Знову новий для мене автор, і невідома книжка. Цього року видавництво «Богдан» порадувало цікавими новинками. Я взагалі люблю книжки з історичним підґрунтям і цікавим сюжетом. І хоча «Таємниця у спадок» явно не шедевр, вона варта уваги. Катерина Ліпс створила досить вдалу стилізацію під класичний англійський реалістичний роман епохи романтизму. З типовою для тогочасного роману повільною динамікою сюжету, та типовою увагою до деталей повсякденного побуту, характерів і міжособистісних стосунків.

Сюжет теж виглядає цілком типово. Англійська аристократична родина, після смерті голови сім'ї, намагається розібратись з його спадком. Новий голова, молодий освічений юнак для якого мисливство більш цікаве, ніж сімейні справи, успадковує землі, на яких стоїть занедбаний таємничий будинок, оповитий загадками та легендами про примар і відьом. Скептично ставлячись до всіх чуток, він вирішує розібратись самотужки, чим же так налякав місцевих цей будинок та розгадати всі його загадки. У процесі розслідування хлопець зустрічає дівчину, яка стає коханням всього його життя. Не обійшлось без класичного ревнивого суперника, який не гребуючи брудними трюками, не лише бореться за серце дівчини, але й претендує на будинок. Головний герой опиняється в центрі змови, сповненої інтриг і небезпек. Фінал роману теж не оригінальний, головний герой не тільки розгадує всі загадки та перемагає всіх ворогів, а й отримує руку і серце коханої дівчини.

Написано дуже добре, авторський стиль вирізняється витонченістю, іронічністю та точністю. Авторка майстерно використовує діалоги для розкриття характерів персонажів і розвитку сюжету, часто вплітаючи тонкий гумор і сарказм. Її стиль вирізняється елегантністю, балансом між простотою і складністю. Головні герої не дивлячись на певний символізм, зображені досить глибоко і реалістично, виглядають досить об’ємними і живими. Динаміка повільна, але не затягнута, авторці вдалося втримати баланс між описами подій і описами природи, гармонійно вплітаючи пейзажі у сюжет, роблячи їх частиною динаміки історії.

Тим не менш в книжки є один дуже великий мінус… На перший погляд він і не важливий, але для мене, він перекреслив всі описані переваги. Роман «Таємниця у спадок» від початку до кінця, на 100% передбачуваний. Розвиток подій надзвичайно легко передбачався, а фінал був очевидний із самого початку. Авторка використовує надто шаблонні ходи не залишаючи місця для несподіваних поворотів. Герої діють стереотипно, а сюжет не пропонує нових ідей чи конфліктів. Вже після прочитання перший 30 сторінок, я могла передбачити не тільки фінал, але й більшість подій роману. І цікавість від книжки, замінилась цікавістю – вгадала, я сюжет, чи ні.

Як висновок хочу сказати, що роман «Таємниця у спадок», все ж таки вартий уваги. Особливо тим, кому подобаються класичні романи Джейн Остін, Шарлотти Бронте, Вілкі Коллінза чи Чарлза Дікенса. Впевнена, що роман сподобається всім, хто цінує затишну атмосферу класичного роману, детальні описи епохи та романтику, навіть якщо від нього не варто очікувати новаторства чи непередбачуваних рішень.

Щиро Ваша #Клякса.

Перше, що я хочу сказати це неймовірна книжка! Я прочитую близько 70-80 книжок на рік, але тих, від яких в повному захваті - одиниці. Ця книжка саме з таких. І хоча, я невелика прихильниця «темної» прози, ця книжка мене неймовірно вразила. Можливо тому, що мій власний життєвий досвід переплівся з певними подіями в книжці. «Прихисток» презентувався як «темне фентезі», але елементи фентезі з’явились лише під кінець історії, тому я більше сприймала цей роман як «похмурий» трилер.

Сюжет на початку зовсім не фентезіний, я б навіть сказала більше, він аж занадто реалістичний. Події роману відбуваються в наш час, в інтернаті для дітей позбавлених батьківського піклування, в якомусь досить віддаленому місці однієї з прифронтових областей. Прихисток досить моторошне місце, створений в старому особняку, з похмурою історією, з типовими внутрішніми правилами і проблемами такого місця. Мешканці інтернату, як викладачі так і вихованці, підкоряються неписаним, майже «тюремним», правилам. З якими знайомі всі, хто, хоч якось стикався з такими закладами. Вони роблять вигляд, що зовнішнього світу не існує, підкоряються жорсткій кастовій системі, проводять посвяти для новачків, вірять в правило «Зміни імені», коли змінивши ім’я можна почати життя ніби з чистої сторінки. В першій третині книжки, не дивлячись на всю «похмурість» описаних подій, було схоже, що персонажі книжки грають в якусь гру, містичні «Відьми», «Змії», «Зоряні», «дарунки», незрозуміла «Павучиха» все здавалось на якусь гру. Але з кожною сторінкою ставало все більше зрозуміло, що «страх» тут справжній, а ставка в цій містичній грі - дитяче життя.

Мене спочатку трохи «чіпляв» стиль написання роману «Прихисток». Кожен новий розділ подавався він нового персонажу. Але потім зрозуміла, що такий стиль досить доречний, адже дозволяє показати різні точки зору на події роману. Створивши справжню тривимірну картину трагедії, в якій містичним чином переплелись «тюремні закони» та «закони потойбіччя», психологічно травмовані «важкі підлітки», вигадані та справжні «привиди» цього загадкового місця. Кожна нова сторінка породжувала новий «страх», нову загадку, тримаючи інтригу до самого останнього рядка.

Динаміка розповіді трохи рвана, якщо від початку вона була просто напруженою, то після появи Торі-Свічадо перетворилась на вибухову. І тільки на кінець - трохи провисла. Фінал історії цілком закінчений, розставлені всі крапки над «і», розгадані всі загадки.

Книжка психологічно важка і правдива, за «темним» фасадом містичної історії Олександра Буревій заховала дуже багато питань та проблем нашого сучасного суспільства. Проблеми системи інституційного догляду та виховання дітей, проблеми реабілітації дітей позбавлених батьківського піклування, функціонування закладів патронатного виховання в умовах війни, байдужість більшості обивателів до долі дітей - вихованців таких закладів. Як «Дамоклів Меч» під час читання, в мене, майоріла думка: на початку війни встигли евакуювати сотні державних установ, але не встигли вивезти жодного «дитячого будинку»… Доля мешканців таких закладів, що попали в лапи «узко-мовних покручів» лиха і трагічна…

Головна ідея роману - привиди синців не залишають… Справжні рани завдаються руками живих людей… Боятись потрібно не містичних привидів, бо живі - набагато страшніші. «Прихисток» в своїй містичній природі, не робив лиха своїм мешканця. Він як підсилювач, відкривав в своїх мешканцях їх справжню сутність, в когось добру, а в когось злу. В Мілорда – жорстокість, у Франсуа – закоханість, в Медузи – ненависть, в Чугайстера – відстороненість, у Пустки – дружбу, у Літо – страх, а в Гарпії її нетрадиційну орієнтацію.

В кінці хочеться додати, давно в мене не було книжки, яка б так сильно захопила мою увагу. Два дні я «проживала» цю історію, співпереживаючи героям, боялась їх, боялась за них, вірила в них. І хоча я ніколи не рекомендую книжок, ця книжка варта, щоб її прочитали…

Щиро Ваша #Клякса.

Складна книжка… Коли я вперше побачила цю книжку, мене привернула сама назва. Вона звучала настільки гостро і чесно, що здалося, ніби ці слова могли злетіти з уст будь-якої української дівчини, яка зараз ховається в підвалі під звуки вибухів. Досвід, який довелося здобути і мені… Війна стала частиною нашого життя, і, напевно, тому мені захотілося дізнатися, як це було для інших. Як це — бути підлітком, коли світ навколо руйнується?

Книжка складається з двох частин"Мені п'ятнадцять років, і я не хочу помирати" та "Не таке-то воно легке життя", і разом вони справляють потужне емоційне враження, особливо в сучасному контексті. Їхня тематика — війна, виживання і відновлення після трагедії.

Перша частина "Мені п’ятнадцять років, і я не хочу помирати" переносить нас у зруйнований війною Будапешт 1944–1945 років. Це історія Крістіан, яка підлітком стикається з облогою, голодом і постійною загрозою смерті. Мене особисто вразила безпосередність і щирість оповіді. У простих, але пронизливих описах юної Крістіан звучить біль втрати, страх і водночас надія. Її мрії про свободу й майбутнє змушують задуматися, скільки таких "Крістіан" сьогодні живуть у містах і селах України, зруйнованих війною.

Друга частина "Не таке-то воно легке життя", дарує надію всім нам, адже будь яка війна має закінчення. І одночасно, ще більше зворушує своєю відвертістю. Це книга про післявоєнний період, коли сім’я Крістіан намагається знайти нове життя у Франції. Тут на перший план виходить тема вимушеного переселення, яку сьогодні також переживають мільйони українців, що втекли від війни. Коли читаєш про еміграцію Крістіан і її боротьбу з бідністю, з дискримінацією, з пошуком себе у новому світі, починаєш краще розуміти, наскільки складним є шлях переселенців. Як і Крістіан, українські біженці часто відчувають сум за домівкою, розгубленість і прагнення повернутися до звичного життя.

Обидві частини пронизані глибоким гуманізмом. Арноті майстерно показує, як війна і злидні змінюють людей, але разом із тим демонструє, що навіть у найтемніші часи людська гідність і прагнення до кращого майбутнього не зникають. Її твір є важливим нагадуванням про те, які руйнівні наслідки має війна, і які зусилля потрібні, щоб повернутися до нормального життя. Переживання Крістіан — це не лише її досвід, але й досвід багатьох українців, які нині живуть під звуки сирен, залишають рідні міста чи відбудовують своє життя після втрат.

Одна сцена в першій частині особливо зачепила мене. Крістіан описує, як слухала звуки обстрілів і намагалася уявити мирне небо. Для мене це асоціювалося з розповідями моїх знайомих, які жили на прифронтовій території і навчились розрізняти за звуком, чи це приліт, чи відліт снарядів. У такі моменти починаєш ще більше цінувати людську здатність зберігати віру, попри все.

Книжку Крістіан Арноті — читаєш серцем. Вона болить, хвилює, але водночас надихає. Вона про те, як жорстока реальність може зламати звичне життя, але не здатна знищити надію. Для мене ця книжка має особливу цінність. Вона допомагає не лише зрозуміти досвід минулого, але й знайти певний алгоритм дій для сучасності. Цю книжку варто прочитати, щоб пам’ятати, щоб співпереживати і щоб усвідомлювати - наскільки важливо боротися за мир і людяність.

Щиро Ваша #Клякса.

Книжку «Жнець без коси» я придбала на КиївБукФесті, через яскраву і красиву обкладинку. Вдало підібрані кольори, розфарбований зріз - книжка відразу привертала увагу. Не знаючи автора, навіть не здогадуючись про сюжет, я не втрималась… і купила її, забравши ледве не останній примірник на стенді видавництва. І ось її час прийшов…

Складно назвати жанр «Жнеця без коси», трохи схоже на псевдоісторичне фентезі, з певним нахилом до міського фентезі та фентезійного детектива. Сюжет мені зайшов, він одночасно простий і між тим доволі закручений і динамічний. Дія відбувається в світі який дуже нагадує Китай середини 19 століття, з усім набором класичних китайських міфів – вогняні дракони, лиси перевертні, лісові демони. Головна героїня, Рувей – блакитноока молода дівчина, сирота, що з малечку вивчала бойові мистецтва. Пізнавши злидні, голод і присмак смерті, заради спасіння єдиної подруги змушена стати штатним найманим вбивцею в місцевого кримінального авторитета. Про неї вже ходять легенди, як про «Жнеця» - вбивцю, що відрубає голови. Доля зводить її з рудоволосим імператорським слідчим Ксандером - чесним, відкритим, і не дивлячись на таку посаду, дещо наївним. Разом, їм доведеться розшукати легендарний меч, який поверне в цей світ колишніх володарів – драконів, віднайти вчителя Рувей, що вважався померлим, і перемогти підступну лисицю-перевертня.

Сюжет дуже класно прописаний, в нього вдало вписані китайські міфи про драконів і лисів, і чимось мені нагадав новели Пу Сунлін з його «Ченців-чудотворців». Але при такому класному сюжеті, в книжки бездарні декорації. Почнемо зі світу, спочатку світ сприймався як Китай середини 19 століття. Бо все нагадувало часи після кінця політики «закритих морів», поява кави, Імператор створює поліцію і таємних слідчих, зброя в основному мечі, вогнепальна зброя малопоширена, між тим є складні механізми типу наручних годинників. Але звідки в Китаї 19 століття взявся шампунь, який винайдуть тільки в 1903, залишається загадкою.

Далі цікавіше, в розмовах героїв проскакують дуже знайомі слова і фрази, які важко уявити в устах навіть фентезійних героїв псевдокитаю – «квест», «психотропні речовини», «піди в садочок наїжся черв’ячків»… Вершиною цього всього, є привітання головної героїні у будинку кримінального авторитета – «Вечір в хату…». Був момент, що я очікувала на певний «ісекай», тобто наявність сучасного «попаданця», який би всьому цьому навчив героїв. Але його немає. Пояснювати все «авторським стилем», мені не хочеться, бо ці фрази чіпляють і відволікають від основних подій сюжету. Відчуття ніби прийшла в театр на оперу «Кармен». А там музика і сюжет класичні, але Кармен в українському народному костюмі, а Дон Хозе в ластах... Під кінець книжки я вже не звертала увагу на всі ці «деталі», просто слідкувала за сюжетом, сприймаючи все прочитане, як дуже класний фанфік на невідому мені дораму.

Декілька слів хочу сказати про героїв, Олександра Черепан створила глибоких і багатогранних персонажів, які випромінюють життєву правдивість. Головна героїня Рувей балансує між силою і вразливістю, шукаючи відповіді на фундаментальні питання життя та смерті. ЇЇ одержимість дружбою, самопожертва і страх самотності надзвичайно сильно вразили мене, можливо через те, що в деяких рисах я впізнала себе. Романтична лінія між Рувей та Ксандером ніжна та чутлива, додала книжці краплинку пристрасті.

Під кінець, пишучи цей відгук, я все намагаюсь дати відповідь на питання - «Чи буду я читати продовження?». І не можу її знайти… Мені дуже сподобалась історія «Жнеця без коси», і хотілось дізнатись її продовження, але незрозумілі «деталі» збивають мене з пантелику… Тому це рішення я відкладу, до моменту коли продовження попаде на полиці книгарень.

Щиро Ваша #Клякса.

Сьогодні я хочу відмітити особливу книжку. Це липнева книжка мого книжкового клубу, і я певно єдина з клубу, хто не читав її в липні. І хоча в мене була поважна причина, я працювала над власною історією, мені було дуже прикро на обговоренні. Тим більше, що на зустріч нашого клубу завітав і сам автор – Володимир Аренєв. Тож, як тільки в мене з’явився час, я відразу почала її читати.

Це було вперше, коли я почала читати книжку, про яку наслухалась багато різних вражень від членів клубу і навіть деякі пояснення автора. Скажу відверто, трохи переживала, що після цього книжка видасться мені нецікавою. Але сюжет мене захопив і я пропала… Легка мова, дотепні і головне логічно підібрані ілюстрації, "кошачі" лапки на місці посилань до словничка, змусили мене закохатись в роман "Пан Малодобрий" Володимира Аренєва.

Його складно віднести до якогось конкретного літературного жанру. Це вміле поєднання альтернативної історії, фольклорних мотивів та детективного сюжету. Події розгортаються в XVII столітті в шахтарському містечку Штольні, де життя тісно переплетене з містикою та смертю. У цьому світі смерть — це не кінець, а лише початок нової, складнішої взаємодії з потойбіччям, адже душі померлих зберігаються в спеціальних мішечках — душоміхах, які промовляють голосами своїх власників.

Сюжет роману зосереджується навколо молодого студента-медика Адама Ламперта, сина місцевого ката. В його житті відбувається поворотний момент, коли батько просить допомогти зі складним завданням: провести кілька страт у містечку Штольні. Однак Адам підозрює, що злочинці, яких він має допомогти стратити, можуть бути невинними. Ця підозра штовхає його в вир небезпек і інтриг, які поступово розкривають темні таємниці не лише місцевої влади, але й родини Адама.

Одним із найсильніших аспектів книги є її всесвіт, сповнений деталей і містичних елементів. Це світ, де люди постійно взаємодіють з потойбіччям, чують голоси мертвих і носять душі в мішечках, щоб ті не стали привидами. Фольклорні мотиви, притаманні польській та українській культурі, додають історії унікального колориту. Містечко Штольні, розташоване на срібних копальнях, постає перед читачем як загадкове і похмуре місце, де кожен куток приховує таємницю. Світи, створені Аренєвим, завжди відзначаються уважністю до деталей, і цей роман не є винятком: кожен елемент — від побуту шахтарів до смертоносних ритуалів катів — продуманий і детальний.

Декілька слів про стиль, він вражає своєю легкістю і водночас іронічністю. Незважаючи на похмурі теми, автор уміло вплітає в текст гумор, який надає роману динамічності і робить його привабливішим для широкої аудиторії. Такий іронічний стиль допомагає витримати баланс між серйозністю та розвагою. Особливо це помітно в сюжетних лініях, де серйозні теми ховаються за легким гумором розмовних діалогів. Це робить твір схожим на казку, одночасно зберігаючи її гостросюжетний характер.

На сьогодні "Пан Малодобрий" це найкращий роман який я читала цього року. Вдале поєднання історичних і міфологічних мотивів створило складний і цікавий світ, у якому життя та смерть, наука та магія, справедливість та обман існують поруч. І я не згідна з тими оглядачами, хто називають цю історію "темною" чи "похмурою". Історія хоч і розповідає про похмурі речі, типу страти, вбивства і смерті, має світлі сторони. Вона розповідає про віру у власні сили, справедливість, про пошук власного "я" та усвідомлення відповідальності перед світом, соціумом і перед самим собою. Її глибина, атмосферність та майстерно зображені деталі роблять "Пана Малодоброго" справжнім скарбом для всіх цінителів фантастичної літератури.

Щиро Ваша #Клякса.