Ольга Полевіна

Книжка "Чи бачать небеса котів" - маленька збірка історій одного будинку. І кожна розповідає про мешканців тієї, чи іншої квартири. Про їх життя, мрії та дії після й до початку війни. Але не всі зможуть їх здійснити, в один із під'їздів влучає ракета. Наче металева акула з зубами, вириваючи останні хвилини життя.

"Ніколи не сподівалася, що війну доведеться не в кіно побачити, а на власній шкірі відчути. Господи, спаси і помилуй!"

Реальні історії створюють тугу за тими, кого вже не повернеш. За тими, хто мав власні плани, кохав, створював нові родини й оберігав вже існуючи. Але вони обірвались, про що автор нагадує наприкінці кожної глави. Дві останні були особливі. Та найбільше мене зачепила "Ангел".

"А ще, Ромчику, в мене виросли крила, величезні крила. І зовсім не важкі.Ними я прикриватиму наших бійців на поле бою, відвертатиму від них кулі, витиратиму солоні сльози вдів і матерів..."

Війна - то страшне, але ми не повинні забувати тих, хто назавжди лишається в нашому серці. Берегти пам'ять про них. Бо з роками згадується тільки найкраще. Вони поглядають на нас зверху.

Мені сподобалось, які почуття зміг викликати автор під час прочитання. Які думки й емоції вірували у той час, десь згадуючи і свої власні. Книга сумна, але, на жаль, зараз це наша реальність.