Я довго уникала таких книжок. Не через байдужість — навпаки, через надмірну чутливість. Я знала: якщо прочитаю — болітиме. А ще знала, що біль не вигаданий, не художній — він справжній, живий. Але сьогодні я наважилась.

Я потрапила у невеличкі частинки життя людей із одного будинку. Дізналась про їхні мрії, надії, бажання, плани на майбутнє. Усе те, що було звичним — і, для декого, стало останнім.

«Чи бачать небеса котів» — це не просто книга. Це дзеркало нашої реальності, в якому відбиваємося всі ми — сусіди одного «будинку», що став символом цілого зруйнованого світу. Герої книжки такі близькі, що здається, ніби ти дійсно з ними знайома. Ніби ти пила з ними чай, ділилась новинами, жартами, переживаннями. А потім — раптовий удар. І цей будинок, як і мрії всередині нього, зруйновані вщент.

Читаючи, я згадала свій перший день повномасштабної війни. Мене ніби віднесло назад у часі — в ту кімнату, де ми з мамою обіймались і плакали, тримаючись одна за одну, бо іншої опори просто не було. Ми не ховались у підвал, ми не знали, як реагувати — просто існували у жахливій невизначеності. Потім — евакуація до бабусі, дивна тиша, в якій не розуміли, чи можна довіряти спокою.

Книжка відкрила старі рани, але зробила це з ніжністю. Вона не б’є по голові трагедією, а торкається серця. Нагадує, що за кожною статистикою — життя. І смерть. І кохання. І те, що вже не повернути. Вона пробуджує пам’ять, навіть ту, яку ми намагаємось заховати глибоко всередині, бо надто боляче.

Часом здається, що ми вже звикли. Що це стало якоюсь буденністю, невід'ємною частинкою нашого життя. Але ні. Ми просто навчилися виживати. І ця книга — нагадування про те, що не можна звикати. Бо за кожним уламком, за кожним вибухом — наші люди. Такі самі, як ми. І ми зобов’язані пам’ятати.

Я дуже хочу миру. Щоб люди поверталися додому. Щоб діти знову сміялися без страху. Щоб військові обіймали своїх рідних. Щоб більше не було таких книжок — бо не буде нових трагедій, які треба осмислювати.

А поки що — дякую авторкам. За сміливість, за голос тих, кого більше немає. Ця книга залишиться зі мною надовго. Як нагадування. І як обіцянка — що ми вистоїмо.

Слава Україні!

Ця книга стала для мене ковтком свіжого повітря — і навіть більше, ковтком віри в себе. Як людина, яка довгий час жила з переконанням, що вона «просто гуманітарій», я свідомо закривала для себе двері до світу точних наук. Історії, схожі на ту, яку розповідає Барбара Оклі, зворушують до глибини — бо вони про багатьох із нас.

Книжка пояснює, що ми не народжуємося здатними чи нездатними до навчання — ми можемо стати тими, хто вчиться ефективно. У простій, доступній формі вона показує, як працює мозок, чому іноді інсайти з’являються саме тоді, коли ми про завдання вже й не думаємо, і що з цим усім робити.

Мене особливо вразило те, як зрозуміло авторка описує процеси навчання, і як багато користі можна винести, змінивши лише підхід. Читаючи, я відчувала, ніби хтось лагідно бере мене за руку і каже: «Слухай, з тобою все нормально. Просто спробуй ось так».

І я спробую.

«Навчитися вчитися» — це книга, яку я радо пораджу кожному, хто колись сумнівався у своїх здібностях, ставив на собі хрест або просто шукає ефективні й науково обґрунтовані методи навчання. Ця книжка не просто навчає вчитися — вона допомагає повірити, що ти справді можеш.

Мемуари Ванітаса – це справжня знахідка для всіх, хто любить таємничі історії, харизматичних персонажів та непередбачувані сюжетні повороти. Вже з перших сторінок манга захопила мене своєю атмосферою, витонченим стилем малюнку та унікальним поєднанням готики, стімпанку і вампірських легенд.

Особливо мене вразив Ной – його характер, світогляд і навіть спосіб мислення здалися мені дуже близькими. Він відкритий, щирий, допитливий, але водночас може бути довірливим і дещо наївним. Його жага пізнання та бажання зрозуміти інших перегукуються з тим, як я сама дивлюся на світ. Читаючи мангу, я не раз ловила себе на думці, що поводилася б у тих самих ситуаціях так само як він.

А сюжет! Він розвивається динамічно і захопливо, постійно тримаючи в напрузі. Кожен новий розділ відкриває нові загадки та змушує з нетерпінням перегортати сторінки. Взаємодія Ванітаса і Ноя додає історії особливого шарму – їхні діалоги сповнені гумору, напруги та прихованого підтексту.

Окремо хочу відзначити українське видання від «Наша Ідея» – якість друку, адаптація тексту та локалізація просто чудові. Відчувається, що над перекладом працювали люди, які люблять і розуміють мангу.

Перший том залишив у мене неймовірні враження. Рекомендую всім, хто хоче зануритися в чарівний світ Парижа, де серед тіней і загадок живуть вампіри, а таємничі «Мемуари Ванітаса» можуть змінити долю всього світу.