Усі мої тривожні дзвіночки

Якщо вам скажуть, що це книжка про студентку-першокурсницю, яка приїхала з маленького міста до Києва і намагається влитися в новий триб життя, не вірте.

🌟 Це книга про те, як можна багато років страждати від непроговорених травм, а потім нарешті одним кроком від них якщо й не звільнитися повністю, так хоча б послабити хибні пута самозвинувачення.

Складно? Насправді ні.

[на назву теж не дивіться, вона абсолютно абстрактна]

🌟 18-річна Христина дійсно приїхала до Києва, бо поступила до університету, і вона дійсно намагається опанувати новий темп життя та його виклики. Навчання, не надто комфортні умови у гуртожитку, які спонукають її шукати підробіток, дивні працедавці та студентське ком'юніті, де Христина знаходить своє перше неземне кохання.

🌟 Але все це відбувається майже фоном для спроб самої дівчини чи то зібрати себе в купу, чи то навести різкість на навколишній світ, який ось вже десять років постійно кудись пливе. Починаючи з того дня, як її зґвалтував рідній дядько. Це не спойлер — усі карти розкрито ще на першому десятку сторінок.

🌟 Це книжка про травму та шлях до її подолання. Нехай довгий та неправильний. Про довіру та те, як легко її зламати. Про те, що зло — це не якась далека неосяжна чорна клубочінь, чи слиз із пазурами, чи риболюд із запахом протухлих крабів, а звичайні собі люди. Які мовчать чи засуджують, закривають очі чи роблять вигляд, що побачили інше, відмахуються від проблем чи надто занурені у свої. І частіше за все ці люди — твої родичі.

🌟 Про те, що травма тебе не визначає і у злочині немає провини жертви, що б там тобі не казали моральні підвалини, не перезавантажені з славетних 16затертих років.

🌟 Це дуже хороша книжка. Місцями іронічна, місцями щемка, місцями по-підлітковому взбалмошена, а місцями дуже по-дорослому мудра.

🌟 Я рада, що вона зі мною сталася. Дякую, Vivat!

Книга про глибокі травми, невисказані тривоги та мовчання крізь роки, яке отруює зсередини.
Книжка читається легко, біль та тривоги розбавлені чудовим гумором. Я і сміялась, і ридала, і переживала перевтілення разом з героїнею.
Тема дитячого насилля — дуже чутлива, але авторка не побоялась написати про це, і вийшло в неї просто в яблучко.
Я відпускала в кінці все, разом з героїнею. Це чудова книжка про жахливі речі.

Ця маленька історія просто скарб…вона підіймає глибокі теми і викликає глибокі почуття.
Раджу до прочитання обовʼязково.

Трошки цитат, які відгукнулися:
«Оля мала добре серце і не вміла нікому відмовляти. Була ймовірність, що в майбутньому це зіпсує їй життя.»

«Я створила його образ і дбайливо намагалася вберегти цей образ від реальності. Плекала в собі почуття до цього образу, зрощувала їх, дбала про них. А потім вони зустрілись — *** і моє уявлення про нього. Зустрілись і не зійшлись.»

«Я сподівалася, що він з якихось причин обере мене. Фарбувалася кожного дня і думала про те, що якщо буду гарнішою, то він обере мене. Я читала книжки, які він радив, дивилася фільми, про які він розповідав, додавала у свій плейлист його улюблені пісні. Нехай би тільки він любив мене, нехай би зрозумів, що я краща.»

«Іноді я розмірковую над тим, яким був би світ, де завжди можна почуватися в безпеці. Ми завжди насторожені. Завжди наперед уявляємо погані сценарії, які можуть із нами статися. Не фарбуємо губи червоною помадою, щоб не виділятись у натовпі. Здається, що це може нас захистити, вберегти. Насправді ж — ні. Якщо стається щось жахливе — ми звинувачуємо себе. Не звернула уваги, не встигла зреагувати, не кричала, не змогла втекти, не викликала поліцію, не захистила себе.»

«Справедливість? Ні, це не справедливо. Навіть якби його побили до півсмерті чи посадили у в’язницю, це все одно не була б справедливість. Цей вечір не повернув мені дитинство. Я не вилікуюся від депресії, яку вже пережила. Рани не загояться, а шрами лишаться назавжди.»