Люди на каві

Ця книга нескінченну кількість разів розбивала моє серце, а потім збирала його наново.
Вже й не пам’ятаю як збірка опинилася на моїй поличці, адже малу прозу я читаю досить рідко, але дуже тому радію. Есеї пані Мар’яни, подекуди дуже короткі – лиш три -чотири сторінки, та при цьому глибокі, чесні, повні світлої надії. У них багато подорожей, зустрічей, прощань та глибокого патріотизму.
А ще багато кави. Лате, флетвайт, кава з джевзи та гірка розчинна: кава стає метафорою життя у його найрізноманітніших проявах.
Збірка «Люди на каві» стала для мене справжнім відкриттям. Цю варто читати малими порціями, ніби смакуючи добру каву. Зупинитися. Подумати. Перечитати ще раз.

📖 «Люди на каві» Мар’яни Савки – збірка історій, потрібних кожному. Тут темні з малопомітними золотими перерізами по центру зернятка з Кенії, Ефіопії. Віддають свій аромат у старенькій джезві, розігрітій на піску, у метелевому заварнику. І виходить напій, який не п‘єш: смакуєш, насолоджуєшся, розбавляєш у ньому свої думки й непомітно помічаєш денце горнятка. А точніше – перегортаєш останню сторінку книги🖋

🔗Зізнаюся, віддавала обожнюю малу прозу. Вона тебе не зобов‘язує відстежувати сюжет надто пильно, слідувати за діалогами й вчинками героїв. Тут усе легко як у всьому справжньому й простому
——
• Оповідання цільнозернові й такі, наче їх хтось позбавив зайвої шкаралупи. Залишивши натомість тільки суть, котра не потребує, як і дорогі серцю подарунки чи оберемки польових квітів, численних слоїв обгорткового паперу

🖋Обожнюю каву з макадамським горіхом і зернятками лаванди. Часом додаю декілька крапель вершків і солоної карамелі. Щось мені є у її солодкаво-дивному смаку від Чорного моря. На устах післясмак, мов хвиля зненацька накрила тебе з головою, залишивши крапельки солі по всьому тілу. То в цих історіях мені якраз було всього до смаку

🖋Невимовно припало до душі оповідання «Портрет не з натури». Вона – художниця, то ж її зір нагадує канделябр із трьома свічками: навіть у пітьмі очі виловлюють красиві обриси зап‘ясть, лінії рук, сузір‘я родимок, вигини ключиць. Надворі грудень, місяць який жінка не дуже любить. І тут Вона зустрічає Його. Одна ніч між ними, пристрасть, а далі усвідомлення як червоне світло світлофора: вони навіть не обмінялися номерами

• Одначе зі спогадів, не з натури, зображає свого коханого. Її очима він тримає руків‘я не зброї – різдвяної зірки. Намальоване у підрамнику потрапляє на виставку в галереї «Грушка» й, абсолютно випадково, військовий впізнає серед колядників свого командира – Артема Коваленка.

💬 «Ти, виявляється, можеш мене малювати і не з натури? Як ти це зробила? Це неймовірно, та це справді я на твоїй картині. Мені, щоправда, ніколи не доводилося тримати такої вертепної зірки. Але все ще попереду. І нова зустріч з тобою попереду. І все, що ти собі намріяла. Ти ж дозволиш мені здійснити якісь твої мрії? Я би дуже хотів»

Коротенькі оповідання про життя та життєві ситуації.
Деякі захопили, а деякі прочитала та й далі пішла.
Якщо хочеться чогось легкого, щоб відволіктись — ця книга саме для цього)