Я довго уникала таких книжок. Не через байдужість — навпаки, через надмірну чутливість. Я знала: якщо прочитаю — болітиме. А ще знала, що біль не вигаданий, не художній — він справжній, живий. Але сьогодні я наважилась.
Я потрапила у невеличкі частинки життя людей із одного будинку. Дізналась про їхні мрії, надії, бажання, плани на майбутнє. Усе те, що було звичним — і, для декого, стало останнім.
«Чи бачать небеса котів» — це не просто книга. Це дзеркало нашої реальності, в якому відбиваємося всі ми — сусіди одного «будинку», що став символом цілого зруйнованого світу. Герої книжки такі близькі, що здається, ніби ти дійсно з ними знайома. Ніби ти пила з ними чай, ділилась новинами, жартами, переживаннями. А потім — раптовий удар. І цей будинок, як і мрії всередині нього, зруйновані вщент.
Читаючи, я згадала свій перший день повномасштабної війни. Мене ніби віднесло назад у часі — в ту кімнату, де ми з мамою обіймались і плакали, тримаючись одна за одну, бо іншої опори просто не було. Ми не ховались у підвал, ми не знали, як реагувати — просто існували у жахливій невизначеності. Потім — евакуація до бабусі, дивна тиша, в якій не розуміли, чи можна довіряти спокою.
Книжка відкрила старі рани, але зробила це з ніжністю. Вона не б’є по голові трагедією, а торкається серця. Нагадує, що за кожною статистикою — життя. І смерть. І кохання. І те, що вже не повернути. Вона пробуджує пам’ять, навіть ту, яку ми намагаємось заховати глибоко всередині, бо надто боляче.
Часом здається, що ми вже звикли. Що це стало якоюсь буденністю, невід'ємною частинкою нашого життя. Але ні. Ми просто навчилися виживати. І ця книга — нагадування про те, що не можна звикати. Бо за кожним уламком, за кожним вибухом — наші люди. Такі самі, як ми. І ми зобов’язані пам’ятати.
Я дуже хочу миру. Щоб люди поверталися додому. Щоб діти знову сміялися без страху. Щоб військові обіймали своїх рідних. Щоб більше не було таких книжок — бо не буде нових трагедій, які треба осмислювати.
А поки що — дякую авторкам. За сміливість, за голос тих, кого більше немає. Ця книга залишиться зі мною надовго. Як нагадування. І як обіцянка — що ми вистоїмо.
Слава Україні!