією Японії. Не вірте і не слухайте тих оглядачів, що стверджують ніби «автор вдало вплела в сюжет традиційну японську міфологію, що підсилює відчуття реальність цього фентезі». Не хочу на цьому зупиняться. Просто ще раз зазначу – світ камі і йокай з роману не має ніякого відношення до справжньої міфології Японії, і всі збіги в іменах духів і демонів випадкові і є тільки авторською вигадкою.

Але сам історія класна, авторці вдалось поєднати магію, інтриги та особисті драми героїв в унікальний світ. Роман насичений складними стосунками між персонажами, які змушені приймати рішення, що визначатимуть не тільки їхню долю, але й долю їхніх народів. А головне, Аннетт Марі змогла поєднати епічні битви і магічні поєдинки з глибокими особистими історіями героїв. Головні герої надзвичайно живі і харизматичні, і хоча в їх образах є якась вторинність (кіцуне Шіро, наприклад, нагадує мені персонаж Томоє із аніме серіалу «Дуже приємно, Бог»), але це не заважає оповіді.

Сюжет історії напружений, але сама динаміка розповіді рвана, вона то різко скаче, то гальмує. Особисто мені такий авторський стиль не дуже зайшов. Обкладинка теж не викликає захвату, ілюстрації в середині роману більше сподобались. Одна з них на обкладинці виглядала б більш доречнішою, ніж те, що є.

Але історія реально затягує, і під кінець ти вже не звертаєш увагу ні на міфологічні нестиковки, ні на рвану динаміку. А з кожною сторінкою все більше занурюєшся в цей світ ще глибше, з одним лише бажанням дізнатися, що буде далі. Одним словом мені сподобалась, я пішла читати другу книжку трилогії.

Щиро Ваша #Клякса.