Марсіанські хроніки

І чому я раніше не читала Бредбері? Скільки ж могла втратити! Та на щастя прочитала цю книгу і просто розібрала її на купу цитат.

🌎 Тему фантастики, освоєння космосу, міжгалактичні подорожі, іншопланетні цивілізації, нашестя роботів - вважала зовсім не моєю. Насправді, освоєння Марсу і його подальша колонізація є лише фоном у цій повісті. Іншими, значно важливішими, є питання збереження екології, культурних та історичних пам'яток, дискримінації та расової нерівності, роботизації всього, стосунків в родині, відтиснення книжок і заміщення їх, відторгнення цінностей місцевих жителів і нав'язування своїх, вимирання цивілізацій. Як бачимо, теми зовсім земні і не чужді кожному.

До речі, відчувається, що Юлія Ілюха написала свою дитячу книгу про Мурка Мняуска явно під впливом "Марсіанських хронік" Бредбері.

Прочитала нещодавно. Тепер — це одна із моїх улюблених книг! Для уникнення небажаних спойлерів, сюжет не розкриватиму, проте зазначу, що від такої книги тяжко відірватись!
Місцями хочеться сміятись від кумедних реплік персонажів інколи навпаки, навіюється смуток від неминучих подій.
Одне з питань, яке захочеться задати собі: "А хто справжні марсіани?". Жахливі вчинки людей, наслідки людських діянь і головне - людська природа... (вибачте, за повторення, але в центрі сюжету — Людина і її сутність, тому без повторень ніяк не обійтись). Все це постає перед читачами.

Головний висновок твору — людина знищує все! Ми можемо творити дивовижні речі, але через бездумність, безконтрольність споживання, жадобу, злість і ненависть, все просто знищуємо. Фактично, не має більш жорстокої істоти ніж людина...

Під час читання книги, я весь час підкреслювала фрази, клеїла різнокольорові закладки, розбирала на цитати. Враховуючи останні події у світі, твір набуває особливої актуальності. Жахає кінцівка. Її неминучість та усвідомлення сенсу назви книги.

Як висновок, якщо є бажання поринути у філософські роздуми і хочеться чогось з елементами фантастики, то книга однозначно для Вас!

Це лише другий прочитаний твір автора (після "451° за Фаренгейтом"), але я вже впевнена, що знайомство з творчістю Бредбері буде довготривалим. Мені дуже подобається його стиль і вміння піднімати важливі теми, що з роками не втратили своєї актуальності (від чого іноді аж страшно стає 😕).

"Марсіанські хроніки" складаються з низки окремих оповідань, переважно науково-фантастичних, що об'єднані спільною тематикою, хоча здебільшого цілком самодостатніх. З перших же прочитаних сторінок вразило те, наскільки поетичні описи у Бредбері. Вони такі гарні, чаруючі та водночас навдивовижу прості, проте візуалізація вмить постає перед очима. Це стосується і пейзажів планет, і архітектури та інтер'єрів, і всієї гами почуттів. Проте пізніше кинулося в очі те, наскільки ці яскраві описи контрастують з описуваними подіями. Доля перших експедицій на Марс, м'яко кажучи, шокувала 😳: так неочікувано безглуздо все обернулося першого разу, божевільно й жорстоко другого, хитро і витончено третього… А те, що застала четверта експедиція, і що відбувалось з нею… що ж, це було геть несподівано. І трагічно 😥… "Ми, земні люди, маємо справжній талант до руйнування всього визначного і прекрасного."

Оті перші експедиції на четверту планету стали лише початком історії. Після періоду дослідження Марсу починається масове переселення землян на нову планету, освоєння і пристосування її до своїх потреб і відповідно до свого бачення. Те, що було тут раніше, головним чином знищуються, а те, що будується, надто схоже на Земні аналоги - з тими ж недоліками, від яких частина переселенців і намагалась сховатись на чужій планеті. А далі… певні події на рідній планеті змушують усіх (за дуже нечисленним винятком) колонізаторів покинути Марс. Останні розділи книги виявились найбільш трагічними й сумними, і якщо задуматись, попри усю фантастичну складову - надто ймовірними. Усе на світі має свій кінець: щось закінчується швидше, а щось повільніше, щось природним чином, а щось чужими зусиллями. Але, як би там не було, де чомусь настає кінець - з'являється місце для нового початку. Принаймні, хочеться в це вірити…

Окремо хочу згадати про декілька моментів, що найбільше запам'ятались і вразили під час читання:

Питання суб'єктивного сприйняття дійсності й реальності певних подій чи явищ мучили мене добру половину книги. Не завжди легко було одразу відрізнити справжнє від уявного/бажаного. Такі ігри з реальністю дещо нагадували оповідання Філіпа К. Діка.

Однозначно улюбленим епізодом з книги стала розповідь про дім Ашер: наукова фантастика в готичному стилі Едгара По.

Емоційно найважче було читати епізод "Дощі випадають" про ще один будинок — той, що з п'ятьма плямами на стіні… Занадто сумно, трагічно, безглуздо, реалістично… 😥

Чомусь дуже кинулась в очі специфіка стосунків подружжя на самому початку книги. Можливо я помиляюсь, але складається враження, що в літературі у більшості випадків кохання з часом згасає, залишається лише звичка і/або якісь власницькі почуття. Чи це просто пов'язано з тим, що про щасливі, адекватні стосунки не так цікаво писати/читати? 🤔

Не дуже мені була зрозуміла мотивація повернення переселенців на Землю — почуття обов'язку? виконання наказу? страх втратити контакт з рідною планетою? А як же можливість побудувати новий, кращий, самодостатній світ без багажу минулого і жодних зобов'язань? Я вже й не кажу про інстинкт самозбереження…

Загалом, книга мені сподобалась. Гарно й цікаво написана і підкинула чимало тем для роздумів. Переклад хороший, як і оформлення. Взагалі дуже люблю серію "Чумацький шлях" - за симпатичні обкладинки і неймовірні ілюстрації.