Рей Бредбері

Бредбері — мій най-най-найулюбленіший письменник. І в мене є така традиція: щоліта прочитати або перечитати щонайменше одну його книжку. Тож коли надворі стало спекотно-спекотно, а сил на щось масштабне забракло — я взяла до рук цю збірку й разом із «Третьою експедицією» рушила в подорож сторінками одного з найвідоміших фантастів світу.

Ця книжка входить до серії «Маєстат слова», яку я просто обожнюю за її надзвичайно зручний формат. Її легко взяти з собою будь-куди — і читати комфортно будь-де: у транспорті, парку, на пляжі чи вдома.

Уже з першого оповідання, «Дощі випадають», ти настільки занурюєшся в створену автором атмосферу, що розумієш: відкласти цю збірку, не проковтнувши ще бодай одне оповіданнячко (а потім іще одне...), просто неможливо. План читати «маленькими порціями» провалюється одразу — та й слава Богу.

У цьому оповіданні Бредбері навмисне ставить читача у часові та просторові рамки. Картинки кімнат покинутого, але ще не мертвого будинку так і зринають перед очима — яскравими плямами, що по-кіношному стрімко змінюються. Мандруючи кімнатами, відчуваєш неспокій і нерозуміння, а вже наприкінці — усвідомлюєш болючий задум, закладений у цю історію.

Десь кумкають жаби, забувши про сон,
Сплять сливи, узяті у білий полон,
Не думає все це про згубу війни,
Про долю людей, що загинуть вони.

Це оповідання змусило мене надовго замислитись над тим, що природа без людей виживе. А все створене людьми — без них загине.

Свою назву збірка отримала на честь розповіді про Третю експедицію. І якщо ви вже трохи знайомі з творчістю Бредбері, то, певно, здогадуєтесь, на яку саме планету вирушила ця експедиція. Автор дуже швидко занурює у вир подій, тож не встигаєш і оком змигнути, як опиняєшся разом із капітаном і його командою на Марсі. Дві попередні експедиції зникли безвісти, не встигнувши подати жодного сигналу на Землю. І ось — третя спроба. А що чи кого вони там побачили — пропоную вам дізнатися самостійно.

Я ж, читаючи, постійно ставила себе на місце героїв. Чи була б обережнішою? Чи вчинила б розумніше?

Загалом у збірці — 13 оповідань. І всі вони беззаперечно заслуговують на увагу. Сподіваюся, цей відгук надихне вас дати шанс короткій прозі Бредбері — вона не менш геніальна, ніж його романи!

Багатьом відомо, що Бредбері у своєму романі «451° за Фаренгейтом» ще у 1953 році передбачив появу багатьох сучасних технологій та соціальних викликів. А в «Третій експедиції» він описує майбутні космічні подорожі людства. Стимулом для цього стрибка в розвитку, на його думку, стає страх перед світовою війною — бажання втекти якнайдалі від ядерного апокаліпсису.

Та куди б людина не втекла — вона завжди бере з собою себе.

Маю надію, що з цієї збірки в реальність втіляться лише блискучі технічні ідеї. А ми збережемо в серці мудрість, що Бредбері залишив у кожному рядку.

📍 Літо 1928 року. Ґрінтаун, штат Іллінойс.

Ціле літо маленького вигаданого містечка вмістилося в цій тендітній книжечці. Історії його жителів гіпнотично затягнули мене у вир звичайних і надзвичайних подій, від яких відірватися було просто неможливо.

Головним героєм цієї історії є дванадцятирічний хлопчик Дуглас. Його думки, ідеї, пригоди описані так яскраво, так соковито, що в певній автобіографічності цієї історії не виникає жодного сумніву.

«Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні як ніч сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні разом з численними курчатами…»

Хоча моє дванадцятиріччя було аж на 80 років пізніше, ніж Дугласове, і наші дитячі розваги суттєво різнилися, мені таки вдалося відчути й прожити те літо 1928 року разом із ним, його братом, друзями, родичами, сусідами й випадковими знайомими.

Роман насичений немислимою кількістю порівнянь, метафор, алегорій, епітетів. Майстерність Рея Бредбері, а також перекладача Володимира Митрофанова, які змогли створити неповторну атмосферу справжнього дитячого літа, заслуговує на окремі овації.

Втім, «Кульбабове вино» — це не лише і не стільки історія про Дугласа. Це історія про дитинство і старість, про дружбу, про смерть — і навіть про кохання, яке, на жаль, сталося трохи запізно. А ще в маленькому Ґрінтауні можна побачити машину щастя, зелену машину, і навіть зустрітися зі справжнісінькою машиною часу. Чи потрібні ці зустрічі саме вам — вирішуйте самі 😉

Моє ж знайомство з цим романом відбулося у правильний і потрібний момент. Я впевнена, що повернуся до Ґрінтауна і його мешканців ще не один раз.

“Наша цивілізація мчить до загибелі. Відступіть, щоб вас не зачепило колесом.”

Писати відгуки на улюблені книжки — важко.
Охопити одним текстом глибину цієї книги — неможливо.

Це роман, який варто прочитати бодай раз у житті.
126 сторінок друкованого тексту — а в них заховано неймовірну кількість сенсів і парадоксів, що відкривають суть людини.

Антиутопія, написана у 1953 році, тривожно вражає своєю прозорливістю. Її давно вже розібрали на цитати — і не дарма.

“Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини...”

Я довго обирала, яке саме видання однієї з моїх найулюбленіших книг купити — і зупинилась на цьому, у серії “Чумацький шлях”. І не пошкодувала жодної миті.

📘 Збільшений формат.
📘 Як на мене — ідеальне, естетичне та глибоко тематичне оформлення.
📘 Ілюстрації Олега Кіналя — вражаючі, атмосферні, сильні.

“Не намагайтесь судити книжки по обкладинках”. Але це якраз той випадок, коли обкладинка — достойна вмісту.

У кінці — два коротких есе Бредбері: “Кода” та “Інвестуючи дайми: «451° за Фаренгейтом»”. Особливий подарунок для поціновувачів.

Переклад Євгена Крижевича — соковитий, ритмічний, живий. Саме він — у всіх виданнях від “Богдана”.

«Кожен має щось залишити після себе... Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку — і ти житимеш у них».

451 градус за Фаренгейтом, або ж 233 за Цельсієм — температура самозаймання паперу.
Але ми з вами знаємо: книги, а разом з ними й пам’ять, досвід і знання, можуть згоріти й при значно нижчій температурі.

Читайте цю книжку.
Читайте інші книжки.
Читайте особливо зараз, коли тисячі українських книг умисно знищують на окупованих територіях, а ще тисячі — згорають під час обстрілів.

Бо,
“Є злочини гірші, ніж спалювати книжки. Наприклад — не читати їх.”

Наукова фантастика, антиутопії — один з моїх найулюбленіших жанрів в літературі. Спочатку тобі здається все неможливим та абсурдним, що такого не може бути і ніколи не буде, але чим далі ти занурюєшся, тим більше бачиш спільного із нашим життям. І хоч ця книга мала багато подібних ідей і задумка була досить цікавою, але стиль написання саме цього твору мені не зайшов. На відміну від інших творів автора, все якось надто складно написано і не до кінця зрозуміло. Проте можливо згодом, через кілька років я повернусь до цієї книги, щоб знайти в ній "сенси"

У світі, де книжки стали небезпечною зброєю, а ті, хто читає, стали злочинцями, пожежники покликані не гасити пожежі, а знищувати вогнеметами незаконні друковані видання та їхніх власників.

Ця і тисяча інших причин, чому я люблю антиутопії.

Мені дуже сподобалась ідея, але виконання сподобалось трохи менше. Мені не дуже імпонує сам стиль написання. Просто не моє. Але сюжет цікавий, читалось легко. Це, а також невеликий розмір книжки, дозволили мені прочитати її десь за дві години.

У центрі сюжету — пожежник Гай Монтег, в якому день за днем починає проростати зерно сумніву: чи справді те, що він робить, правильно? Його знайомство з сусідською дівчинкою підсвічує для нього те, що він завжди знав, але не наважувався визнати: він ледь знає жінку, з якою одружений десять років; його робота, яку він навіть не обирав, відчувається безглуздою, люди навколо — зомбованими і бездушними, влада — деспотичною, а він сам почувається загубленим.

Не розуміючи, як і коли це почалось, він ховає вдома книжки і виношує план перевороту.
Але, як це завжди буває, все йде не так, як хотілось би.

Книга змістовна, цікава, актуальна. Але я не можу сказати, що вона викликала якісь особливі емоції чи спонукала до роздумів. Вона якось пройшла повз мене.
Втім, читати варто:)

«Кульбабове вино» — це не просто книга. Це літо. Це дитинство, запах скошеної трави й вечірнє сонце, що тане на склі. Вона читається, як щоденник душі, сповнений дрібниць, які насправді і є найважливішими. Це спогади, які ще ніколи не були твоїми, але після прочитання — стають рідними.
Рей Бредбері настільки тонко передає відчуття життя, що іноді хочеться просто закрити очі й посидіти в тиші після кількох сторінок. Я ніби прожила літо разом із Дугласом — хлопчиком, який тільки-но починає усвідомлювати, що таке бути живим. І це відчуття — бути живим — розлите в кожному абзаці. У склянці кульбабового вина, яке зберігає в собі смак сонця. У першому подиху після дощу. У страхові втратити й радості відкривати.
Це книга про просте щастя: бігти босоніж по траві, слухати тишу ночі, говорити з бабусею, ловити мить. І водночас — про те, що ми з віком забуваємо: як відчувати світ щиро, по-дитячому.
Я рідко перечитую книги, але «Кульбабове вино» — виняток. Це як скринька з теплими спогадами: відкриєш — і знову опинишся в серці літа, коли все було вперше й назавжди.

Читати «451 градус за Фаренгейтом» було одночасно тривожно і захопливо. Цей роман змусив мене подивитись на світ під іншим кутом. Я не думала, що історія про спалювання книжок зможе так боляче зачепити, але вона справді пробирає до кісток. Бо в її основі — не просто фантастика, а страх втратити щось дуже людське: свободу думки, право на знання, душевну глибину.
Мене вразив головний герой, Ґай Монтег. Його внутрішній конфлікт, коли він починає сумніватися у своїй роботі й у правильності системи, дуже близький. Адже кожен із нас хоча б раз у житті переживав момент, коли здається, що все, у що ти вірив, раптом втрачає сенс. Мені було боляче разом із ним відкривати правду, але й водночас надзвичайно важливо бачити, як він знаходить в собі силу шукати відповіді.
Особливо проникливою для мене стала думка про цінність книги. Ми часто не помічаємо, як легко можемо втратити те, що здається звичним: книжку на полиці, можливість вільно думати, говорити, читати. Цей роман нагадує, що знання — це не лише інформація, а жива пам’ять людства.
Після прочитання я ще довго думала про наш світ — наскільки ми близькі до цього вигаданого суспільства, де людей заспокоюють екранами й відволікають від реальних питань. Це не просто книга, а поштовх до саморефлексії.

«451 за Фаренгейтом» — це не просто антиутопія про майбутнє без книжок, це потужне й емоційне застереження про те, як легко можна втратити не лише культуру, а й саму здатність думати, відчувати, співпереживати. Рей Бредбері написав роман, який не старіє — кожне покоління може знайти в ньому своє дзеркало.

Цю книгу як і багато хто інший, я читав ще в далекому минулому, та пам'ять лишилася, вирішив перечитати.

Світ, де пожежники не гасять, а палять, де телебачення замінює родину, а швидкість — думку, здається страшно знайомим. Але найбільше вражає те, як ніжно і сильно Бредбері говорить про силу слова, про внутрішню свободу, про пам’ять і вибір. Це книга, яку хочеться перечитувати, запам’ятовувати рядки, говорити про неї з іншими.

«451 за Фаренгейтом» — не просто література, це полум’я, що горить усередині.

П.С.: також дуже рекомендую стару екранізацію 50х років минулого століття — вона чудова!

Цей роман — як сірник, що запалює не сторінки, а думки. У світі, де книги знищують, Бредбері створив не просто історію — він застеріг нас від майбутнього, яке може настати не тому, що його нав’язують, а тому, що ми самі добровільно від нього не відмовляємось.
Мене вразила атмосфера духовної пустоти. Люди живуть у світі екранів, швидких авто й поверхневих розмов, але ніхто не думає. Їхня «щаслива» реальність побудована на байдужості. Читачеві стає моторошно від того, наскільки це знайоме — адже й наш світ дедалі більше схожий на той, який описав Бредбері.
Монтаг, головний герой, для мене — людина, яка прокидається посеред сну. Його шлях від пожежника-руйнівника до шукача істини — це шлях кожного, хто одного разу ставить собі запитання: «А що, як усе, що я знаю — неправда?». І саме це робить роман живим і актуальним.
Найбільш болісним моментом стало усвідомлення, що книги тут — не просто аркуші паперу. Це — пам’ять. Мислення. Сумніви. Надії. Спалюючи книги, суспільство знищує не інформацію — воно вбиває здатність ставити запитання.
Сподіваюсь, що в нашому світі такого не буде.

«... Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити, захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці... »
⠀
«451° за Фаренгейтом» Рей Бредбері
⠀
Жанр: роман-антиутопія
Вид-во: @bohdan_books
⭐3/5
⠀
Герої: Ґай Монтеґ, Кларіс Маклелен, Міллред, брандмейстер Бітті, Фабер, місіс Фелпс, місіс Бауелс, Ґренджер, Френд Клемент, доктор Сіммонс, професор Вест.
⠀
Світ, де читання - злочин, бо книжки змушують людей думати, бути щасливими. Натомість уряд створив пристрої, наприклад портативні навушники, величезні екрани на стінах. Емоції та почуття або відсутні взагалі, або фальшиві, люди приховують справжнє обличчя, ховаються за пустими тв-шоу.
⠀
Головний герой Ґай Монтеґ працює пожежником [не гасить пожежі, а навпаки — спалює книжки, разом із будинками, де їх знаходять]😯
⠀
Одного дня головний герой зустрічає дівчинку Кларіс Маклелен 🤔 Вона різко відрізняється від інших; цікавиться навколишнім світом і, врешті, самим Монтегом; посміхається та радіє дрібницям. Після їхньої розмови щось змінюється в ньому... До того ж він помічає як його дружина стала абсолютно чужою людиною, так ніби вони й не знайомі. А усі навколо його просто дратують.
⠀
Протягом усієї книжки ми ніби зазираємо у розум головного героя, його постійні роздуми, як він змінюється, що стоїть за вчинками і як він виступає проти системи.
⠀
Виявляється, весь цей час, зовсім поряд, існує супротив людей, що раніше були письменниками, лауреатами, професорами і втратили все. Аби книжки не зникли назавжди, люди їх запам’ятовували і таким чином передавали у спадок.
⠀
Це філософська антиутопія. Основна тема — суспільство, де люди не хочуть мислити самостійно, вигідні меседжі доносяться владою через екрани телебачення.
⠀
Перші 100 сторінок було нудно. Більше того, відчуття, ніби паморочилося в голові😵‍💫Динамічніше сюжет став лише ближче до кінця.
⠀
Коротко кажучи, на якісь роздуми мене не надихнуло. Автор пише важкувато, читала аби дочитати до кінця 📚

«Кульбабове вино» — це ніжна й світла літературна мозаїка дитинства, спогадів і миттєвостей літа, які назавжди залишаються в серці. У цьому романі Рей Бредбері майстерно поєднує реальність і поезію, щоденне й вічне, створюючи твір, що водночас є автобіографією, філософським роздумом і одою життю.

Через очі 12-річного Дугласа Сполдинґа ми занурюємося в літо 1928 року в містечку Ґрінтаун, штат Іллінойс. Тут кожна подія — від першого ковтка кульбабового вина до покупки нових тенісок — сприймається як диво. Це літо, коли хлопчик уперше відчуває, що таке життя і смерть, радість і сум, час і пам’ять. І кожна глава — мов окремий спалах світла, що запалює душу читача.

Бредбері пише не стільки сюжет, скільки відчуття. Його мова — музика, насичена метафорами, ароматами, барвами й ностальгією. Усе, до чого він торкається, оживає. Літній дощ, шурхіт трави, дзижчання бджіл, аромат пирогів і пісні вечірніх вітрів — усе це стає частиною читача.

«Кульбабове вино» — це роман про маленькі речі, які формують велике життя. Він нагадує нам, що щастя — не у великих подіях, а в усвідомленні того, що ти живеш. Це книга, яку хочеться перечитувати щоліта — аби знову відчути, що ти живий.

Бредбері подарував нам не просто спогад про дитинство, а вічну формулу літнього щастя, настояну на кульбабах, сонці й теплі людських сердець.

Майбутнє. Після двох атомних війн світ змінився. У нових реаліях люди не хочуть думати, спілкуватись та помічати щось, за межами телеекранів. Більше немає веранд, адже тепер ніхто не цінить спілкування та час проведений разом. Будинки стали вогнетривкими, тому немає пожеж.
Книжки заборонено читати, адже вони наштовхують на роздуми, а роздуми визивають суперечливі почуття.

Тепер в цьому світі цінується безтурботність. Саме тому професія пожежників набуває нового сенсу.

Пожежники — спалюють книжки, вони допомагають позбутись «хвороби».

А що буде, якщо один пожежник спробує врятувати книгу? Чи наважиться він її прочитати?

Чи залишилось в цьому світі місце для інтелектуалів та інтелігентів?