Цей роман став для мене справжнім відкриттям. З одного боку – це історія молодого хлопця Степана Радченка, який приїжджає з села до Києва з надією «взяти місто», а з іншого – глибоке психологічне дослідження внутрішньої боротьби людини, що шукає своє місце у великому, часто байдужому світі.
Підмогильний показує місто не просто як географічний простір, а як символ спокуси, змін і навіть самотності. Мене вразило, як автор змальовує поступову трансформацію Степана – від наївного селянина до освіченого, але дещо відчуженого інтелігента. При цьому його шлях наповнений сумнівами, компромісами й внутрішнім конфліктом.

Мова твору – жива, насичена, і дуже сучасна навіть сьогодні. Відчувається європейський стиль письма, що вирізняє Підмогильного серед інших українських авторів того часу.
«Місто» – це не лише про урбанізацію чи самореалізацію. Це книга про нас самих, про наші прагнення, зради, страхи й надії. Вона змушує задуматися: чи завжди те, що ми прагнемо завоювати, варте тієї ціни, яку ми платимо?

Цей роман – справжній літературний шедевр, що поєднує драму, романтику та глибоку соціальну критику. Історія, яка розгортається на тлі готичного Парижа XV століття, вражає своїм масштабом і емоційною глибиною.
Однією з головних переваг книги є її персонажі. Есмеральда – втілення краси та доброти, Квазімодо – символ самопожертви і внутрішньої сили, а Клод Фролло – складний антагоніст, чиї вчинки змушують замислитися над природою зла. Кожен з них – багатовимірна особистість, яка залишає слід у серці читача.
Гюго не лише створює захопливий сюжет, але й піднімає важливі теми: свободи і пригнічення, краси і потворності, любові і ненависті. Особливу увагу автор приділяє архітектурі собору, роблячи його майже окремим персонажем – вічним свідком людських трагедій і тріумфів.
Це книга, яка не просто читається, а переживається. Вона залишає після себе довгий емоційний відголос і бажання повернутися до сторінок знову.

«Чи бачать небеса котів» — це книга, яку неможливо читати байдуже. Вона болить. Вона щемить. І водночас — вона важлива, як повітря в задушливому приміщенні. Це не просто сторінки з текстом — це голоси тих, кого ми більше не почуємо, але маємо пам’ятати.
Читала її з клубком у горлі. 36 історій — 36 зруйнованих життів. Вони справжні. Такі, як могли бути — звичайні вечори, дитячі сни, старі фотографії, улюблені кішки, плани на завтра, які не настали. Усе це обірвалось 14 січня 2023 року, коли в Дніпрі ракета знищила багатоповерхівку. Але ці історії залишилися — завдяки авторам, які вплели у слова людську пам'ять.
Найбільше мене зачепив образ котів — ніби невидимих свідків трагедії. Їхнє мовчання гучніше за крик. І коли читаєш, мимоволі ставиш собі питання: «А чи справді є небеса для них? А для нас?»
Ця книга — як молитва. Як ніжне прощання. Як обіцянка ніколи не забути. Вона складна, але неймовірно потрібна. І якщо ви ще вагаєтесь, читати чи ні — прочитайте. Бо це наш обов’язок — пам’ятати.

«Собака Баскервілів» — це справжнє задоволення для любителів загадок, містики й елегантної дедукції. Вже з перших сторінок тебе поглинає густа, туманна атмосфера англійського маєтку, похмурих торфовищ і легенди про пекельного пса, що переслідує рід Баскервілів. Неможливо відірватися!
Цей роман не просто тримає в напрузі — він грається з твоєю уявою. Що є правдою, а що — вигадкою? Де містика, а де — хитро продуманий злочин? Саме це й робить історію такою захопливою. Конан Дойл майстерно поєднує класичний детектив з елементами готичного роману, і в результаті виходить напруга, яка наростає з кожною сторінкою.

Шерлок Холмс у цій історії трохи в тіні — більшість дійства веде доктор Ватсон, і це додає свіжості. Ми разом з ним блукаємо туманними стежками, розплутуємо нитки та намагаємось збагнути, що коїться. Але, як завжди, саме Холмс блискуче розставляє все по місцях у фіналі.
Це не просто детектив — це книга з особливим настроєм: загадкова, злегка моторошна, але водночас витончена й стильна. Вона залишає післясмак — бажання повернутись у той світ, де інтелект завжди перемагає темряву.

«Маленький принц» — це книга, яку читаєш очима, але відчуваєш серцем. Вона здається простою, майже дитячою, але в кожній її фразі приховано цілий всесвіт — світ любові, самотності, віри, відповідальності та справжньої дружби.
Коли я читала і перечитувала цю книгу, у мене виникло відчуття, що мені нагадують щось дуже важливе, що я давно знала, але встигла забути. Мудрість, захована в історії Маленького принца, змушує зупинитись, вдихнути глибше й подивитись на світ очима дитини — чесно, відкрито, з довірою.
Особливо мене вразив образ Рози — тендітної, трохи примхливої, але такої дорогої героєві. Через неї книга говорить про любов — не як про красиві слова, а як про турботу, прийняття й готовність бути поруч, навіть коли важко. А Лис, з його фразою: "Серцем бачать найкраще. Найголовнішого очима не побачиш" — став для мене вчителем у найщирішому сенсі.
«Маленький принц» — це книга, до якої хочеться повертатися. Вона не старіє, бо говорить про вічне. Вона лікує, коли боляче. Вона нагадує про головне, коли губишся серед буденності. Це не просто книжка — це маленьке диво на сторінках.