Євгенія Бабенко

▫️«Виходить, що не всі люди мають бути закоханими, зарученими або одруженими, щоб бути щасливими. Є й такі, кому достатньо самих себе, щоб жити в гармонії зі світом, а ми маємо просто відчепитися від них і захоплюватися цією їхньою унікальною здібністю - насолоджуватися собою і життям»

Христині вісімнадцять. Вона вступила до омріяного київського вишу. Нарешті, дівчина має можливість поринути у студентське життя, дружити та закохатися 🥹

Та головна героїня, як би сильно не хотіла цього, має таємницю. Це щось таке для неї страшне, про що краще мовчати. Але водночас воно зʼїдає її зсередини 🥲

Чи зможе дівчина розібратись зі всим та жити щасливо? 🧐

▫️«Усім нам треба змінюватися разом зі світом, який безперервно трансформується, кудись спішить і рухається вперед. Якщо не навчитися цього робити, нас знесе в минуле, де можна застрягнути»

Брала книжку, абсолютно нічого від неї не очікуючи. А мені так сподобалось! Хоч по кількості сторінок історія зовсім невеличка, але вона вміщає в себе прям все, що потрібно…

Частково стиль авторки нагадав Євгенію Кузнєцову. Читається легко, іноді з приємним гумором. Та тут піднімаються більш важкі та глобальні теми, про які варто говорити…

І, якщо чесно, мені навіть здається, що в майбутньому, я якось візьму і перечитую цю книгу. Хоч роблю це дуже і дуже рідко 😉

Книга про глибокі травми, невисказані тривоги та мовчання крізь роки, яке отруює зсередини.
Книжка читається легко, біль та тривоги розбавлені чудовим гумором. Я і сміялась, і ридала, і переживала перевтілення разом з героїнею.
Тема дитячого насилля — дуже чутлива, але авторка не побоялась написати про це, і вийшло в неї просто в яблучко.
Я відпускала в кінці все, разом з героїнею. Це чудова книжка про жахливі речі.

Прочитала книгу за вечір. Максимально точно описано студентське життя. Зловила навіть якусь ностальгію. Але книга не зовсім про це. А про те, що травми, які ми отримуємо в дитинстві можуть впливати і впливають на всі аспекти життя. А травма, якої завдали головній героїні просто страшна😥 Можливо мені не вистачило об'єму, хотілося б щоб більше розкрилась головна проблема. А можливо й 130 сторінок достатньо. Ця книга точно варта часу, поставила 10/10.

Це історія, що глибоко зачіпає психологічні аспекти людини, розкриваючи теми тривоги, внутрішніх переживань та самопізнання. Євгенія Бабенко майстерно передає внутрішній світ головної героїні, яка намагається впоратися з особистими викликами, не втративши себе.

З першої сторінки я занурився у думки і відчуття персонажа, кожна деталь якого змушує замислитись над тим, наскільки важливо слухати свої “тривожні дзвіночки” — сигнали, які ми часто ігноруємо в повсякденному житті. Авторка глибоко досліджує взаємозв’язок між емоціями та зовнішніми подіями, створюючи своєрідну симфонію психологічної драми.

Особливістю цієї книги є її символізм: птах на обкладинці, як втілення надії, яка інколи крихка, але завжди присутня. Образи природи, використані в тексті, допомагають краще зрозуміти стан героїні та її боротьбу зі своїми страхами.

Для тих, хто шукає глибоких рефлексій і бажає пізнати себе краще через літературну призму, “Усі мої тривожні дзвіночки” стане ідеальним вибором.

Якщо вам скажуть, що це книжка про студентку-першокурсницю, яка приїхала з маленького міста до Києва і намагається влитися в новий триб життя, не вірте.

🌟 Це книга про те, як можна багато років страждати від непроговорених травм, а потім нарешті одним кроком від них якщо й не звільнитися повністю, так хоча б послабити хибні пута самозвинувачення.

Складно? Насправді ні.

[на назву теж не дивіться, вона абсолютно абстрактна]

🌟 18-річна Христина дійсно приїхала до Києва, бо поступила до університету, і вона дійсно намагається опанувати новий темп життя та його виклики. Навчання, не надто комфортні умови у гуртожитку, які спонукають її шукати підробіток, дивні працедавці та студентське ком'юніті, де Христина знаходить своє перше неземне кохання.

🌟 Але все це відбувається майже фоном для спроб самої дівчини чи то зібрати себе в купу, чи то навести різкість на навколишній світ, який ось вже десять років постійно кудись пливе. Починаючи з того дня, як її зґвалтував рідній дядько. Це не спойлер — усі карти розкрито ще на першому десятку сторінок.

🌟 Це книжка про травму та шлях до її подолання. Нехай довгий та неправильний. Про довіру та те, як легко її зламати. Про те, що зло — це не якась далека неосяжна чорна клубочінь, чи слиз із пазурами, чи риболюд із запахом протухлих крабів, а звичайні собі люди. Які мовчать чи засуджують, закривають очі чи роблять вигляд, що побачили інше, відмахуються від проблем чи надто занурені у свої. І частіше за все ці люди — твої родичі.

🌟 Про те, що травма тебе не визначає і у злочині немає провини жертви, що б там тобі не казали моральні підвалини, не перезавантажені з славетних 16затертих років.

🌟 Це дуже хороша книжка. Місцями іронічна, місцями щемка, місцями по-підлітковому взбалмошена, а місцями дуже по-дорослому мудра.

🌟 Я рада, що вона зі мною сталася. Дякую, Vivat!