Нові відгуки

Книга викликає змішані почуття. З одного боку, сильна ідея про боротьбу з цензурою та байдужістю вразила, з іншого — подекуди сюжет здавався затягнутим і важким для сприйняття. Змусила задуматися, але не захопила повністю.

Ця книга — ніби літній спогад у пляшці, що відкриваєш через роки. Дуглас Сполдінг — хлопчик, через очі якого світ простих речей здається магічним. Вина з кульбаб — це метафора збережених моментів щастя. Бредбері пише так, що відчуваєш запах скошеної трави й шум вітру у вікно. Для мене це було повернення в дитинство, коли світ був нескінченним і повен відкриттів. Рекомендую тим, хто хоче сповільнитися і знову відчути себе дитиною — навіть якщо лише на кілька сторінок.

Місцями не можна було відірватися, книга буквально змушувала прочитати її. Сама книжка компактна, гарний варіант взяти в дорогу, або ж щоб читати десь у кав'ярні.

Не дуже люблю пафосно висловлюватися, але в даному випадку це найбільш влучно - це геніальний твір, який і багато чого передбачив - ті ж відео-екрани на всі стіни! І доволі доступними словами пояснює просто істини - без читання, без розвитку критичного мислення люди стануть лише зручними інструментами в руках влади, при цьому з легкістю виконуючи навіть найбезглуздіші накази. Розвиток, прогрес у науці - це чудово, необхідно та неуникненно.... Але тільки при збереженні загальнолюдських цінностей, при аналізі історії та вірних висновках з подій минулого цей прогрес призведе до розквіту, а не до само- або ж взаємо-знищення людських спільнот.

Це як настанова в боротьбі проти тоталітарного режиму, боротьбі за власну думку, власну історію. Коли читала книжку, то сильно відгукувалось з реальності нашого життя, про правила, контроль, відсутність власної думки, в деяких країнах. Але повернемось до книжки 😀 Пожежники — опора режиму, запорука того, що люди не читатимуть книжок, адже книжки спонукають думати і самостійно аналізувати. Пожежники спалюють книги і будинки, де їх ховають. Бредбері "451° за Фаренгейтом" вчить нас кільком важливим речам. По-перше, він нагадує про небезпеку цензури та важливість свободи слова і думки. По-друге, він показує, як тоталітарні режими можуть контролювати суспільство, позбавляючи людей доступу до знань. Кому варто прочитати? А всім) Кожен віднайде щось своє, цікаве, сумне, думки.

"Марсіанські хроніки" — поетика космосу і туга за втраченим людським Рей Бредбері у «Марсіанських хроніках» створює не просто науково-фантастичну оповідь, а глибоку ліричну медитацію про природу людини, колоніалізм, втрату й надію. Цей роман у новелах — більше, ніж історія освоєння Марса. Це спроба вловити те, що ми втрачаємо, коли вириваємо себе з корінням і намагаємось посадити на нову планету. Бредбері не заглиблюється в технічні деталі — його цікавить людина, її мрії, провини, її здатність нищити і водночас любити. І це найбільша сила книги: за кожною новелою — людське серце, уразливе і вічно шукаюче. Марс Бредбері — не просто червона планета. Це дзеркало, в якому відбивається наша цивілізація: з її параноїдальними страхами, поетичними прагненнями і глибокою тугою за чимось втраченим. І ця туга стає провідною темою книги. Мова Бредбері — музична, образна, іноді мінімалістична, іноді розкішна. Вона веде читача крізь час і простір, занурюючи в атмосферу, де фантастика стикається з ностальгією, а космічне — з глибоко особистим. «Марсіанські хроніки» — це не просто класика фантастики. Це літературний твір великого масштабу, де в кожному слові живе душа письменника. Книга, яку хочеться перечитувати, бо з кожним новим прочитанням вона відкривається по-новому — тепліше, глибше, болючіше.

«... Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити, захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці... » ⠀ «451° за Фаренгейтом» Рей Бредбері ⠀ Жанр: роман-антиутопія Вид-во: @bohdan_books ⭐3/5 ⠀ Герої: Ґай Монтеґ, Кларіс Маклелен, Міллред, брандмейстер Бітті, Фабер, місіс Фелпс, місіс Бауелс, Ґренджер, Френд Клемент, доктор Сіммонс, професор Вест. ⠀ Світ, де читання - злочин, бо книжки змушують людей думати, бути щасливими. Натомість уряд створив пристрої, наприклад портативні навушники, величезні екрани на стінах. Емоції та почуття або відсутні взагалі, або фальшиві, люди приховують справжнє обличчя, ховаються за пустими тв-шоу. ⠀ Головний герой Ґай Монтеґ працює пожежником [не гасить пожежі, а навпаки - спалює книжки, разом із будинками, де їх знаходять]😯 ⠀ Одного дня головний герой зустрічає дівчинку Кларіс Маклелен 🤔 Вона різко відрізняється від інших; цікавиться навколишнім світом і, врешті, самим Монтегом; посміхається та радіє дрібницям. Після їхньої розмови щось змінюється в ньому... До того ж він помічає як його дружина стала абсолютно чужою людиною, так ніби вони й не знайомі. А усі навколо його просто дратують. ⠀ Протягом усієї книжки ми ніби зазираємо у розум головного героя, його постійні роздуми, як він змінюється, що стоїть за вчинками і як він виступає проти системи. ⠀ Виявляється, весь цей час, зовсім поряд, існує супротив людей, що раніше були письменниками, лауреатами, професорами і втратили все. Аби книжки не зникли назавжди, люди їх запам’ятовували і таким чином передавали у спадок. ⠀ Це філософська антиутопія. Основна тема - суспільство, де люди не хочуть мислити самостійно, вигідні меседжі доносяться владою через екрани телебачення. ⠀ Перші 100 сторінок було нудно. Більше того, відчуття, ніби паморочилося в голові😵‍💫Динамічніше сюжет став лише ближче до кінця. ⠀ Коротко кажучи, на якісь роздуми мене не надихнуло. Автор пише важкувато, читала аби дочитати до кінця 📚

Після казково чарівного й сонячно літнього "Кульбабового вина" мені захотілося ще більше Бредбері, адже його твори такі поетично яскраві, такі атмосферні. І ось знову я в Ґрінтауні, штат Іллінойс, але тепер спекотним літнім дням на зміну прийшов хмарний і дощовий жовтень. Вже сам пролог налаштував на те, що цього разу отримаємо не легку і світлу історію про практично безтурботне дитинство, а щось похмуре й моторошне, справжній жах напередодні Геловіну: "Та одного довгого, понурого, дивного й схибленого року Геловін настав дочасно - двадцять четвертого жовтня, о третій ночі." Головними героями твору є двоє майже чотирнадцятилітніх підлітків - Джеймс Найтшейд і Вільям Галловей. Сусіди Джим і Вілл, хоч і геть не схожі один на одного ні зовні, ні характерами, ні тим більше прагненнями, із самого дитинства разом у всіх пригодах, витівках, радощах і бешкетах, справжні друзі-нерозлийвода. І навіть перед лицем небезпеки вони тримаються разом і боряться один за одного. "Цього жовтневого тижня випала ніч, за яку хлопці подорослішали і назавжди розпрощалися з дитинством." Іншим немаловажливим героєм історії, який додає їй глибини і нових барв, є Чарльз Вільям Галловей. Цей сумний підстаркуватий чоловік, бібліотекар і прибиральник водночас, вдень і вночі більше часу проводить серед стелажів із книжками, ніж з власною сім'єю, неначе боїться прірви років між ними. "Кожного разу, коли Вілл виникав перед ним, Галловей-старший бентежився, немовби, відколи вони зустрілися, минули цілі віки, за які один постарів, а другий залишився юним. І це стояло між ними." "Еге ж, сюди йде лихо. Чути його. Поки ще далеко. Але дуже швидко наближається"... За тиждень до Геловіну, посеред ночі на окраїну міста прибув старий як світ поїзд з прапорами, клітками, під звуки дивної музики і похоронний свист: "У ньому згромадились зойки всього людського життя - з інших ночей, з інших сонних років; завивання псів, що снять на місяць; посвисти січневого вітру з річки, що морозить кров, просочуючись крізь шпарини веранди; голосіння тисячі пожежних сирен, а то й гірше! - незгодливі захекання мільярдів людей, мертвих чи вмираючих, що не хочуть умирати, всі їхні стогони та плачі, зірвані над землею." У місто прибув мандрівний цирк, дивовижний карнавал покручів, потвор та страхітливих атракціонів, містичних й небезпечних, однак відмінно замаскованих за фасадом веселощів та розваг… 🚂🎪🎠🔮🍭🍦🎡🎈 Окрім того, що книга зачаровує своєю мелодійною мовою й лякає моторошною атмосферою, вона ще й змушує замислитись про найрізноманітніші важливі речі. Старість супроти юності, майбутнє проти сьогодення й теперішнє проти минулого, добро проти зла, життя проти смерті… про те, що означає любити і що над будь-якою прірвою можливо звести мости, якщо справді цього прагнути. Про те, що бути добрим аж ніяк не означає бути щасливим, але усьому доброму і злому завжди передує вибір. Що важливо жити, тут і зараз, допоки це можливо. Цю книгу варто було б читати на Геловін, коли небо затягнуте свинцевими хмарами, дощ стукотить по бруківці, дахах і шибках, а вітер безжалісно шмагає гіллям дерев вранішній туман, коли на вулиці - ні душі, і лиш безмовні тіні сновигають сонними закапелками міста. Саме містичному Геловіну більше пасує ця пронизливо моторошна історія, а не спекотним дням. Та навіть зараз вона змусила пройнятись своїм настроєм, жахом, що сковує тіло і холодить кров у жилах, передчуттям неминучого лиха, хоч все ж і дарує промінець надії. 🎠🎠🎠 "Якщо за все життя ні разу не глянеш убік, то в цьому світі - пральні з брудною білизною - до свого тринадцятиліття проживеш усі двадцять." "Сон - це клаптик смерті." "Все життя ти стоїш перед вибором, кожну секунду цокає, торочить про нього годинник. Щосекунди доводиться вибирати, ким бути: добрим чи поганим." "Смерть опечалює все на світі, але сама тільки лякає. Якби не вона, все навколо було б безбарвне." "Ти ж не мусиш помилятися, пошиватися в дурні, сіяти зло й грішити - хай там що означають ці слова. Виборів завжди більше."